«Мамо, а мене лірник Сашко по голівці погладив!» Моя дитина була просто в захваті від того, що побачила «в живу» автора казок, які вона любить слухати перед сном. Диски з українськими казками — про веселого Шевця і Смерть, про чумаків, козаків-характерників — у нашій та багатьох інших сім'ях слухають усі: і дорослі, й діти. І справа не лише у тому, що казки цікаві, оповідач майстерний, і музичний супровід підібрано блискуче. Насправді казки лірника Сашка — це ледь не єдина достойна альтернатива сонму російськомовної аудіопродукції для дітей, яка заполонила наші музичні магазини.
24 січня лірник Сашко (в «миру» Олександр Власенко) святкував свій день народження. На питання, скільки ж йому років, він відповів:
— А ви напишіть так: «Двадцять», — збрехав Сашко і почервонів». То ми так і пишемо. А заодно вітаємо найкращого і, на жаль, єдиного сучасного українського казкаря. А читачам пропонуємо інтерв'ю, записане з паном Олександром у «Могилянці» після Вечора повстанської пісні.
— Ви єдиний, відомий широкому загалу, сучасний казкар в Україні. Можна навіть сказати «професійний казкар»...
— Сковорода казав: «Світ ловив мене, та не впіймав». То і мене не можна впіймати, бо казки я пишу для душі. Тому мені заборонити це робити не можна, мене не можна у стійло поставити, до шоу-бізнесу записати.
— Чим же такий поганий шоу-бізнес?
— А у ньому , як то кажуть, «Скачи, враже, як пан скаже». А я вільний, роблю що хочу. І коли воно робиться з душею, люди і сприймають це душею. Не люблю, коли з когось починають ліпити «зірку», якось це нещиро. Хоча це не значить, що я з допомогою своєї творчості не заробляю.
— Звісно, у вас вийшло вже три диски.
— Річ навіть не в дисках. Останнім часом мене стали активно запрошувати на концерти, причому з дітей я грошей не беру, а дорослі хай платять.
— І куди вас найчастіше запрошують? Мабуть, у центральну Україну?
— Ні. Я оце недавно був у Дніпропетровську, маю запрошення в Донецьк, Львів, запросили до Криму. Словом, їжджу всією Україною.
— А як сприймає ваші казки російськомовна аудиторія?
— Ви знаєте, чудово. Не треба ніяких перекладачів, український дух відчувається і там. Вони ж наші! Ну не може він розмовляти українською, учився в російській школі, але дух-то наш! Насправді український код сидить глибоко в нас і діє на генетичному рівні. Людина, може, не знала, не думала, а воно зачепило якісь її струни, і вона не може відійти. Мої концерти зазвичай закінчуються тоді, коли я вже не можу говорити. Це година, дві, три, на скільки у мене сил вистачить. І весь цей час люди сидять і слухають.
— Як же у вас виходить поєднувати роботу і активну концертну діяльність?
— Це дуже тяжко. Але мені поталанило з керівництвом, воно розуміє мене і йде назустріч. Дуже допомагає мені моя дружина Леся. Вона може і дома з дітьми побути, і диски ми разом пишемо.
Про чорта думаю як українець
— Скажіть, а ваші казки є стилізацією народних?
— Ні, це мої авторські.
— Але ж ви, мабуть, збираєте перекази по селах, досліджуєте якісь архіви? Маєте, можливо, теорію щодо того, як створюється казка чи про її міфологічну основу, про що писав Володимир Пропп у своєму дослідженні чарівної казки?
— Ні, я такого не знаю. І якоїсь спеціальної літератури намагаюся не читати, щоб воно мені не зашкодило. Я українець, і тому відчуваю цю міфологічну традицію, живу в ній. Якщо я думаю про чорта, то думаю як українець, а не росіянин. Він у мене смішний, дурнуватий і зовсім не страшний. Я беру своє: якісь перекази, слухаю те, про що оповідають люди, справді читаю фольклорні розвідки, архіви. Я багато спілкуюся, часто їжджу Україною й помічаю таке, що інші повз вуха пропускають, а з цього можна щось зробити. Головний принцип — я розказую казки про людей, які насправді колись тут жили. І мені не треба нічого вигадувати.
— Але ж казка розповідає не про те, що відбувалося реально. Наприклад, про Чорного козака, якого отаман прокляв, щоб він світу білого не бачив, який жив у могилі своїх побратимів, а вночі допомагав по господарству козацькій вдові Ганні, яку щиро покохав.
— Це моя сімейна легенда. Не про Чорного козака, а про Ганну Шулячку, що справді колись жила. Коли на село напали татари, вона сховалася з дитиною та іншими людьми в очереті, як і в казці про це розповідається. Лише у казці людей від ворога врятував Чорний козак, а реальна Ганна колись свою дочку втопила, бо дитина плакала і могла видати місце, де люди від навали сховалися. Але казка вже вийшла інша... Це якісь сакральні речі. Важко їх пояснити.
