Чоловіче й жіноче. Британське й американське. Джонідеппівське і шеронстоунське

      Ці спроби рецензій спровокував у першу чергу часовий збіг перегляду голлівудського сиквела «Основний інстинкт-2» (бюджет 75 мільйонів доларів) і британської історично-культурологічної драми «Розпусник» (16 мільйонів) і, можливо, збіг місця — мимоволі порівнюєш те, що ти вчора бачив в «Ультрамарині», із побаченим 24 годинами пізніше. А коли копнути глибше, й інші аналогії чудово проводяться — дії обох картин відбуваються в Англії, а головні герої — американська письменниця Кетрін Тревел і поет, сатирик, попередник Маркіза де Сада, королівський фаворит Джон Уїлмор — циніки і розпусники. Якби ця схиблена на сексі гламурна американка із XXI століття зустрілася із холодним красенем ХVII століття, не менш айкюшним і зухвалим, ніж вона сама, — ще б той був психологічний двобій «інженерів людських душ». Але способи, якими навертають глядача до відповідей на сакраментальні запитання, прогнозовано протилежні. От тільки до якої міри прогнозовано?

Шерон Стоун-2

      «Основний інстинкт» Пола Верховена із харизматичним Майклом Дугласом у ролі поліцейського й органічною в амплуа жінки-вамп Шерон Стоун із ножем для розколювання льоду став кінокласикою. А тріумфальний шлейф від тієї ролі, після якої в Каннi, за словами Шерон Стоун, вона піднялася по червоній доріжці актрисою, а спустилася зіркою, непогано було б підлатати новими блискітками, бо так, чого доброго, і носитимеш цей вінтаж до кінця життя. Але про те, щоб знімати продовження чи зніматися в продовженні, не хотіли чути ні Пол Верховен, ні Майкл Дуглас — навіть голлівудські супермени у 62 роки не такі самовпевнені щодо власної маскулінності та сексуальної привабливості. Зате Шерон без комплексів — 48-річна зірка має всі підстави пишатися своїм чудово збереженим тілом, але конкуренцію із собою 34-річною все ж програє зі значним відривом. Насамперед через те, що кожна сцена в новому фільмі наелектризована відчуттям «дивись, операторе, не промахнися; дивися, освітлюваче, я з тебе шкуру спущу, коли зморшки чи провисання шкіри в кадрі з'являться». Через перебільшено прискiпливу роботу гримерів і все одно автоматичний жарт, що найкращий друг жінки — це фотошоп. Через гіпертрофовану «вампірність» і показну, щомиті підкреслювану сексуальність — в театральних позах, хтивому примружуванні очей, несправжньо хижій міміці. Те, що в першому «Інстинкті» вдавалося Шерон легким поворотом голови, «інстинктивно», у другому забирало «кілограми» прикладених зусиль і зображальних засобів.

      За сценарієм, американська письменниця перебирається до Лондона, де інша психологія сексуальності, дозволеного і пристойності, традиції поведінки і мораль. Граючи на цьому полі частково за американськими правилами, частково без правил, Кетрін Тремел апріорі не може залишитися поза підозрами. А вже після того, як шикарна машина, за кермом якої вона сиділа, на величезній швидкості скочила в Темзу і лискуча афроамериканська зірка спорту з діамантом у вусі знайшла там собі останній прихисток, тоді як його коханка вижила, поліцейські зі Скотленд-Ярду втратили спокій і сон. Особливо детектив Рой Уошберн (Девід Тьюліс), який поклявся засадити цю хвойду за решітку. Але зухвала і прямолінійна американка багата, дуже багата — у неї прекрасний адвокат. Крім того, у неї розкішні прикраси, кутюрний одяг, надзвичайно сучасний дім і все, що вона забажає. «Світ, який населяють персонажі, дещо гламурніший і багатший за реальний. Кетрін — забезпечена жінка, яка розбирається в моді, і я був щасливий, давши можливість Шерон розкрити свого персонажа за допомогою одягу і зовнішнього вигляду... у фільмі ви не побачите жодної людини в джинсах», — хвалився режисер. Крім того, він окремо наголошує на модерновій лондонській архітектурі, а художник стрічки Норман Гарвуд визначає фільм як потрясний, шикарний і стильний. Але повернемось до сюжету. Письменницю направляють на психіатричну експертизу, і тут-то й «попав» відомий лондонський психіатр Майкл Гласс (хороша робота Девіда Моріссі), якого вродлива і зухвала блондинка нібито «розвела» на темні глибини підсвідомості. Респектабельний, прагматичний Майкл, який над усе переймається власною кар'єрою, робить купу дурниць, слідкуючи за небезпечною і притягальною пацієнткою, і натикається на три трупи. Автори фільми наполягають на тому, що глядач сам має визначитися, хто вбивця спортсмена, репортера, наркодилера і екс-дружини психіатра, втім, як на мене, інтрига шита білими-білими нитками. Нотку справжньої таємничості привносить у картину Шарлотта Ремплінг, яка грає старшу колегу і наставницю доктора Гласса.

