Буває, що й підтримка заважає
Дзюдо увійшло до олімпійської програми у 1964 році, коли Олімпійські ігри приймала Японія. Господарі, звісно, небезпідставно сподівалися тріумфувати в усіх вагових категоріях (на той час їх було чотири, зараз — по сім чоловічих та жіночих), однак плани родоначальників дзюдо порушив перший європеєць — триразовий чемпіон світу і 14-разовий чемпіон Європи голландець Антон Геєсінк, який переміг у абсолютній ваговій категорії. У подальшому представники нашого континенту ще не раз доводили, що японцям можна і потрібно протистояти на рівних. Особливо ж це було помітно у важких категоріях, де в 1976 році в Монреалі олімпійським чемпіоном став киянин Сергій Новіков.
Своє високе реноме українські дзюдоїсти-важковаговики підтримують і сьогодні. Скажімо, наприкінці січня наша чоловіча збірна повернулася з Токіо, де вперше повним складом і після шестирічної перерви боролася за призи «Кубка Дзигаро Кано». Турнір на честь засновника дзюдо має великий престиж в усьому світі — вважається вагомим успіхом у кар'єрі виграти у японця саме тут. А чотириденний інтернаціональний «табір» дзюдоїстів, який проводять учасники токійського турніру, може замінити рік роботи в рідному спортзалі. Особливо це важливо для наших молодих борців, з якими тренерський штаб пов'язує надії у Пекіні-2008. Невдовзі після повернення з Японії кореспондент «УМ» зустрівся з віце-чемпіоном світу минулого року, найкращим дзюдоїстом України 2005 року та одним із десятки найкращих спортсменів країни за версією Асоціації спортивних журналістів України Віталієм Бубоном. Знайомство з високим атлетичним спортсменом (Віталій виступає у вазі до 100 кг) ми розпочали з японських спогадів.