«Нафтове серце» Литви, паливно-переробний комплекс у Мажейках, придбав польський гігант — компанія PKN «Орлен». Таким чином було зроблено найбільшу закордонну інвестицію в історії сучасної Польщі й найбільшу акцію за час існування Литовської біржі. Важливість цієї стратегічної операції підкреслила присутність прем'єр-міністрів Польщі та Литви при передачі акцій. Загалом полякам контрольний пакет у 84,36% акцій компанії «Мажейки Нафта» обійшовся у 2,34 млрд. доларів. Литовський уряд планує зберегти за своєю державою 10% акцій. За словами прем'єр-міністра Гедимінаса Кіркіласа, цю подію можна розглядати і як «історичне порозуміння на додаток до 15-ї річниці встановлення дипломатичних відносин із Польщею».

Польсько-німецькі відносини вкотре затьмарені. Цього разу — інтригою, пов'язаною з бурхливою діяльністю Німецького центру депортованих, який склав 22 позови до Європейського суду проти Польщі. У цій інституції вважають, що після Другої світової війни Польща застосовувала проти німців колективну відповідальність, що полягала у масових депортаціях і конфіскації майна. Адвокат центру кваліфікував це як злочин проти людства, котрий не має строку давності; метою ж позовів є повернення колишнього майна, а не фінансове відшкодування.

«Сьогодні, коли є стільки мурів між людьми, так прекрасно побачити фільм про отця Омеляна Ковча, людину, яка руйнувала ті мури і будувала мости від однієї душі до іншої», — сказав на презентації документальної стрічки «Парох Майданека» предстоятель УГКЦ Любомир Гузар. Отця Омеляна Ковча, батька шістьох дітей, позначили в концтаборі Майданек номером 2399. Він провів там вісім місяців, зустрів Різдво 1944-го і писав своїм рідним: «Поза небесами це єдине місце, де я хотів би бути». Ковч казав, що і в пеклі концтабору бачить Бога. Отець, мабуть, єдиний з ув'язнених священиків, не тільки не приховував свого сану, але й сповідував в'язнів і служив літургію. Якось, ще до концтаборів, у Перемишлянах, де він був священиком, нацисти підпалили синагогу з євреями, які молилися всередині. Отець Омелян увійшов до палаючої будівлі і почав виносити звідти зомлiлих людей. Адміністрація в'язниці у Львові на прохання митрополита Шептицького була готова звільнити Омеляна Ковча, вимагала лише підписати заяву, що він не буде допомагати потребуючим, зокрема єврейській громаді. Ковч відмовився.

Якщо почати з крилатої фрази Леоніда Фінкельштейна, директора видавництва «Факт», про лінійку як найдоцільніший метод вимірювання об'єму української літератури на книжковому ринку, то польську, в такому разі, слід вимірювати товщиною долоні. Підходите у столичній книгарні до полиці з українською чи польською літературою, дістаєте лінійку або долоню — і встановлюєте «ємність ринку». Сумно. Зате просто.

Складається враження, що у сенсі розширення і зміцнення релігійної свідомості гіркий досвід перебування в соціалістичному таборі пішов на користь польським письменникам. Враження, безперечно, суб'єктивне і стосується винятково літератури, не претендуючи на жодні ширші соціокультурні аспекти і не поширюючись на інші життєві царини. Стосовно ж Ольги Токарчук, однієї з найуспішніших польських письменниць середнього покоління, то релігійність у її творах неймовірно органічна, ненав'язлива і водночас всеохопна і гармонійна. Боюсь, на теренах України, надто центральної та східної з їхнім насадженим «вогнем і мечем» атеїзмом, з одного боку, а з іншого боку — гвалтовним і святенницьким православ'ям кремлівської розфасовки, елемент глибокої релігійності в літературі відчують хіба що представники РУН-віри. Це, звісно, жарт, хоч і не надто оптимістичний. Зрештою, Ольгу часто називають «просвітленою песимісткою».

«Коли я була маленькою, я одного разу ловила зірки. Виставила на ніч склянку на підвіконня. І знаєш, що було вранці? Стакан у ванній кімнаті, а в ньому — бабусина щелепа». Отакої... Старі баби, робить висновок Гретковська, жеруть зірки. Чоловіки жеруть жінок. Перед цим відгодовуючи останніх власною спермою та своїм — «рожевим і гірким на смак» — членом. А по всьому знову ведуть набивати шлунок: «Поїмо чого-небудь? Вони тут нахвалюють гусячу печінку...».

Запропонувати поляку відзначити Різдво у ресторані — значить, вкрай здивувати, ба навіть образити. Різдво — то родинне свято. На Різдво поляки не просто їдять, а священнодійствують. Бо вірять: від того, що стоїть на столі і як ти з'їси все це за ритуальною трапезою, залежить благополуччя твоєї сім'ї. А хто ж собі ворог?!

Льолек та Болек із нашого радянського минулого є архетипами також для кількох поколінь поляків. Мультиплікаційні герої стали легендами. І, як усе невмируще, отримали нове життя — як художній фільм, як лейбл, що використовується навіть німецькими піратами з гей-журналів, як привід для судових війн навколо авторських прав.