      Незважаючи на те, що український Мінкульт «Основному інстинкту-2» поставив гриф «до 18 років заборонено», відтак сеанси в кінотеатрах розплановані лише після 18-ї години, еротичних сцен у фільмі буквально дві-три, і вони так чи інакше «римуються» з еротичними сценами в першому фільмі. Незважаючи на заяви шотландського режисера Майкла Катон-Джонса («Місто біля моря», «Шакал») про бажання створити самостійний фільм, а не продовження першого «Основного інстинкту», картина вийшла натужним і штучним сиквелом, який відверто, але ненав'язливо, паразитував на символах і ключових сценах стрічки Верховена. І Лондон, шотландський режисер і британські актори ніяк не вплинули на голлівудську матрицю.

Джонні Депп — посібник для венерологів

      Режисерський дебют британського кліпмейкера Лоренса Данмора прийшовся на хороший сценарій (поет і дворянин граф Рочестер на тлі британської Реставрації), хорошого продюсера (Джон Малкович грав роль Рочестера в театрі і виявив бажання спродюсувати кіноверсію історії) і зірку в головній ролі — Джоні Деппа. Починається фільм із розповіді графа Рочестера в таверні своїм друзям, як він зганьбив короля. Атмосфера старої британської пивницi, перуки вельмож, тонке і порочне обличчя королівського фаворита і поета, сатирика, ловеласа, блискучого інтелектуала графа Рочестера, сальні жарти, розмови про те, в яку пивницю піти ввечері і до якої хвойди. Джон Уїлмор (граф Рочестер), якого вважають попередником маркіза де Сада, пересичений життям, він епатує королівську свиту і самого короля, встановлює справедливість щодо бродяги і жебрака, але несправедливо ображає тих, хто його любить, попереджає юного випускника унiверситету, що компанія циніків погубить його чисту душу, і пропонує актрисі, яку закидали гнилими плодами на сцені королівського театру, зробити з нею зірку. Актриса Елізабет Баррі (прекрасна гра Саманти Мортон) і є тією ключовою фігурою, яка викликає в душі розпусника, содоміта, гульвіси сильне кохання — не через вроду, а через талант і характер. Психологічні дуелі Елізабет і Джона — окремий роман у романі, втім словесні перепалки закінчуються в ліжку, але розв'язка роману далеко не традиційна: Елізабет кидає графа Рочестера, вона не хоче проміняти театр, акторство, мистецтво на примарне і непостійне кохання світського лева. Поет бунтує в графі, він викрикує в камеру звинувачення нам, королю, суспільству, придворній сексуальній революції, а закінчує — сифілісом, потворністю, пияцтвом у брудних пивницях і на заболочених галявинах. А Депп не втомлюється ставити експерименти зі спотворення свого вродливого обличчя, американська асоціація дерматологів уже внесла цей фільм у список наочних посібників з дерматопатології.

      У картині цікава робота оператора та художника — дворянську розкіш XVII століття то прикривають бруд і запустіння, то підкреслюють шикарні антикварні прикраси, а сцена масового злягання делікатно затьмарюється фільтрами на камерах операторів, які передають зображення ніби в димці. На відміну від голлівудського продукту, «Розпусник» (до речі в оригіналі Libertine, у французькій мові розпусник і вільний — однокореневі) не декорує і не ілюструє інстинкти, швидше, осмислює і дає можливість глядачам співпережити трагедію 33-річного поета і честолюбця. Гламур, якого в цьому середовищі було більше, ніж у житті американських письменниць, не є самоціллю чи стилем, бо на перший план виходить пошук сенсу життя — суперечливий, епатажний, зухвалий і гіркий.

      Ліній підводити не будемо, подякуємо українському прокату за можливість порівнювати такі картини.