24 травня виповнюється 130 років iз дня народження академіка Олександра Богомольця — лікаря, науковця, засновника багатьох медичних інститутів, лауреата Сталінської премії, людини, яка в 1930—40–ві роки, будучи 16 років президентом Академії наук України, зробила Київ найпрестижнішим науковим центром СРСР.

Напередодні круглої дати я побувала в «будинку Богомольця»: в квартирі, де мешкав академік із родиною сина, а тепер — його онука Олександра Олегівна Богомолець (ті самі ініціали!). Вона здмухує пил із радянського антикваріату в меморіальному кабінеті діда — там усе залишилося так, як було за його життя, тільки мундштук та дідова срібна ложка заховані в ящику дубового робочого стола — у Олександра Олександровича була відкрита форма туберкульозу, і Олександра Олегівна як лікар дотримується усіх гігієнічних приписів. «А як же вся сім’я жила разом — це ж було небезпечно?» — запитую я. «Олександра Олександровича підліковували і відкрита форма переходила в закриту, потім каверна відривалася, знову була відкрита форма, і так далі, але дідусь дотримувався санітарно–гігієнічних правил, і ніхто з родини не захворів». Отже, й кварцева лампа біля вікна виправдовує свою присутність серед цих невипадкових речей.

Постать гетьмана України Івана Мазепи — чи не найконтраверсійніша в нашій вітчизняній історії. Вже три століття навколо неї точаться гострі суперечки: одні возвеличують та героїзують гетьмана (він незмінно тримав булаву майже 22 роки), а інші донині принижують і проклинають. І цей пекучий поділ має у своїй основі одне ключове питання: чи визнаємо ми себе українцями, тобто приналежними саме до цієї землі і відповідальними за неї? Коли так — то ми мазепинці, і Мазепа для нас — символ визвольних змагань багатьох українських поколінь, символ державної незалежності.

Гетьман Іван Мазепа зробив непростий вибір — спробував за допомогою шведської армії Карла ХІ вирвати Україну з–під влади московського царя. Ця спроба здобути своїй Вітчизні свободу зазнала тоді поразки. Подібні приклади бачимо в історії інших націй та народів, коли провідники, як–от Йоганн фон Паткуль у Лівонії, Станіслав Лещинський у Польщі, Дмитро Кантемир у Молдавії — використовували підтримку сусідів. Характерно, що героїчні спроби всіх цих провідників здобути незалежність для своїх народів чи обстояти їхні національні права закінчились поразкою, після якої вони змушені були емігрувати. А згодом їхні вчинки оцінювались кардинально протилежно: представники національних історіографічних шкіл називали цих людей героями, піонерами національного руху, а їхні опоненти — запроданцями. Не дивно, що царська, а згодом радянська історіографія та пропаганда винесли Іванові Мазепі вирок: «зрадник свого народу і Росії»...

Леся Шухевич не спілкується з журналістами, і на інтерв’ю її вмовити було досить складно. «Повірте, нам і без того вистачає публічності», — з гіркотою каже пані Леся. І хоча для «України молодої» дружина Юрія Шухевича зробила виняток, спілкуватися домовилися переважно про її батьків та життя у Німеччині.

Але говорили й про Юрія Шухевича (причому в його ж присутності). І для пана Юрія, і для пані Лесі цей шлюб другий і вистражданий — не зупинили кордони, супротив родичів пані Лесі, незрячість пана Юрія, різниця у віці в 27 років. Заради Юрія Шухевича пані Леся покинула комфортну для життя Німеччину, забрала маленького сина й переїхала до Львова. Заради свого чоловіка облишила кар’єру, рідних і друзів. І разом вони вже понад 15 років. Пані Леся та пан Юрій — надзвичайно скромні та приємні у спілкуванні люди: постійно усміхаються, жартують. «Ми дуже легко знайшли з Юрком спільну мову», — розкриває таємниці пані Леся.

Про своє діаспорне життя, батькових друзів–бандерівців і те, як воно — бути дружиною символу українського націоналізму, — Леся Шухевич розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Україні молодій».

Якби він нічого більше, крім «Матеріалів до гуцульської демонології», не зробив і не написав, то все одно «забронював» би собі чільне місце в українській етнографії. Я тримав у руках копію цього рукопису і читав, як бестселер. Хоча записам — сто років, вони не пахнуть нафталіном. І як би сучасні мужі природничих наук не іронізували над деякими старосвітськими уявленнями карпатців — списати в архів цей пласт традиційно–побутової культури як «антинаукові міфи та вигадки» нікому не під силу.

Щоправда, на українських етнографів матеріалісти почали косо дивитися ще на зорі сталінського соціалізму, а в другій половині тридцятих навіть ставили до стінки. Антона Онищука, тоді старшого наукового співробітника Українського державного історичного музею, постановою народного комісара внутрішніх справ СРСР і прокурора СРСР від 14 жовтня 1937 року засудили до вищої міри покарання. Підстава — ст. 54–1–а (зрада Батьківщині) та ст. 54–23 (активна діяльність проти революційного руху при цараті та під час громадянської війни) Кримінального кодексу УРСР. Вирок поспішно виконали через п’ять днів. Про щирого українського патріота забули надовго.

