Надсекретна колись «поштова скринька», Донецький казенний завод хімічних виробів, віднайшов унікальну підприємницьку нішу, почавши спеціалізуватися на утилізації старих боєприпасів. Їх вдосталь залишив незалежній Україні радянський ВПК. Зрозуміло, із вибухонебезпечною продукцією треба вміти впоратися, а ще знати підходи до столичних і натовських чиновників, від яких залежать замовлення.
Завокзальне селище на околиці Донецька, серед якого стоїть ДКЗХВ, між іншим, «за сумісництвом» є малою батьківщиною найбагатшого вітчизняного олігарха Ріната Ахметова. Але здебільшого народ тут мешкає простий, для якого «режимне» підприємство, поряд iз навколишніми шахтами, традиційно служило місцем заробляння на життя. Ризики не повернутися додому з бетонних боксів «снарядного» чи то з вибоїв вугільних копалень оцінювалися населенням Завокзального однаково високо, а втім, і зарплатня була адекватною.
Щодо легендарних кадебістських вигадок з метою спантеличити всюдисущих агентів імперіалізму, то у селищі на те не дуже зважали. Режимний об'єкт уперто іменували «снарядним», а якщо хтось цікавився, тому охоче пояснювали, що на сусіднім об'єднанні «Точмаш» (прикрашеному для введення в оману ворогів макетами тракторів та сільськогосподарських сівалок) у чотири зміни точать корпуси для артилерійських снарядів. Далі болванки транспортують на Завокзальний, аби у броньованих бункерах залити туди розплавлений тротил та оснастити потужну зброю висадниками. Такі от «хімічні вироби». Ну а якщо колись таки бабахне — до великого міста дістати не мусить... >>