Олег Скрипка: Тепер «помаранчеві» й «сині» цілуються і разом їздять у Монте-Карло, а ми виглядаємо, як дурні

14.09.2006
Олег Скрипка: Тепер «помаранчеві» й «сині» цілуються і разом їздять у Монте-Карло, а ми виглядаємо, як дурні

      Олег Скрипка завжди був багатогранною й дуже цікавою особистістю. Окрім співу, гри на баяні та трубі у «Воплі Відоплясова» — культовому рок-гурті з 20-лiтньою історією, він продюсує молодих фольк-виконавців, створює успішні фестивальні проекти, серед яких —  «Країна мрій» і «Рок-січ», робить різноманітні музичні аранжування, веде радіопрограму, грає в театрі (Петро у виставі «Наталка Полтавка»), знімається у телевізійних мюзиклах, озвучує мультики, організовує вечорниці... До всіх регалій два роки тому Олег здобув ще й неофіційний статус громадянина-героя за активну участь у передвиборчих подіях та Помаранчевій революції (хоча після того відмовився від звання заслуженого артиста України, що йому намагалася присвоїти влада, за яку він боровся). Олегові заяви, оцінки, в тому числі щодо політичної ситуації, — часто гострі, проте правдиві. Зі  Скрипкою завжди цікаво спілкуватися на будь-які теми. Цього разу ми обрали для розмови таки політику, зважаючи на останні політичні події в країні. Думки Олега Скрипки з цього приводу — в ексклюзивному інтерв'ю «УМ».

 

«Уся «помаранчева» команда — це ніби наші діти, і їх потрібно підтримувати й надалі»

      — Олегу, під час Помаранчевої революції ви в інтерв'ю «УМ» казали, що мрієте про той час, коли нарешті на кухні з друзями перестанете говорити про політику. Водночас із ваших вуст навіть на публіці часто лунають різні політичні оцінки. Це тому, що політика — така річ, що якщо нею зацікавився, то потім уже не відпускає? Чи просто у вас про це постійно запитують?

      — Це мене запитують. А на кухні серед знайомих ми вже перестали про це говорити. Політичні новини по телевізору дивимося, щоправда, й далі, але вже за інерцією.

      — До Помаранчевої революції ви своїм співом та музикою принципово не підтримували жодну політичну силу. Під час президентських виборів-2004 стали одним із «співців Майдану». Чому після революції продовжили цю політичну практику, виступаючи на підтримку «Нашої України»? Адже це вже були зовсім інші політичні умови, аніж під час революційних подій...

      — Трішки інші. Але все одно треба було цю «Нашу Україну» підтримати. Все-таки люди довіряли їм, тобто Ющенку. Ми ж у 2004 році не відрізняли «НУ» і Ющенка, не вважали, що це різні речі. Цього разу, на парламентських виборах, наших зусиль виявилося недостатньо, хоча ми зробили все, що могли. Але й ці 14 відсотків «Наша Україна» отримала, можливо, значною мірою завдяки тому, що її музиканти підтримали.

      — Чому ви підтримували саме блок «Наша Україна», а не інших «вихідців» із Майдану?

      — Чому ж, ми виступали на з'їздах і «Нашої України», і Блоку Тимошенко, потім грали у Львові та Києві за Блок Костенка—Плюща. Ми прийняли рішення підтримувати всю «помаранчеву» команду. Тоді навіть за Мороза могли б виступати — вони нам пропонували співпрацю, але ми не мали часу, бо в нас був дуже щільний графік виступів за «Нашу Україну», з якою ми тоді підписали контракт.

      — У вас зараз немає розчарування від того, що ви так активно підтримували політичну силу, через амбіції якої ми тепер маємо Прем'єра Януковича?

      — Все-таки Майдан — це наша справа. А оці політики, ця «помаранчева» команда, — це ніби наші діти. Може, ті діти не дуже добре справилася з нашими наказами, але ж усе-таки це були креатури Майдану.

«Місце у списку пропонувала «Свобода». Але я відмовився, бо був би неефективним депутатом»

      — Вам «Наша Україна» часом не пропонувала місце у виборчому списку?

      — Ні. Але пропонувала партія Тягнибока —  Всеукраїнське об’єднання «Свобода», чиїй ідеології я симпатизую. Я був дуже здивований цією пропозицією, бо раніше навіть не уявляв, як це я можу бути депутатом. Коли мені пропонували, це писалося на камеру, і треба було відповідати одразу, щоб, не дай Боже, це потім не було якось використано. І я відмовив відразу.

