«Ех, шкільні роки чудові...» — згадувалася пісенька зі шкільних років, коли я впевнено крокувала по вранішньому місту серед гамірної малечі, що поспішала до своїх шкіл із букетами квітів.
— Мамо, мені дороги не видно через цього букета, — жалівся хлопчик, років шести, з величезним букетом осінніх квітів, котрого мама вела за руку. З усього було видно, що малому не зовсім зрозуміло, чому його зрання витягли із теплого ліжечка і ведуть у якусь «невідому» школу.
— Йди, Андрійку, жвавіше. Той букет тобі дорогу до знань прокладе, а ти лінуєшся його нести, — повчала мама сина, певно, хвилюючись у відповідальний день не менше за малого.
Мабуть, немає жодної дорослої людини, котра б не згадувала про свої шкільні роки, ну принаймні про окремі з них, з особливим душевним теплом, як про неповторну юність. У тому, що ця юність дійсно неповторна, пересвідчилася і журналістка «УМ», намагаючись «перепрофілюватися» в одинадцятикласницю однієї з київських шкіл. Попри всі старання скинути з себе (аж страшно сказати) 6 років практично неможливо, одинадцятикласниці з мене не вийшло, бо все-таки 23 — це не 16. Проте побувати в учнівській тусовці як свій серед своїх мені все-таки вдалося. Враження — ніби тих шести років і не було. >>