У село Кліщинці, що в Чорнобаївському районі на Черкащині, «УМ» привів ювілей. Саме там 170 років тому — 14 грудня 1840 року — народився український поет, драматург, прозаїк, театральний та культурний діяч Михайло Старицький. У Кліщинцях 30 років діє його музей, де ми й побували напередодні ювілейних заходів.

До початку 90–х років минулого століття славу Химчину аж поза межі Косівщини стабільно забезпечували тутешні дівчата. Кажуть, що таких лагідних, чепурних і роботящих представниць прекрасної статі в цілому світі не знайдеш. Тому й роїлися в селі, названому, за однією з версій, на честь доброї дівчини Химки, парубки з довколишніх Вербовця, Рожнева, Кривобродів та інших поселень, шукаючи собі пару. Із 1993–го після інтронізації Патріарха Володимира статус Химчина різко зріс уже з іншої причини. Про нього, як про малу батьківщину другого після Мстислава предстоятеля УПЦ КП, дізнався весь православний люд, принаймні той, для якого Україна й українськість — не порожній звук.

Про дополітичне життя Юлії Тимошенко найбільше знає її тітка Антоніна Ульяхіна, що вже понад п’ять років очолює Дніпропетровську обласну організацію ВО «Батьківщина». Старша за Юлію Володимирівну всього на 11 років, вона як ніхто інший знає лідерку БЮТ — не тільки як родичка, а й як подруга. Кілька років тому Ульяхіна видала дві книги — «Юля, Юлечка» та «Юля, Юлія Володимирівна». В останній вона згадує випадок, що стався під час їхнього спільного відпочинку на Кавказі. Там до жінок підійшла молода грузинка і передала важливе попередження від таємничої провидиці: на Юлю (і звідки дізналися ім’я?) чекають великі неприємності. Її бізнес досягне небувалих вершин, але буде повністю зруйнований, багатьох родичів чекає тюрма. Але все це колись буде винагороджено — вона стане Президентом України. Чи справді була та історія, чи все то вигадка, аби, ми, українці, повірили? Але чого Юлії Володимирівні точно не позичати, то це підприємницької хватки, уміння переконувати і чоловічої наполегливості на шляху до поставленої мети.

Слухаючи Анатолія Мокренка, не раз ловила себе на думці, що про таке життя обов’язково треба писати мемуари. Та виявилося, що співак це вже зробив. Книжка спогадів під назвою «Знайти себе» побачила світ два роки тому. Співаку, який народився в голодному 33–му році, дитиною пережив німецьку окупацію, а потім не раз вступав до різних навчальних закладів, перш ніж стати оперним співаком, справді є про що розказати нинішньому поколінню. Виконавець зізнається, що йому нелегко було знайти себе в цьому житті, але він радий, що не схибив і таки реалізував свою заповітну мрію — співати...

Мало кому відомо, що один iз найвидатніших істориків Росії XIX ст. Микола Костомаров народився на Слобідській Україні, на території Острогозького полку українського слобідського козацтва в селі Юрасівці. Нині ці землі територіально належать Росії, але на півдні Воронезької області етнічні українці й досі у побуті спілкуються українським «суржиком». Самого Костомарова як дослідника не лише російської, а й української історії ще за життя звинувачували у «мазепинстві». Нині ж творчість і життя Костомарова вже не перший рік вивчає його землячка, доцент Воронезької аграрної академії, кандидат історичних наук Тетяна Чала. Її батько Петро Чалий довгий час працює власним кореспондентом обласної газети «Коммуна» в Розсоші — «столиці» воронезької Слобожанщини і є одним зі співорганізаторів щорічного фестивалю Слобідської української культури. Самі ініціатори наголошують на краєзнавчому характері своєї діяльності, але коли край є український, то й краєзнавство виходить відповідним. Історія, яку пише Тетяна Чала, — також.

До Юрасівки, що в Ольховатському районі Воронезької області РФ, ми їхали з обласного центру. Позаду лишався Острогозьк (що в часи Костомарова був повітовим центром на два сучасних райони), а російські берізки обабіч дороги змінили українські тополі. Етнічні українські села тут вигідно вирізняються від дещо депресивних російських: ошатні будиночки, «вилизані» обійстя, на пасовиськах чимало гусей, ягнят та телят. Такою зустріла нас і Юрасівка — село, де пройшло дитинство українсько–російського історика Миколи Костомарова. «Ви перші, хто приїхав до нас iз Великої України!» — здивували нас місцеві мешканці. Ми — це голова Української всесвітньої координаційної ради, відомий поет Дмитро Павличко, його заступник, екс–депутат Михайло Ратушний та інші. Вже перші хвилини спілкування засвідчили, що селяни неабияк пишаються, що Костомаров народився саме на цій землі. Утім зберегти пам’ятки, пов’язані з видатним земляком, нащадкам практично не вдалося.