Пам’ятаєте уривок із «Солодкого життя» Фелліні, коли натовп віруючих, що мало не змітає усе на шляху, водить за собою пара дітей, яка нібито бачить Діву Марію?

Вірляна Ткач — постать легендарна в українському театральному і поетичному світі. Вона створює вистави на основі українського бекґраунду — класика, авангард, фольклор, — задіює у своїх по­становках артистів (будемо використовувати це універсальне означення художника, оскільки Вірляна сама не називає учасників своїх постановок акторами і їхня спеціалізована освіта не має для неї значення) з України (Олексій Богданович, Мар’яна Садовська, Ніна і Тоня Матвієнко), українців у Нью–Йорка (Євген Ґудзь).

Добрий ранок! Сьогоднішній день, крім традиційних будильника і кави, можна було розпочати ще й із театром «ДАХ» та виставою Влада Троїцького «...ДАХ...Ранок...» о 8–й ранку. А закінчити — разом з тими ж дійовими особами у постановці «ДАХ... Ніч» о 22.30.

«Хто такі «ДахаБраха?» — запитує жінка на касі, простягаючи гроші за квиток. «Це проект театру «Дах», — відповідають по той бік столу. «Тобто це театр?» — підсумовує жінка. Чую «ні» у відповідь, але подальші пояснення губляться за іншими запитаннями.

Гадаю, про «ето», чи то пак «це», хоча б раз у житті говорив кожен із нас, переважно в інтимній обстановці з другом, партнером, психологом, мамою і навіть священиком. І то бувало незручно — тема все ж таки... скажімо, дражлива, оскільки вимагає набагато глибшого оголення, ніж просто тілесне.

Ви чули? «ГОГОЛЬFEST» у Києві вже вшосте! Новина, що тягне на сенсацію, зважаючи на тернистий шлях мистецького заходу: то майданчика немає, то грошей, а то і того, й іншого. Переконатися, з якого бруду ростуть квіти мистецтва, наочно може кожен із нас, пройшовши від метро «Видубичі» 10 хв сірим бетонним тунелем, що називається вулиця Інженерна, і вийшовши до заводу ЕМЗ, що змінив назву на арт–кластер «Видубичі» — місця, де вдруге проходить «ГОГОЛЬFEST».

День матері в Америці — свято поширене і поважне. Як і будь–який інший червоний день календаря, цей супрово­джується дарувальним ажіотажем: рекламні ролики агітують купити саме цю кулінарну книжку чи саме цей браслет, бо «так, твоя мама заслуговує на найкраще». І я губилася у здогадках, що «найкраще» для моєї американської мами, завдяки якій чужина стала motherland? День матері спонукав до роздумів, як усе ж по–різному в Україні і закордоном трактують тему батьківства і виховання.

Минулі вихідні у Місті Ангелів пройшли під знаком Книжкового фестивалю «Лос–Анджелес таймс» (Los Angeles Times Festival of Books). Це вже вісімнадцятий за ліком щорічний форум, тобто — добра традиція провести теплі весняні вихідні на свіжому повітрі, де крім книжок «годували» ще й різними національними стравами, а для дітей були підготовлені ігрові майданчики. Оминути цю подію можна було хіба що за умов проблем із зором (реклама фестивалю була постійно присутня як на сторінках газети, так і на окремих постерах по місту), відсутності автомобіля (тут усе ж надають перевагу власній машині, якою часто добираються до найближчої зупинки громадського транспорту і тоді вже курсують у межах міста — дорожні затори є однією з найбільших проблем мегаполісу) або ж через підступний тиск, що не дає вибратися з ліжка (як у моєму випадку).

Якщо ви колись потрапите сюди, то обов’язково першим ділом підете на славнозвісний Голлівудський бульвар — потовктися у натовпі туристів, знайти на Алеї Слави зірку свого кінокумира і пробувати вихопити її спалахом фотоапарата з–під ніг чисельних перехожих, побачити домівку «Оскара» — театр «Кодак», а заразом і ще пару театрів, що збереглися із золотих часів Голлівуду.

Але не варто обмежувати свої знання про Місто Ангелів лише дев’ятьма грандіозними літерами (Hollywood) на узвишші Голлівудських пагорбів. Лос–Анджелес, заснований у 1781 році невеличкою, але барвистою групою, переважно з мулатів, індіанців і негрів, дотепер залишається плавильним казаном, у якому змішалися раси, нації, мови й культури. Одним iз культурних «сплавів» став популярний у 1920—30–х роках стиль арт–деко. Красиві будинки, зведені у цьому стилі, заселяють центральну частину міста, так званий downtown. Колишні бізнес–центри, сьогодні вони перетворені або на житлові комплекси з дорогими квартирами, або ж потерпають від неуваги місцевої громади. Але в жодному разі не втратили духу епохи джазу, хмарочосів, гламуру й щасливих часів Голлівуду, котрий — ніде від правди дітися — живив це місто у лихоліття Великої депресії.

Американці «підгледіли» арт–деко на Міжнародній виставці сучасних індустріальних та декоративних мистецтв у Парижі 1925 року (скорочення від французького arts d’coratifs у назві експозиції дало ім’я новому художньому стилю). Тут не можу втриматися від ремарки патріотичного характеру: учасниками тої виставки були, зокрема, Олександра Екстер, Соня Делоне та Вадим Меллер, який отримав золоту медаль за оформлення вистави театру «Березіль». Але повернімося до американців: буйним цвітом на американському континенті архітектура арт–деко розцвіла у Нью–Йорку, Детройті, Чикаго і Лос–Анджелесі. У даній статті йдеться про кілька найяскравіших будівель лос–анджелеського середмістя.

Якось по дорозі в оперу я помітила кілька барвистих наметів, що притулилися на вузькому тротуарі акурат у тіні автомобільного мосту. «Тут живуть бездомні», — відреагував сусід на моє німе запитання. Виявляється, «тут живуть бездомні» у Лос–Ан­джелесі не обмежується певними острівками під мостами, а поширюється на територію розміром у 50 блоків, що має неофіційну назву Skid Row. Офіційно — Central City East, тобто східна частина центру міста. Дивно усвідомлювати, що в самому серці цієї метрополії є такий злачний райончик, чи не так?