      Багато хто запитує, чи розумно взагалі поєднувати політичну і музичну діяльність. Це особисте рішення кожної людини. Для мене це неправильно. Вважаю, що я дуже мало розуміюся на політичних тонкощах, я був би неефективним депутатом, у мене не було б часу ні на роботу в парламенті, ні на музику. Я можу більш бути ефективним у втіленні своїх ідей не через депутатський мандат, а створюючи різні фестивалі, об'єднуючись із іншими музикантами.

      Хоча я припускаю таке, що артисти можуть iти в політику. Рейган був актором і ефективним політиком, може, з Кличка вийде гарний політик. А з мене... Просто я надто емоційна людина, і це в політиці дуже б заважало.

      — Тобто ви відкидаєте ймовірність того, що, наприклад, на старості літ вам раптом набридне концертна діяльність і захочеться зайнятися політикою у стінах парламенту?

      — Дуже важко наперед загадувати, може, країна дуже сильно зміниться, зміниться ситуація. Це складно передбачити. Але в даній ситуації, станом на сьогодні, я виключаю таку можливість.

«Бажання радикальних дій уже відпало. Надії на політиків більше немає»

      — Олегу, ви якось казали, що не треба аж надто критикувати Ющенка, оскільки він завжди був таким, яким є зараз, і таким залишиться. Тобто ви певним чином виправдовуєте останні дії Президента, включно з його співпрацею з Януковичем, попри позицію Майдану?

      — Я не виправдовую Ющенка. Розчарування було. Але все сталося, як воно сталося, це треба прийняти як факт. Я зрозумів: по-іншому бути не могло вже через те, що серед лідерів «помаранчевої» команди зібралися такі особистості, між ними існувала конкуренція. А нинішня гостра критика [на адресу Ющенка] — це неконструктивно.

      Я для себе взяв тайм-аут, щоб подумати. Ясно, що спочатку було дуже неприємно, можливо, хотілося якихось ексцентричних і кардинальних дій. Але, на щастя, нічого такого не відбулося, ні я на це не пішов, ні мої друзі. Відповідна інформація була переварена. Я дійшов висновку, що все залежить лише від нас, від наших ініціатив, сподіватися треба тільки на себе. Вже немає надії на політиків.

      — Призначення нового уряду відбулося під гаслом об'єднання країни. А ви якось розповідали, що ваші російськомовні прихильники на Сході підходять до вас і в розмові переходять на українську мову. То чи ви не вважаєте, що реальне об'єднання має відбуватися саме на такому, людському чи духовному, рівні, а політичні гасла лише акцентують увагу на цій проблемі й тим самим роз'єднують Україну ще більше?

      — Ні, з боку влади таки має бути розроблена тактика щодо цього питання. В якомусь розумінні це має бути контроль над засобами масової інформації. Якщо цього не відбудеться, ЗМІ стануть ще більш антикультурними і антигуманними. Владне втручання у ці процеси потрібне, на це ми платимо державі податки. Далі, залежно від того, що буде в телевізорі, розвиватиметься й культура. Оскільки той, кого часто показують, і їздить на концерти та збирає публіку, відповідним чином її «єднає».

      — Олегу, ви колись казали, що будете в опозиції до влади, якщо вона нічого не зробить, аби з'явилася достатня кількість української музики та українського кіно. Ви зараз в опозиції чи ні?

      — Я в конструктивній опозиції. Так, процес українізації йде, але він дуже повільний. І знову — тут потрібна ініціатива згори, вона є, але не досить професійна.

      Проблема ж вирішується просто: по-перше, треба спонукати до появи українського продукту, по-друге, український продукт має бути якісним. Зараз відзнято кілька українських фільмів за державний кошт, але я дуже сумніваюся в їх якості.

      — Але результативнішими, здається, є ініціативи, які йдуть знизу, як, наприклад, ваші «Країна мрій» і «Рок-Січ»?

      — Результативними є і ті, і ті. Тільки в такому поєднанні буде результат.

«Моя квартира й досі лишається під арештом»

      — Щодо теми об'єднання України, то ви вірите, що з новим-старим віце-прем'єром з гуманітарних питань Дмитром Табачником вдасться об'єднати країну, просунути українську культуру?

      — Після призначення нового уряду дійсно відбулося певне об'єднання, але зовсім за іншою логікою, аніж це уявляв собі Ющенко. І Схід, і Захід у чомусь розчарувалися — виходить, що і тих, і тих обманули, в цьому вони з’єдналися. Адже виходить, що в 2004 році й одні, й інші пельки дерли, хоча, виявляється, насправді нібито не було проти чого. Тепер i одні, й інші при владі, вони всі цілуються, разом їздять у Монте-Карло й Ніццу, а ми в результаті виглядаємо, як дурні. Ну а призначення Табачника, звісно, насторожує.

