Ця начебто цілком побутова деталь — мамині черевички, в яких героїня нарешті приїздить в Україну — набуває справді символічного значення.
Роман про коріння.

Нині, проїжджаючи в Києві повз кінотеатр «Загреб», згадуватиму це місто, як загалом гостинну й самобутню Хорватію. Чому я тільки зволікала з відвідинами цього краю? Загреб у мене відтепер асоціюється з платанами, модринами, тисом червоноягідним — усі ці дерева й кущі повсякчас зустрічаються в столиці Хорватії, а також у Будапешті та нашому Ужгороді.

...Досі гуляють Зіньковим, що у Віньковецькому районі на Хмельниччині, легенди про закопані скарби. І не випадково: у 1881 році на території місцевого замку селяни Антон Вох і Севастян Смаровидло знайшли чимало давніх золотих і срібних монет. Останні ж перекази розповідають про єврейські дорогоцінності, буцімто закопані під час німецької окупації минулого століття. Для мене ж скарбом є багатюща історія Зінькова на Поділлі, де безперервно триває людське життя з сивої, як мовиться, давнини.

...Може, в попередньому житті я була грузинкою? — думаю про себе, просто–таки упиваючись співом сестер Ґорґішелі. Втім, аби втішатися тим співом, не обов’язково бути одного роду–племені з виконавицями.

Почну з кінця. До самого завершення презентації очікувала на виступи фахівців із відповідних академічних структур, як–от Інститут історії України, Інститут археографії, Інститут держави і права, Інститут літератури, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. Але так і не дочекалася, хоча достойників, звісно, запросили на цю урочисту подію до Національної парламентської бібліотеки. Однак вони зігнорували зібрання. Ось і подумалося: випадковість це (їхня відсутність) чи — певний симптом, реакція академіків на «табачникізацію» історії України?..

«Ми всі перебуваємо в очікуванні снігу, затято тримаючи очима нерухомість грудневого краєвиду. В оцьому триманні — одна з найбільш характерних рис нашого людування, нашого способу виконувати буття. Перебування в очікуванні і триманні, хисткий трон, з якого ми правуємо незримо окресленим простором краю між сущим та істотним. Коли приходять сніги — а вони таки приходять рано чи пізно, — вони застають нашу бездержавну владу вкрай роззосередженою...»

Попри те, що поезією нібито цікавляться все менше, деякі українські видавці дозволяють собі розкіш дарувати хай нечисленним шанувальникам таку екзотичну річ як японська поезія. Зокрема київське видавництва «Грані–Т» видрукувало дві книжки класичної японської поезії: збірку віршів Рьокана (1758—1831), поета епохи пізнього Едо (кін. XVIII — поч. XX ст.), та середньовічну антологію «Хяку–нін іс–сю» («По одному віршу ста поетів») у перекладі відомого японіста Івана Бондаренка.