А буває так, що начебто вгадуєш, що колись було. Я колись в Америці, на українському весіллі для діаспори, розповідав казку про жида Лейбу та нечищений оселедець. То один дев'яносторiчний дід аж скинувся. Каже: «Звідки ви про це знаєте? То ж у нашому селі було, і я сам знав того жида Лейбу!».
А казка про Грицька Кобилячу Смерть з'явилася завдяки незвичному прізвищу, яке я колись прочитав у Козацькому реєстрі війська кубанського. Подумав, а чому козака так звали? Потім здогадався, що це через те, що він коня з кісток у самої Смерті відібрав.
Як робиться казка з того, що десь почув, я не знаю. Якось так виходить, що кожна казка, навіть якщо сюжет відомий, завжди по-різному розповідається, бо це — абсолютна імпровізація. Я людей залучаю, і вони в мене, як артисти, показують те, про що я розповідаю. Я не люблю сцену. Сцена, мікрофон — все це відрізає від слухачів, а треба розмовляти з людьми очі в очі.
— Переконана, що це — давня кобзарсько-лірницька традиція.
— Не знаю, чи це традиція, але так і має бути. Думаю, народний театр і виглядав приблизно так, як оці артисти, які бiля мене крутяться.
— То у вас всі казки про те, що було колись давним-давно?
— Та ні. Є у мене вертеп, у якому згадуються і Конотопська відьма, «у якої вітер в голові», і чорти — слуги Іродові — Іроденко, Іродович та Іродоз, а пастушки є робітниками СТО. Цей вертеп будуть ставити на Масляну — 18 лютого — у Дніпропетровську. Але чи записувати вертеп на диск, я не знаю. Думаю, що записувати треба «вічні» теми, а вертеп цей цього року актуальний, а наступного, можливо, буде не те.
Казки про Махна та УПА вийдуть пізніше
— Чула, що ви готуєте диск, у якому будуть казки про батька Махна, УПА, голодомор.
— Так, я працюю над цими казками, але поки вирішив їх трохи відкласти та записати четвертий диск — «Казки для старшеньких». Тут будуть козацькі легенди, будуть і страшні казки, які дуже маленьким, може, і не треба чути. Хоча діти дуже люблять «страшне». Я коли під час виступів питаю: «То яку вам, дітки, казку розповісти — веселу, чарівну чи страшну?» — діти зі страху аж за стільці хапаються, але кричать: «Страшну!». За кілька місяців диск має з'явитися у продажу.
— А коли ж будуть казки про УПА?
— Я їх інколи під час виступу розповідаю, але загалом поки ними не дуже задоволений. Події ці неоднозначні, постать Махна теж. Я про нього збирався розповідати історію, яка базується на моєму сімейному переказі. У мене один дід воював у Махна, а інший — у Пархоменка. І казка моя частково про те, як політичні ідеї роз'єднують народ. Не хочу про ніякі розколи поки говорити, бо слово має велику силу і навіть спровокувати щось може.
— Ходили також чутки, що ви домовилися з Малковичем видати книжку казок і що у вас була ідея створити український мультфільм.
— Ми з художником Олегом Петренком-Заневським уже домовилися видати книгу, до якої увійде орієнтовно 12 моїх казок. Це буде гарний подарунковий варіант. І з Малковичем ми домовилися випустити книгу казок, але поки чітко всі деталі не обговорювали. А щодо мультфільму, то написати сценарій мені запропонували в «Артхауз-трафік» (це фірма, яка випустила фільм «Штольня»). Вони активні, не такі, як наші старигани, які тільки декларують, що підтримують українську культуру. Це буде повнометражний український мультфільм. Дуже цікавий, про пригоди і на землі, й під водою. Але більше сказати не можу, бо контракт підписував. Мультик планують продавати і за кордон. Це буде своєрідна «українська бомба».
— До речі, щодо продажу. У Києві ваші диски продають на Петрівці та на «розкладці» української музики на Майдані. А де можна купити казки лірника Сашка людям з інших міст і сіл?
— В інтернет-магазинах можна замовити. Ми зараз плануємо створити торговельну мережу «Наш формат» для розповсюдження української музики, фільмів, може, і книжок. Під час концертів, які відбуваються в інших містах, часто працює «виїзний кіоск» з українською музикою. Там і можна купити. А так люди в Києві купують, а вже їхні знайомі, зазвичай, у них переписують.
— З ким із відомих українських музикантів ви співпрацюєте? На ваших дисках є звуки степової ночі, якесь виття вовче, спів пташок...
