Щасливий «натурпродукт»

      Перефразовуючи героїв фільму «Москва сльозам не вірить», можна стверджувати напевно, що у п'ятдесят життя в мистецтві тільки починається. Досвід — величезний, бажання працювати — ще більше, словом, у цьому віці загроза нового творчого підйому для людини по-справжньому творчої дуже навіть реальна. Цьогоріч народний артист України Олесь Задніпровський відсвяткував п'ятдесятирічний ювілей, а нещодавно потішив своїх прихильників новою цікавою роботою на кону — роль слуги Осипа у гоголівському «Ревізорі» була досить несподіваною навіть для тих театралів, які за сценічною долею Задніпровського слідкують не один десяток років. Сам же Олесь Михайлович завжди наголошував на тому, що всілякі там амплуа — герой-коханець, комік чи трагік — це не для справжнього актора, який мусить уміти бути різним. 12 грудня в театрі імені Івана Франка — бенефіс Олеся Задніпровського у виставі«Я, Генрі ІІ».

      — Олександре Михайловичу, ким ви себе уявляли в дитинстві? Чи збігалися ваші мрії з бажанням батьків?

      — У мене той самий щасливий випадок, коли ми дійшли згоди. До тринадцяти років мене, маленького хлопчика, ніхто й не запитував про це, оскільки батьки весь час були зайняті в театрі. Згодом, коли я їм відкрився, перезирнувшись та посміхнувшись, вони промовили: «Отрута діє». А десь перед закiнченням середньої школи я забунтував: захопився іноземними мовами та веслуванням. Батько, режисер Михайло Задніпровський, вважав, що це, мабуть, на краще, бо театр — пекельна праця. А мати, актриса Юлія Ткаченко, була впевнена у протилежному. Як у воду дивилася. Після закінчення школи я отримав звання кандидата в майстри спорту з академічного веслування. Довелося обирати між веслом і сценою. А від іноземної мови на фаховому рівні — відмовитися. Проте єдину за тих часів французьку газету «Юманіте» я із захопленням читав від початку до кінця. А зараз, незважаючи на негаразди акторської професії, я — щаслива людина, що обрав саме театр. Адже, як це не банально, театр — кафедра, з якої можна сказати багато доброго. І саме зараз він єдиний живий форпост проти всесвітньої «фанери». Я маю на увазі не тільки фонограму, а й підробки почуттів, смаків... Досягнення техніки, якими б суперсучасними вони не були, не замінять актора з його найрізноманітнішою палітрою почуттів та емоцій. Я щасливий, що є тим самим «натурпродуктом»...

      — А після закінчення школи ви...

      — ... готувався вступити до Інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Але з певних причин, незважаючи на моїх знаменитих батьків, мене туди з першого разу не прийняли, хоч підготовлений був не гірше за інших. Отож рік я провчився у нинішньому Університеті культури на факультеті режисури масових дійств. Проте згодом я все-таки став студентом Київського інституту театрального мистецтва. Моїм педагогом був Анатолій Никифорович Скибенко — професор, народний артист України. А по закінченні інституту мене не взяли до трупи Театру ім. Івана Франка, що майже звело на той світ мого батька. Нашу родину звинувачували у так званій «сємєйствєнності», бо за радянських часів поняття династії в акторському середовищі було просто ганебним. Отож мені довелося на фаховому рівні вивчати російську мову: чотири роки я працював у Театрі російської драми ім. Лесі Українки. А коли вже не стало мого батька, Сергій Володимирович Данченко, якого я глибоко шаную, через відсутність істотних причин, що тримали мене на відстані від рідної сцени, запросив мене до Театру ім. Івана Франка. Відтоді я працюю в ньому вже двадцять третій рік.

      — Якою була ваша перша значна роль?

      — У Театрі російської драми — Скалозуб у п'єсі «Лихо з розуму» Грибоєдова, а в Театрі ім. Івана Франка у мій перший театральний сезон — Гайдай у «Загибелі ескадри» Корнійчука. Про мене писали: «Ортодоксальний, він наче зійшов зі старого революційного плаката — високий, стрункий, з анархічним поглядом». Й одразу ж я поринув у вир ролей, за що страшенно вдячний Сергію Володимировичу Данченку. Я грав Гайдая по черзі з Богданом Ступкою, хоча він, через певні обставини, залишив цю роль. Проте у кожного з нас своє обличчя.

      — А яку роль ви вважаєте етапною?

      — Я розглядаю етапність у двох площинах: життєву та з точки зору самовираження відносно стереотипів, які складаються навколо мене. Я дуже люблю ламати рамки амплуа. Друзі та критики запитують мене: «Ким ти є насправді — коміком чи трагіком?».

      У Володимира Опанасенка я зіграв кардинально протилежні за жанром ролі. Блез в однойменній французькій комедії Клода Маньє, де я здивував усіх прекрасним виконанням комедійної ролі. А після «Гетьмана Дорошенка» Людмили Старицької-Черняхівської, де я грав головну роль, для критиків і глядачів я перетворився на трагедійного актора.