      — Чи ви вважаєте, що при Табачнику процеси в гуманітарній сфері можуть піти у зворотний бік? Чи все-таки ті зрушення, основа яких була закладена Помаранчевою революцією, вже безповоротні?

      — Думаю, повернення назад уже немає. Так, у Януковича змінився менеджмент, його команда бездарно пролетіла в 2004 році, але дуже талановито виграла цього разу. Самі ж люди, звісно, не змінюються, але вони стають більш фаховими, обережними. І ті ж самі люди в різних умовах по-різному діють. Інші умови створив Майдан, і людям, які брали участь у Помаранчевій революції, потрібно цей Майдан, цю енергію перенести в соціальний і культурний вимір розвитку. «Помаранчеву» енергію треба підтримувати, це і є наш захист.

      — У вас під час революції була ідея зробити фестиваль революційних пісень. Ще маєте такий намір?

      — Це йшлося про пісні барикад. Я хочу щось таке зробити. Взагалі, планів багато, просто не знаю, що вдасться втілити. Ми недавно провели кобзарські вечорниці — в цьому напрямі кобзарського, авторського чи класичного співу теж хочеться рухатися. Бо цей прошарок культури сьогодні витіснений шансоном. А пісні барикад — це буде не фестиваль, а, можливо, компакт-диск. На фестиваль сил не вистачить, хіба що якби хтось допоміг.

      — До речі, як справи з вашою квартирою, арештованою за часів кучмізму?

      — Вона й далі залишається під арештом. Бо в нас досі суди не функціонують нормально. Свого часу я був жертвою земельного шахрайства, виграв суди, але досі не можу вирішити цю проблему.

  • Михайло Слабошпицький: З мільйонерами спілкуватися нескладно

    — Пане Михайле, українські меценати дають гроші на благочинність і, на відміну від спонсорів, не вимагають сатисфакції у вигляді піару. Для наших людей це якось не характерно, тож серед членів Ліги українських меценатів є «тубільні» українці, чи у вас лише представники діаспори?
    — Звісно, є. Наприклад, президент Ліги Володимир Загорій — генеральний директор фармацевтичної фірми «Дарниця». Його на цю посаду рекомендував засновник Ліги Петро Яцик, який вважав, що президент цієї організації повинен бути з України. У нас є й колективні члени: нафтопровід «Дружба», фундація ім. Івана Багряного. Тривалий час членом Ліги була кондитерська фірма «Світоч». Але після того, як її продали фірмі «Нестле», вона автоматично вибула. «Оболонь» часто з нами співпрацює, але «шлюб» ми офіційно ще не оформили. >>

  • Dj Паша — радість наша

    Нещодавно до обов'язків теле- та радіоведучого, а також «заводіли» на великих концертних шоу, постійного учасника (тією чи іншою мірою з української сторони) пісенного конкурсу «Євробачення», автора слів до пісень українських виконавців, чоловіка та батька Павла Шилька (DJ Паші) додалася і посада президента Гала Медіа Україна (включає «Гала-радіо», інтернет-портал «Гала.Нет» та телевізійну студію «Гала TV-продакшн»). От і реальний приклад selfmademan. На радіо DJ Паша потрапив випадково. Пригадує, що на студентській вечірці хтось із друзів мимохідь сказав веселому Павлу, мовляв, тобі на радіо треба працювати. А наступного дня на очі випадково потрапило оголошення про вакансії на щойно створеному «Гала-радіо», і через деякий час Павло почав там вести хіт-парад під назвою «Пашина двадцятка», який сьогодні уже називає старожилом ефемок. Потім було ранкове шоу «Давай вставай», курс англійської мови діджея Паші, участь у різноманітних шоу «дорогами країни» та роль імпресаріо великих акцій, включно з київським «Євробаченням». Тепер DJ Паша — це бренд. >>

