На початку 50–х років минулого століття у Дніпропетровську вирішили створити серійне конструкторське бюро та налагодити виробництво ракет, які генсек Микита Хрущов обіцяв штампувати, немов сосиски.

Про Великдень 1953–го боязко, зважаючи на нову безбожну владу, сповістили церковні дзвони. Чому виснажений тривалим перебуванням у підпіллі майор Сокіл (псевдо керівника крайової військової розвідки УПА Костянтина Петера) за два дні до світлого Христового Воскресіння вирішив навідатися у своє село, знав лише він один. Може, відчував, що смерть ходить десь зовсім близько і хотів хоч здалеку кинути прощальний погляд на своє обійстя. Не встиг — зрадник виказав енкаведистам його маршрут, і на хуторі Копачівка, неподалік рідної оселі, Сокола у Страсну п’ятницю оточив беріївський спецназ. «Його хотіли взяти живим. Кричали: «Петер, сдавайся! Сохранім тєбє жізнь!», — розповідає його зв’язкова 86–річна Стефанія Костюк. — Та коли облавники підійшли ближче, він відкрив вогонь із автомата, а останню кулю спрямував собі у скроню».

Так завершилося земне життя відважного командира УПА, колишнього сотника армії Української Народної Республіки Костянтина Петера, батько якого був етнічним німцем, а мама Дарія Плакида — з давнього козацького роду, який походив із Черкащини.

При в’їзді у село Красенівку Чорнобаївського району Черкаської області приїжджих «зустрічає» богатир Іван Піддубний. Зображення всесвітньо відомого борця, шестиразового чемпіона світу з боротьби, котрий народився у цих краях 140 років тому — 9 жовтня 1871 року, розміщене на стелі з назвою цього населеного пункту. А в центрі Красенівки, серед квітучих чорнобривців, височить йому пам’ятник. Свого відомого односільчанина, який прославив рідну Красенівку й Україну в Парижі, Мілані, Франкфурті, Нью–Йорку, тут пам’ятають і прагнуть, аби про його досягнення знало й молоде покоління.

Очолюваний двічі Героєм Соцпраці, Героєм України і депутатом Верховної Ради України двох скликань Дмитром Моторним кооператив «Зоря» в Херсонській області цього року зібрав рекордний урожай зернових, який склав третину врожаю всього району. «Ви розумієте: коли на столі є хліб — про це в хаті не йдеться, а коли немає, то ні про що не говорять — тільки про хліб, — переконаний Дмитро Моторний. — У нашому господарстві хліб стабільно є вже кілька десятиліть поспіль...»

Складно писати про Героїв. Перед поїздкою я багато перечитала про Дмитра Моторного. Є статті, схожі на монументи: такі ж великовагові, пишномовні, мов цитатник iз кодексу будівельника комунізму. Зустрічала статті, пронизані болем за рідний аграрний край. І все ж мені хотілося побачити за цим усiм Людину. Адже всі ми народжуємося маленькими, безпорадними, і так важко нам дається кожен крок. А ось як стають Героями?

Завтра ювілейна дата Івана Франка — 155–річчя з дня народження. Як кожну визначну особистість, яку підняли на п’єдестал у радянські часи, автора рядків про Каменяра і Вічного революціонера спочатку ідеалізували, заганяючи у рамки боротьби за ідеї соціалізму. Втім феномен «мужицького сина» з Нагуєвичів багатогранніший і колоритніший: він жив за Австро–Угорщини у фактично польському Львові, став доктором наук у Відні, пропагував українські ідеї і передбачив крах імперій. За 59 років залишив близько 6 тисяч своїх художніх творів і наукових праць. Навіть тоді, коли його руки останні роки були паралізовані, свої думки він надиктовував іншим.

Горезвiсний час змін та умови, у яких жив i працював Франко, дуже складні і навіть фатальні. Напевно, тому й реальне буття Івана Яковича та його родини — як згусток негараздів і нещасть, трагедій, яких вистачало б щонайменше на шістьох. Щоб відчути справжніми Франка та його епоху, треба вирушати у його будинок–музей у Львові. Наш гід у двоповерховому помешканні, де максимально відтворено прижиттєві інтер’єри власника і який наповнено багатьма речами, що знали Франка, — відома дослідниця життя і творчості ювіляра Віра Лук’янівна Бонь.

