Мамин день

День матері в Америці — свято поширене і поважне. Як і будь–який інший червоний день календаря, цей супрово­джується дарувальним ажіотажем: рекламні ролики агітують купити саме цю кулінарну книжку чи саме цей браслет, бо «так, твоя мама заслуговує на найкраще». І я губилася у здогадках, що «найкраще» для моєї американської мами, завдяки якій чужина стала motherland? День матері спонукав до роздумів, як усе ж по–різному в Україні і закордоном трактують тему батьківства і виховання.

Хоча насправді мамою мою Пет я називаю украй рідко. Тут усе ж прийнято звертатися до in–laws (свекрів) по імені. Жодних «Ігор Володимирович» чи «Тетяна Петрівна». Спостережлива колега припустила, що відсутність в англійській мові займенника «Ви» також великою мірою сприяє налагодженню особистого контакту з батьками судженого: you — це «ти» і «Ви» в одному слові. Можливо. Але те, що його батьки з легкістю дозволять мені увійти в їхнє розмірене американське життя, я усвідомила ще до переїзду. І цілком щире попередження від друзів дитинства — «Поживеш — побачиш, які можуть бути свекри» — викликало бурю емоцій. Я тоді чесно образилася за Пет і Террі.

Усвідомлюю, що у Штатах є злі свекрухи і деспотичні батьки. Але все ж закордоном частіше зустрінеш маму, яка з розумінням ставиться до свого чада, так само як у нас — волаючу на дитину: «Не бігай! Не лізь! Не забруднись!». Якось у розмові про їхнє і наше виховання українсько–німецька подруга навела такий приклад: гуляючи з малим синочком у парку, німкеня спокійним тоном пояснювала: «Краще тобі туди не дертися, бо впадеш». Малюк, звісно, поліз і гепнувся, і мама його, звісно, пожаліла, зауважуючи: «Я тебе попереджала». Резюме цієї притчі: наскільки вони поважають особистість і водночас виховують відповідальність.

На своїх батьків мені гріх жалітися — за українськими мірками, я мала завидний кредит довіри і рано прищеплене почуття відповідальності. Але й досі «прозріваю» від деяких сімейних історій моїх подруг, коли прояв самостійності, заявка на право прийняття рішень наражається на егоїстичне «Я (ми з батьком) вам більше не потрібні». Українські батьки не вміють відпускати, у нашому суспільстві ще таке живуче консервативне покровительство (допомогти дитині вступити, вивчитися, вигодувати онуків), котре з часом виливається у логічне очікування–вимогу вдячності, що часто є неможливістю визнати право іншої дорослої людини на її доросле життя.

В американському суспільстві ляскання по попі чи підвищення голосу давно вже сприймається як правопорушення, акт насилля. У виховних цілях використовують не ремінь і куток, а розмову або ж консультацію з кваліфікованим фахівцем. Принаймні так було в сім’ї мого чоловіка (не в останню чергу й через те, що батьки все життя пропрацювали вчителями). Вони вміють слухати, дуже обережно радити і нічого не вимагати: «Ви самі знаєте, що вам краще. Головне, щоб вам було добре». За півроку життя під одним дахом із чоловіковими батьками не було жодного приводу понарікати на них. Разом із свекром ми готуємо вечері, зі свекрухою можемо погомоніти про своє дівчаче за келихом вина. Хоча ні, одного разу Пет усе ж стояла в мене над душею: «Час уже минув. Іди відпочивай!» — наказувала вона, коли я випросила годинку на миття вікон…

Я люблю тебе, Пет.