Прикладом оновленої Грузії, як на думку автора цих рядків, є не контраверсійний Батумі, не ефектні урбаністичні конструкції, що конкурують із традиційними сванськими вежами у Местії, не засилля скляних урядових будівель у Тбілісі й Кутаїсі, що мають символізувати відкритість та прозорість влади, а скромний — порівняно із вищеперерахованими об’єктами — маєток у Цинандалі. Тут не бравують відомими іменами європейських архітекторів, не тиражують політичні месиджі, але кожна деталь в оновленому домі–музеї Александра Чавчавадзе говорить про кропітку роботу реставраторів й небайдужість влади до національної культурної спадщини.

11 серпня 2012 року стало одним із днів тріумфу скупого на радості сучасного українського кіно. Мирослав Слабошпицький здобув нагороду на престижному міжнародному кінофорумі у Локарно — «Срібного леопарда» у конкурсі короткометражних та середньометражних фільмів «Леопард майбутнього», а ще — 5 тисяч швейцарських франків (до слова, фестиваль розпочав свою історію того ж серпня 1946 року, коли перезапустилася «Мостра» у Венеції). Як уже повідомляла «УМ», український глядач зможе оцінити призерську роботу «Ядерні відходи» на кінофестивалі «Молодість» та у прокаті в листопаді — як частину альманаху «Україна гудбай».

Відповідь на питання, чому немає сильного сучасного українського кіно, ми знаємо: «Бо немає грошей». Відповідь на аналогічне питання про грузинський кінематограф, поставлене 33–річному режисеру Александру Корідзе, струсонула, як лобове зіткнення: «Бо немає ідей». Для українців фактом його біографії, що «говорить», є створення документальної стрічки про Ніно Катамадзе «Русалка». Кілька років він працював для російського ТБ, знімав документалістику в Грузії. І ось зараз Корідзе працює над проектом, який можна охарактеризувати як повнометражний художній дебют: це альманах із різножанрових новел — документалістика, анімація, фікшн. «УМ» зацікавилася цією роботою молодого грузинського режисера з двох причин: по–перше, наскрізна ідея проекту — оновити кіно– та музичний простір Грузії, по–друге, автор фінансує зйомки із власної кишені.

Коли залишаєш якусь місцевість, що особливо припала до душі, виникає спокуса забрати із собою її частинку. І бажано, щоб це була оригінальна, автентична й водночас не надто дорога річ. У випадку з Грузією вибір часто падає на прикраси, виконані в техніці перегородкової емалі (мінанкарі): сережки, браслети, кулони, хрестики (останні — подарунки унісекс). Яким же було розчаруванням почути, що популярна емаль не репрезентує традиційне грузинське мистецтво, оскільки секрет її виробництва було давно втрачено. Звісно, фразу, кинуту антикварами на відомому тбіліському ринку «Сухий міст», можна потрактувати як випад проти конкурентів. Проте в Музеї мистецтв ім. Аміранашвілі підтвердили: спосіб виготовлення перегородкової емалі після тривалого періоду розквіту вже у XV ст. зникає.

У кожного глядача, який більш–менш знайомий із грузинським кінематографом, є своя улюблена роль, зіграна Софіко Чіаурелі. Це може бути велика робота — як то шість героїв у фільмі «Колір граната», а може — епізодична — як у картині «Не горюй!». Зрештою, обрати кінематографічний образ відомої грузинки не так уже й важко — вона зіграла близько 40 ролей. А був ще й театр. Але як створювалася її основна роль — Софіко Чіаурелі? Про це можна дізнатися, якщо здійснити екскурс у минуле в місті, де 75 років тому на світ з’явилася улюблена актриса.

Про те, що тут була війна, у столиці невизнаної республіки Нагірний Карабах — Степанакерті — нагадують плакати з нагоди 20–річчя звільнення Шуші й відсвятковане пишним військовим парадом 9 травня. А на те, що все може повторитися, натякає присутність значної кількості чоловіків у камуфляжній формі. Поза тим регіон живе звичайним життям: виростають нові будинки, центральні вулиці вражають неймовірною чистотою. Через кожні десять кроків — урни для сміття. У центральному парку ввечері грають фонтани з підсвіткою, а з динаміків поміж усесвітньо відомими хітами лунають пісні про Степанакерт і Хаястан (Вірменію). Там же — у парку — стоять таблички wi–fi (от тільки перевірити, чи дійсно є інтернет, якось не випало). Про кривавий конфлікт більше розкаже містечко Шуші, що під боком у Степанакерта. Руїни тут залишаються ще з 1992 року, відколи азербайджанські війська залишили місто, а за ними рушили азербайджанські біженці, які становили більшість місцевого населення.