«Людина хоче обдурити смерть і вигадує тисячі способів залишити по собі пам’ять. Це самообман. Однак завдяки цій вселюдській енергії самообману і самоствердження намножується культура. Так зi слабкості постає сила». Мені так здається, що в цьому неоднозначному вислові Івана Дзюби — іронічному і правдивому — вловлюється його характер. Тому саме цю цитату, взяту з документального фільму «Совість. Феномен Івана Дзюби», я зробила б титульною. Цю картину — один iз кількох творчих подарунків ювілярові — покажуть на Першому Національному 25 липня о 9.20 та 26 липня о 21.00 — на каналі «Культура».

Коли гурт українських науковців і громадських діячів надумав укласти й видати збірник на пошану Івана Михайловича Дзюби до його 80–рiччя, чи не найбільші суперечки точилися навколо назви майбутньої книги. Переміг запропонований професором Олею Гнатюк варіант Corvus albus. Латиною це означає — «Білий крук». У цих словах точно схоплено чи не визначальну рису Івана Михайловича: його відвагу бути інакшим. Бути по–європейському освіченим у час, коли цінувалося лишень комуністичне начотництво. Бути бездоганно порядним, коли навколо процвітають підлість і доносництво. Бути, нарешті, українцем, коли більшість навколишніх міщан переконані: українцями можуть бути тільки люди примітивні й украй недалекі...

А до всього, Іван Михайлович Дзюба завжди мав відвагу говорити. Бо завжди вірив: викладені словами й надруковані на папері думки за певних обставин можуть змінити життя не лише однієї окремої людини, а й цілої людської спільноти. Наприклад, нації, яка раптом усвідомить сама себе, вирішить бути кращою, шляхетнішою і мудрішою.

17 липня виповнюється 165 років від дня народження видатного українського вченого–натураліста Миколи Миклухо–Маклая. Його подорожі та пригоди знайшли відображення в книгах, художніх та документальних фільмах, публіцистиці, у мистецтві, аборигенських килимах, різьбленнях і навіть бумерангах. Це справжня маклаїана — цілий духовний світ, породжений подвижництвом Маклая, який відкритий для всіх, хто прагне пізнавати незвідане. Кожен може взяти з цього багатого світу скільки подужає і залишити в ньому щось своє: враження від подорожей, думки, віднайдені істини...

Обійстя Ткачуків на околиці села Підгайчики нині схоже на куточок земного раю в українському стилі. З першого погляду видно, що автор цієї ідеї, гармонійно поєднуючи елементи давньої сільської архітектури з сучасними побутовими зручностями, досягнув неповторно вишуканої простоти. Тут немає приголомшливого лоску маєтностей вітчизняних олігархів, зате в усьому відчувається щира українська душа. Василь Михайлович задумав цей проект і почав його реалізовувати ще тоді, коли нині сущі українські топ–багатії лише мріяли про свій перший нечесно зароблений мільйон.

— Трибуни мені вже не треба — я свідомо відійшов від активної політики й господарської діяльності. Звільнив місце людям молодшого, тобто продуктивнішого віку. Так має бути. Знадобиться порада — будь ласка. Від прожитих років, мабуть–таки, залишилося чимало корисного досвіду, — пан Василь розмовляє неквапом, ніби закутуючи слова в обгортки мудрості. — Тепер стараюся приносити користь суспільству в інший спосіб — удосконалюю своє подвір’я в національному стилі. Приїжджає чимало людей, аби подивитися й собі зробити щось подібне. Хай менших масштабів і трохи інше, але нашого — українського — духу.

Кінець травня, 1938 рік, Роттердам. Високий, кремезний чоловік років під 50 п’є каву в невеличкому кафе «Атланта», що майже в самісінькому центрі міста. Зі свідчень офіціанта, до столика підійшов пан, при собі він мав невеличкого пакуночка, на вигляд — як коробка цукерок. Новоприбулий мав каштанове волосся і був аж занадто охайно вдягнутий. Більше нічого пригадати офіціант не міг. За кілька хвилин пролунав вибух, унаслідок якого загинув «батько» першого куреня Січових стрільців Євген Михайлович Коновалець...