— Леся завжди мені допомагає. Вона грає на барабанах, перкусії, лірі, сопілці, сурмі, співає. З нами співпрацює Едуард Драч (грає на кобзі, скрипці, співає), Гриша Лук'яненко (гітара, дутар, спів басом), Михайло Качалов (скрипка), Ірина та Оленка Шикури (спів), Сергій Топор (акордеон, спів), музиканти гурту «Вій». На четвертому диску буде музика цікавих українських гуртів «Пропала грамота» з Кам'янця-подільського, «Вертеп». «Піккардійська терція» хоче зі мною щось записати.
Було таке, що Леся наспівала колискову кримськотатарською мовою. Я як почув, то заради однієї колискової казку переробив. Пісню ми знайшли в інтернеті, там дитина співала, а Леся цю пісню вивчила. Це дуже велика допомога.
Люблю шаблі й автомобіль
— Чи є у вас якесь хобі, не пов'язане з творчістю?
— Пробував їздити верхи, але у мене не вийшло. Козацькі шаблі люблю. Навіть одну сам собі зробив й учився фехтуванню. Ножі люблю, кидав колись влучно. Ех, колись я був великим розбишакою! Книжки люблю читати. А ще — свій автомобіль. Люблю їздити кудись і навіть не проти всілякі гайки крутити, щось переобладнувати в технічному плані. Але це не часто у мене виходить. Дуже подобається з сім'єю кудись на природу виїздити. А так якогось хобі в мене нема. А! Збрехав. Я ще готувати люблю. Ми коли виїжджаємо на природу, то Леся ловить рибу, а я вигадую всілякі нові страви. І це правильно, бо чоловік мусить бути кашоваром.
— А яка ваша найбільша мрія?
— Одного разу до мене після виступу підійшов немолодий уже слухач та каже: «Оце я послухав ваші казки, то в мене така гордість за українців з'явилася». О! Я цього й хотів досягнути.
ДОВIДКА «УМ»
Лірник Сашко — Олександр Власенко. Родом з Умані. Казки почав писати ще з дитячого садочка. Перша казка була про Стрілу та Оленя, який біг так швидко, що Стріла його не могла наздогнати. Олександр має дві вищі освіти. 15 років жив у Мурманську, де працював на атомних криголамах. Там же створив українське земляцтво. Повернувся в Україну тоді, коли почалася Революція на граніті. Сьогодні Олександр працює інженером на будівництві. Дружина Леся Добрий-Вечір (сестра фронт-мена гурту «Вій») — музикант цього ж гурту. Сашко та Леся мають трьох дітей. Старший син Роман та дочка Оксана, за словами лірника, «уже зовсім дорослі», а молодшому Ваньку лише шість років. Син один із перших слухає казки батька. Якщо йому сподобалося, значить, казку можна вважати вдалою, — розповів Лірник Сашко.
ОЦIНКА
Олександр ЄВТУШЕНКО (музикознавець):
«Казка — засіб виховання народу, спосіб буття колективного несвідомого, завдяки їй дитина в ранньому віці усвідомлює свою приналежність до певного етносу». Лірник Сашко робить благородну справу, відроджуючи давню, вже майже забуту, магію слова, відроджуючи цим самим українську ідентичність, адже він зайвий раз доводить, що навіть серед бетону і асфальту сучасних мегаполісів усе ж таки є місце казці й силі характерницькій!
ДОСЛIВНО
ЛІРНИК САШКО:
«Ми — українці. І ми не гірші від сусідів. Ми — кращі. І земля наша найгарніша, і соми в річках найтовщі, і небо наше найсиніше, і зірок у ньому найбільше (особливо вночі). Навіть нечиста сила у нас найсмішніша, і зовсім не зла і не страшна. А так — трошки хитренька, трошки дурненька, а казки ж як любить! Та ще й землю свою допомагає козакам боронити.
Але головне — дітки наші найкращі у всьому світі. Тому і казок для них треба теж найкращих і найвеселіших. Та так, щоб і сміятися від душі, та й журитися, як прийдеться, теж від душі. І щоб наші перемагали, і щоб добро зверху було, і щоб поспівати і потанцювати можна було. Та ще й допомогти добрим людям при потребі. І юшку з риби на багатті зварити, і всіх до гурту покликати та й пригостити.
Отож з любові до народу нашого, до діточок милих і любих, зайчиків і кошеняток наших ріднесеньких, на ручки їх піднімаючи і по голівках гладячи, я й розпочав химерні казки українські відроджувати та записувати, та, з Божою поміччю, цю справу велику завершив та вам усім подарував.
Слухайте, співайте з нами, радійте та мову вчіть (хто ще не вивчив), щоб дітки не телевізор любили, а тата з мамою, та бабусь з дідусями, та весь рід наш український, гордий, хоробрий і веселий! Бо козацькому роду нема переводу!»