  • Лірник і казкар

    «Мамо, а мене лірник Сашко по голівці погладив!» Моя дитина була просто в захваті від того, що побачила «в живу» автора казок, які вона любить слухати перед сном. Диски з українськими казками — про веселого Шевця і Смерть, про чумаків, козаків-характерників — у нашій та багатьох інших сім'ях слухають усі: і дорослі, й діти. І справа не лише у тому, що казки цікаві, оповідач майстерний, і музичний супровід підібрано блискуче. Насправді казки лірника Сашка — це ледь не єдина достойна альтернатива сонму російськомовної аудіопродукції для дітей, яка заполонила наші музичні магазини.
    24 січня лірник Сашко (в «миру» Олександр Власенко) святкував свій день народження. На питання, скільки ж йому років, він відповів:
    — А ви напишіть так: «Двадцять», — збрехав Сашко і почервонів». То ми так і пишемо. А заодно вітаємо найкращого і, на жаль, єдиного сучасного українського казкаря. А читачам пропонуємо інтерв'ю, записане з паном Олександром у «Могилянці» після Вечора повстанської пісні. >>

  • Іван Дзюба: В Європі немає держав, які не мають універсальних енциклопедій... Крім України

    Інститут енциклопедичних досліджень маленький-маленький. Як мізки нації — хотілося саркастично кинути. Втім, мізки у нації більші, точно. Грошей на них у державної машини не вистачає. Тому скажу так: Інститут енциклопедичних досліджень, розташований в одному крилі старої будівлі на Терещенківській, своїм декаданським iнтер'єром метафоризує ту мізерну увагу, яку держава приділяє мізкам нації.
    Відідлів у інституті всього два. Один з них — загальних енциклопедичних досліджень — очолює академік Іван Михайлович Дзюба, якого часто пафосно називають «совістю нації». А позаяк совісті в нації менше, ніж мізків, то ми з приємністю констатуємо це рідкісне поєднання. Іван Дзюба очолює групу з підготовки проекту Універсальної Енциклопедії. Держава без власної повномірної енциклопедії — це начебто розумово відстала дитина, такий собі постколоніальний продукт компрачікосів, який ще не отямився після сидіння у діжці. Згадана група є й справді просто групою високочолих ентузіастів, а не спеціально запрошеним державою під карколомні гранти хуралом. Панів Дзюбу, Поповича, Стріху, Панченка, Лісового, Гловаху ніхто до напрацювань «Великої української енциклопедії» не припрошував. Це суто їхня ініцатива. Сказано ж — совість нації. Отже, сидячи у високому робочому кабінеті Івана Михайловича на Терещенківській, скупо обставленому нудними, ще радянськими шафами, ми говоримо тільки про можливість (неможливість) видання в Україні власної Універсальної Енциклопедії. >>

  • Ірен Роздобудько: Я не нав'язую читачам свої мелодрами

    Ірен Роздобудько народилася 3 листопада в Донецьку. Закінчила заочне відділення Київського факультету журналістики. Працює від 16-ти років. Пройшла нелегкий шлях від телетайпістки і диктора радіопередач на металургійному заводі до головного редактора престижного глянцю «Караван историй». Пише тексти від шести років. Автор двох збірок поезій та численних романів українською, найпомітніші з яких «Мерці», «Ескорт у смерть», «Гудзик», «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя», «Зів'ялі квіти викидають» тощо. Лауреат багатьох літературних конкурсів.
    Ми зустрілись із Ірен Роздобудько в кав'ярні «Барабан», хоча можна було б пошукати затишніше місце. Але для ділової жінки, яка весь час поспішає, вирішальним є зручне розташування кав'ярні. Отже, наша розмова точиться біля сірої будівлі Хрещатика, 26, де Ірен колись працювала. >>

  • Ігор Осташ: Додавайте в яблука корицю

    Депутат Верховної Ради попереднього скликання Ігор Осташ, а нині — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді — повiдав «УМ» про єдину справжню опору людини в цьому хисткому світі — про свою сім'ю. Він називає десятирiчного сина Данилом Осташем — повним ім'ям, що засвідчує і повагу до «спадкоємця», і власну гордість чоловіка, що виконав головний заповіт життя — привів у світ сина. Він також називає доньку-студентку Наталочкою, а дружині — письменниці Марині Гримич (яка вивела коханого чоловіка як головного героя в своєму романі «Егоїст») — обіцяє створити «ідеальні умови» для її творчості. Все це може видатися претензійним і штучним, але Осташ виглядає цілком щирим. А ще — задоволеним і просвітленим. «УМ» вдалося записати Осташа буквально за кілька днів до його відльоту в Оттаву. Ми пройшлися трохи київськими парками — запаморочливо красивими у барвах тоді ще золотої осені... Осташ бідкався, що так мало буває в подібних чарівних куточках Києва й принагідно попрощався з каштанами, дрімотними алеями і парковою тишею. На нього вже чекали інша країна, інший часовий пояс і зовсім інше життя... >>