Доки Західний та Східний регіони України продовжують жити по різні сторони інформаційного «муру» стереотипів та взаємних обвинувачень, представники української діаспори у США вирішили першими розпочати діалог. З ініціативи Михайла Казаренка, колишнього донеччанина, президента нью–йоркської неприбуткової організації «Інститут суспільного розвитку», п’ятеро учнів зі шкіл Краматорська та Києва отримали можливість два тижні пожити в українсько–американських родинах у штатах Нью–Йорк, Нью–Джерсі та в місті Вашингтон. Софія Лук’янчук, Надія Рокитянська та Олександр Васильєв із Краматорська стали учасниками програми як переможці міського етапу Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика; а киянки Уляна і Наталка Сидорук — як представниці обдарованої молоді, які мають особливі здобутки у царинах музики та образотворчого мистецтва.

Підписавши Болонську угоду, Україна зобов’язалася до 2010 року створити власні докторські школи, аналогічні європейським PhDпрограмам.

Близько 1,5 тисячі хлопців і дівчат з Києва, Львова, Запоріжжя, Івано-Франківська, Тернополя, Чернівців, Коломиї та інших міст України зустріли 2007 рік у столиці Хорватії, Загребі, де цьогоріч проходив міжнародний християнський собор «Тезе». Монахи з невеличкого французького селища Тезе вже 29-й рік поспіль організовують екуменічні зустрічі для молоді різних християнських конфесій із багатьох куточків світу. Українці вперше долучилися до «паломництва довіри» після розпаду СРСР.

Молоді сильні хлопці з козацькими чубами, у вишиваних сорочках і шароварах демонструють майстерність шабельного бою, боротьби «на поясах» та «навхрест». Щороку їх можна побачити 24 серпня на майдані Незалежності, 14 жовтня — на Софійській площі. Вихованці школи традиційного козацького бойового мистецтва «Спас» влаштовують свої показові виступи майже на всі великі українські свята. Для них цей вид боротьби не шароварщина чи козакофільство, а спосіб життя й мислення. «Спас» — це система рукопашного бою, яка дозволяє перемагати сильнішого, краще озброєного противника, це мистецтво гартування духу і виховання особистості, і нарешті, це українська альтернатива чужоземним карате, ушу, айкідо. Окрім міцного здоров'я та сили духу, «спасівці» вивчають козацькі й повстанські пісні, беруть участь у походах на кшталт «Стежками УПА», щонеділі долучаються до служби Божої. Нещодавно у Києві відбулися змагання зі «спасу» серед початківців, після чого досвідчені козаки влаштували для глядачів майстер-клас та екскурс в історію.

100-літній ювілей двох видатних українських письменників, саможертовних націоналістів Івана Багряного та Олени Теліги відзначили не гучними концертами, не читаннями віршів, а виданням книг. Колись їхні твори було заборонено друкувати, згодом просто не престижно, і нарешті, на шістнадцятому році незалежності видавництво «Смолоскип» упорядкувало збірку практично всіх відомих на сьогодні поезій Олени Теліги, а також публіцистичну спадщину Івана Багряного. Презентація книг, що відбулася 27 жовтня у приміщенні «Смолоскипа», перетворилася на справжню конференцію, у якій взяли участь упорядники, вчені, відомі дисиденти.

Конкурс «Міс Європа-2006» закінчився, учасниці роз'їхалися додому, а саме «шоу» обростає новими подробицями і скандалами. Ось хоча б узяти нашу представницю Олену Авраменко. Виявляється, майбутня міліціянтка має далеко «не стерильну» репутацію — ще у квітні Олена знялася... оголеною для обкладинки автобіографічної книги Омара Арфуша. А через півроку мало не виграла конкурс, який Арфуш організовував, стала «першою віце-міс Європа». Оце «щасливий» збіг обставин!

Мабуть, уперше в історії конкурсу «Міс Європа» дві учасниці, з України та Франції, набрали однакову кількість балів. Чому — інше питання, і ставити його потрібно суддям та організаторам конкурсу. А головне те, що корона від фірми Chopard з діамантами вартістю 350 тисяч євро лише одна, і вона, за одноосібним рішенням голови журі, відомого італійського кутюр'є Роберто Каваллі, зрештою дісталася француженці Александрі Розенфельд. Киянка Олена Авраменко має радіти титулу «першої віце-міс».

Днями розпочалася акція українського студентства, яка стартувала з Києво-Могилянської академії і проходила в багатьох регіонах держави, з тим, щоб спонукати владу офіційно визнати 14 жовтня Днем українського війська.

Любомира Бойчишин знає про страшні політичні злочини в Україні, на жаль, не з газет. Їй судилося стати чи не першою жертвою такої розправи: під час передвиборчої кампанії 1994-го , за кiлька рокiв до вбивства В'ячеслава Чорновола, його надійна правиця і секретар НРУ Михайло Бойчишин, чоловік Любомири, зник назавжди... Замовників його викрадення донині не знайдено, справу не закрито... Однак на цьому нещастя у житті Любомири не скінчилися: через кілька місяців після зникнення батька 18-річний син Роман гине за загадкових обставин унаслідок дорожньо-транспортної пригоди, а прикута до інвалідного візка Любомира Бойчишин не має ні сил, ні можливості знайти вбивць найдорожчих для неї людей.
Сьогодні пані Любомира намагається не згадувати про страшні часи свого минулого. Зі Львова вона переїхала до Києва і почала нове, повне самовідданої допомоги іншим, життя... Любомира Бойчишин подорожує рідними теренами, бере участь у марафонах інвалідів-візочників, видає журнал та проводить тренінги для жінок з обмеженими фізичними можливостями та матерів неповносправних дітей. Пані Любомира і Велику Китайську стіну підкорила, і за активну громадську діяльність минулого року ввійшла до тисячі кандидаток на Нобелівську премію миру.
Після трагедії з її чоловіком сталося ще чимало гучних справ — убивство Чорновола, знищення Гонгадзе, отруєння Ющенка. Про свідка народження незалежної України, ініціаторку відродження львівської «Просвіти» та Союзу українок несправедливо забули. А тим часом трагедія життя Любомири Бойчишин триває...

Учні «чудотворця» Григорія Грабового, який обіцяв воскресити загиблих бесланських дітей, проводять численні акції на захист свого «спасителя». Послідовники російського екстрасенса, якого вже півроку тримають у московському СІЗО, з'явилися і в Україні. Днями в 11 українських містах заговорили про Грабового послiдовники його «вчення» i вимагали звільнення «учителя» з-під варти. Чи насправді зцілилися жителі Києва, Львова, Чернігова, Запоріжжя чи їх просто ошукали?