«Почалося!» — такою була перша реакція, коли з’явилося повідомлення, що на Волині серед білого дня невідомі силоміць забрали у матері малюка і втекли. Не пригадую, щоб подібні злочини вчинялися на теренах області.

Чи за дивним збігом обставин, а може, є в цьому якась іронія долі, половину свого життя розвідниця УПА на псевдо Грізна прожила на вулиці Московській. З того часу, як їй із чоловіком, теж каторжанином, влада дозволила повернутися на рідну Волинь, вона понад сорок літ мешкає у старій луцькій двоповерхівці на цій тихій вуличці...

Напередодні Великодня делегація представників Ковельської районної ради, місцевих волонтерів та артистів побували у прифронтовому Старобільському районі Луганщини. І не з порожніми руками, а, як і годиться щирим українцям, з гостинцями до свят.

У родинному обійсті відомих в Україні братів Покальчуків — на жаль, уже покійного письменника Юрія Покальчука та його брата, соціального психолога Олега Покальчука — волинські волонтери взялися облаштовувати своєрідний культурний центр. Саме останній ще восени запропонував місцевим волонтерам використати батьківську хату та подвір’я, що лишилося в Луцьку, з користю для міста та бійців АТО.

Уперше з Василем Слапчуком ми говорили про війну, з якої йому пощастило повернутися, хоч і в інвалідному візку, на початку дев’яностих. Саме в ті роки побачили світ його перші збірки поезій «Як довго ця війна тривала» і «Німа зозуля». Афганські вірші Слапчука вражали, вони нікого не залишали байдужим.

Юрій Федчук, боєць 2-ї штурмової роти 5-го Окремого батальйону Добровольчого українського корпусу, воюючи на сході, неодноразово дивився смерті в обличчя. А вона, виходить, підстерегла його на вулиці рідного Луцька, коли він приїхав у відпустку.

Навіть від споглядання дивовижних виробів із соломи, побачених у «Різдвяній майстерні», яка у січні працювала в Палаці культури Луцька, на серці теплішало. Ніби сонячне тепло, закумульоване в них, пульсувало з кожної житньої стеблинки й зігрівало довкола все і всіх. А від доторку до цих дідухів, лялечок, янголиків, павуків, мереживних квіток, ялинкових прикрас завмирала душа.

Перевізники Луцька почали вимагати від влади підвищити вартість проїзду у міських «маршрутках» через стрибок курсу долара і підвищення ціни на бензин. Востаннє такі зміни були у травні 2014 року — тоді вартість проїзду зросла до 2,50 гривні (на кількох маршрутах до 3 грн.). Тепер перевізники нарікають, що працюють на збиток, і просять підвищити ціну проїзду як мінімум до 3,50 грн.

Міські голови Луцька та Волновахи планують у лютому підписати угоду про співпрацю міст. «Цим кроком ми покажемо приклад усім, що в теперішній ситуації держава повинна бути єдина», — пояснив цей крок мер Луцька Микола Романюк.

...Тут немає поділу на чоловічу та жіночу роботу. Кожен просто робить те, що може робити в дану хвилину, годину, день. Хтось ріже старі простирадла на довгі смужки, хтось плете маскувальну сітку. Комусь треба пояснити переселенцям, чому зараз не можуть допомогти з одягом, та ще й так, щоб людина зрозуміла й не образилася.