Мирослав Слабошпицький продовжує свою програму активного представлення українських короткометражних фільмів на міжнародних кінофорумах. Тепер у його презентаційному резюме з’явиться інформація про участь у конкурсі фестивалю в Локарно (нагадаємо, до цього були «Берлінале», де на «Золотого ведмедя» номінували його роботи «Діагноз» та «Глухота», а також із десяток інших фестивалів). Про це минулої середи офіційно повідомив оргкомітет швейцарського кінофоруму, що триватиме з 1 по 11 серпня: «Ядерні відходи» увійшли до конкурсу короткометражного кіно «Леопард майбутнього» (ця тварина — символ фестивалю) — Pardi di domani. Український фільм змагатиметься з 27 картинами і буде єдиним, відібраним на теренах СНД. Конкурс судитиме британський сценарист і режисер Марк Піплоу, серед найвідоміших сценаріїв якого — «Професія: репортер» Мікеладжело Антоніоні та «Останній імператор» Бернардо Бертолуччі. Як гостей на 65–му ювілейному фестивалі очікують Шарлотту Ремплінг, Алена Делона, Орнеллу Муті, Валерію Бруні Тадескі, Лео Каракса, Еріка Кантону, Кшиштофа Зануссі. Слабошпицький збирається в Локарно 8 серпня.

У фільмі «Міміно» герої Вахтанга Кікабідзе й Фрунзіка Мкртчяна змагалися, хто щедріший, гостинніший і взагалі кращий друг — грузин чи вірменин? Режисер картини Георгій Данелія взяв цю особливість національної конкуренції просто із життя. Але випадковий подорожній, який може й не здогадуватися про існування цього духу змагання, все одно мимоволі виявиться втягнутим у дану гру. Бо після подорожі Грузією та Вірменією неодмінно задумається: хто все ж щедріший, гостинніший і взагалі кращий друг — грузин чи вірменин?

Відомим Юрія Мечітова зробили Сергій Параджанов і фотографія. Будучи молодиком, для якого фотографія мала суто утилітарне значення, він потрапив у коло Параджанова, і великий композитор кадру дав йому багато цінних уроків: за 11 років дружби фотограф зробив пару тисяч знімків Параджанова, включаючи знаменитий «Стрибок», що став прототипом пам’ятника, чи фото з кліткою і птахом на голові режисера.

У 62 роки у цієї людини — натура неспокійного художника, перпетум мобіле, що перебуває у постійному русі. Здається, він не пропускає жодної важливої чи то мистецької, чи то суспільно–політичної події. З ним не можна пройтися центром Тбілісі, щоб хтось не зачепив Мечітова на пару слів. Його часто знайомлять з іноземними гостями, і відтак він стає одним із символів міста. Мечітов багато і цікаво говорить, легко переходячи з російської на англійську (коли одним зi співбесідників був американець), його експресивна критика внутрішньополітичних справ часто змінюється іронією, незлим жартом над собою та сусідами. Суто грузинський тип (хай пробачать мені мої стереотипні образи)! І як громадянин держави, що постійно переживає пертурбації, не може залишатися безпристрасним спостерігачем, тим паче що всі зміни віддзеркалювалися в об’єктиві його фотокамери.

Одним із найпопулярніших туристичних пунктів у Грузії був і залишається Музей Сталіна в Горі — всього 80 км від столиці, година автоподорожі, — тому не заростає сюди народна стежка. Оскільки нинішнє керівництво Грузії намагається боротися із радянським історичним спадком — так, у 2006 році в приміщенні Музею ім. Джанашія Національного музею Грузії відкрили Музей радянської окупації, — логічною видалася заява міністра культури про трансформацію й перейменування популярної горійської пам’ятки в Музей сталінізму. «Існування музею просто несумісне із сьогоднішніми реаліями і що найважливіше — з нашим майбутнім», — заявив Ніколоз Руруа 9 квітня, у день пам’яті жертв під час тбіліської демонстрації у 1989 році. Міністр також повідомив про створення групи дослідників, які мають розробити план дій щодо змін. Позаяк у самому міністерстві мені не вдалося отримати інформації, як працюватиме ця комісія, які фа­хівці в неї увійдуть і які інновації трансформують музей, вирішено було поїхати в Горі, щоб дізнатися все на місці.