      — Чи є роль, про яку ви мрієте зараз?

      — Я дуже підтримую й тішуся своїм колегою Толею Хостікоєвим. За студентських часів ми мріяли зіграти: я — Генріха Другого, Анатолій — Отелло. Мені дуже подобався фільм «Лев узимку» з Пітером О'Тулом. Час від часу я повертався до своєї мрії, але тільки після «Дорошенка» наважився доторкнутися до вищезгаданого твору. Роль у виставі «Я, Генрі Другий» тримає мене у формі душевного неспокою. Я не люблю мислити абстрактно. Хочеться зіграти багато чого, але треба мати право робити це...

      Мені до вподоби, що Анатолій Хостікоєв зберіг свою мрію і зіграв «Отелло». Він присвятив виставу пам'яті свого батька, за що я його ще більше шаную. Деякі епізоди зіграв рідною осетинською мовою. Я ціную його як працелюбну й мужню людину. «Отелло» — дуже суперечлива вистава, тому й талановита.

      Отож і я переймаюся класикою, зокрема шекспірівськими пристрастями, його рівнем розуміння світу. Шекспір, Достоєвський, Шиллер... Твори цих стовпів вимагають від актора неабиякої щирості. Конкретну назву не скажу, але запевняю, що п'єса, над якою плануємо працювати, не пройшла второваним шляхом.

      — В акторському середовищі існує поняття «мій режисер». Що ви в нього вкладаєте і чи знайшли ви такого режисера?

      — Велике щастя, коли протягом життя ти спілкуєшся з людиною, яка вибудовує свій режисерський світ через тебе. Чудовий приклад Ступка — Данченко. Мені дуже пощастило з Володимиром Дмитровичем Опанасенком, на жаль, його вже немає з нами.

      Повернувся до Києва мій друг, однокурсник, режисер Юра Кочевенко, який певний час працював у Росії та Прибалтиці. «Леді й Адмірал», «Шоумен» та «Я, Генрі II» — наші спільні роботи. Зараз ми працюємо над новим проектом.

      «Мій режисер» повинен бути працелюбною, романтичною, відірваною від буденності людиною. Не можна розмірковувати над рівнем мислення Гамлета і водночас шукати, у кого б позичити п'ять гривень до зарплати. Адже театр для мене — це не тільки храм, а й гарна схованка від бруду життя.

      — Театр-родина — саме таким є ваш рідний Театр ім. Івана Франка. А в родині повинні панувати мир, злагода й добробут. Які проблеми повинен вирішити театр сьогодні та яким ви бачите його в майбутньому?

      — Складне питання. Актор мислить через себе. Тобто якщо мені добре, думає він, театру й поготів. Не завжди так буває. Загальна театральна політика повинна враховувати всі кардинальні напрями. Коли актор роками сидить без роботи, він часто перетворюється на гарматне м'ясо. Звісно, не всі можуть грати Гамлета, комусь потрібно носити алебарди. Проте настає час, коли актор має право вимагати іншого ставлення до себе. У такому разі конфлікту не уникнути. Починається обопільна демагогія. Дуже прикро, що існує абстрактне завдання — зробити виставу, але ж без урахування акторської індивідуальності. Проте власне актор є первинним у будь-якому театрі. А Театр ім. Івана Франка взагалі був акторським завжди.

      — Яким має бути партнер, з яким вам було б цікаво грати?

      — Обов'язково романтиком та оптимістом. Якщо людина приходить на репетицію і заздалегідь налаштована на поразку — цей літак не злетить. Зрозуміло, що для кожного творчого етапу характерні свої пріоритети. Спочатку цікаво грати з будь-ким, та з роками партнера починаєш обирати. Адже існує певне коло однодумців.

      — Ваш театральний родовід триває вже четверте покоління. Як би ви оцінили роботу вашого сина Назара?

      — Немає однозначного ставлення людей до клановості... Назар не є моєю копією, так само я не подібний до свого батька, крім зовнішності. Син іде своїм шляхом. Назар — дуже працьовита людина. Театр для нього — не абстрактне поняття. Я глибоко переконаний, що у нього є майбутнє, але все залежатиме від режисури. Я хочу, щоб він не гаяв час на пошуки свого режисера. Дуже приємно чути теплі слова від колег на його адресу. Але і як людина — він непоганий хлопець.

      — Чим ви переймаєтеся у суспільному та в особистому житті?

      — Я цікавлюся гарною літературою, люблю готувати. А в суспільному житті переймаюся болями свого рідного театру, зокрема недоліками репертуарної політики. Я нормальна людина, помічаю всі суспільні викривлення. Проте, хоч би там як, повторюся: я — оптиміст. Дуже хочу, щоб мій син не думав про шматок хліба, а повноцінно працював на театральній ниві.