Порозумітися з війною: пастки і компроміси. Мар’яна Савка

Мар’яна Савка має понад десять книжок віршів, місце їй в історії сучасної поезії давно заброньовано.

 

Здивувати новою збіркою важко, зазвичай — лише втішити радістю спілкування, що триває.

 

А от першою своєю прозою знана поетка таки вразила: «Люди на каві» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2024).

 

Не тим, звісно, що «спромоглася» на прозу взагалі — у цьому не було сумнівів апріорі.

 

Тим більше, назва обіцяла доволі простий старт — у жанрі «бувальщини». Але пропозиція значно перевищила очікування.

 

Ми дістали те, чого помітно бракує в сучасній українській прозі — повноцінну збірку повноформатних оповідань.

 

Не тих, що є камінчиками майбутніх романних структур (як-от ранні оповідання Жадана), і не тих, які зчеплюються спільними персонажами, ситуаціями та локаціями у так звані «романи в новелах» (наприклад, крайня книжка «Паштета» Белянського). У Савки кожна оповідка — сама собі роман.

 

Річ у собі, з міжрядковою часовою глибиною і просторовою широтою. І з виразним вектором у бік притчі — непомильною ознакою традиційного оповідання, від Кафки починаючи.

 

«Люди на каві» — неординарне, колекційне письмо десятирічної витримки. Безвідмовний магніт класичного сторітелінгу.

 

Кожна традиційна — у найкращому розумінні — збірка оповідань, попри тематичний розмай оповіданих історій, дає знати, що авторові саме нині не дозволяє мовчати.

 

В сьогоднішньому нашому письменстві — це одне на всіх: війна. Нині не знайти жодного вартого уваги твору, де б війна не розставляла своїх декорацій.

 

Оповідання Савки стосуються наймасовішої емоції — вони про час очікування, про руйнівну напругу очікувань, про її тригери і спускові гачки.

 

Здебільшого у кожній новелі основних персонажів двоє, він і вона. Він — звідти, з війни. Мало говорить про фронтове буття, бо навіщо: той жах ніяк не корелює з його ж мрією про нормальність.

 

А він у відпустці саме для того, аби ковтнути тої втраченої нормальности. Натомість у неї окопна війна — на периферії свідомости, проте невідступна, як античний фатум.

 

І самотність від уявної «непричетности» до фронту — така само неохопна, як у грецьких трагедіях. Приблизно так само, як і там: «З цього моменту на годиннику мого життя лунко клацнули стрілки — і час пішов знову, проминувши поділку «без Мартина» і « Мартином».

 

Тож, сюжет чи не кожної новели можна окреслити як полювання за миттєвостями щастя, тут і тепер. Відтак, багато еротики, включно з перевтіленням оповідачки в чоловіка; такий собі літературний трансгендер.

 

Ну і, авторка не припиняє усміхатися. Вітаїзм Савки — прийняття буття у всіх виявах — її візитівка, принаймні у «Людях на каві». І це втілене не лише у тексті, а й у талановитих ілюстраціях художниці Христини Валько: синій віраж, який фотографи за лабораторної ери використовували на підсилення часової всеосяжности — на відміну від коричневого віражу, що акцентував лише ностальгію за минулим.

 

Те саме стосується і фотопортрету на звороті обкладинки — Олена Чернінька зафіксувала Мар’яну Савку, сказати б, позачасово: упізнавана для всіх, хто її знає, і водночас — для них же — несподівано новою.

 

Стилістика «бувальщин» у цій збірці також потребує вшанування авторського професіоналізму. Добре ретрансльована мовленнєва стихія, що без зайвих епітетів дає знати, хто перед тобою.

 

Причому частіше «балачки» відбуваються подумки, а тому — відвертіші. Аж до внутрішньої екзотики: «Ох, навіщо я про це думаю?». 

Якщо картографувати оповідання Мар’яни Савки в сучасній прозі — це виразний рух у напрямку, накресленому Валерієм Шевчуком. Байдуже, чи авторка це усвідомлює, як і переважна більшість сучасних топписьменників (Андрухович, Винничук, Забужко, Курков, Шкляр).

 

Але коли натрапляєш на такі пасажі — «відчула, що неспокій нипає всередині, як хижий вір», — покликання на Шевчука не уникнути. Звісно, кожен відштовхується від класика по-своєму.

 

Як-от Савка, коли виводить Шевчукову герметичність у простір абичого: «–Всі ми подорожні, зустрічаємося на шляху одне в одного, любимо, страждаємо, прощаємось і йдемо далі. — І я такий самий подорожній? — Мені чомусь не подобалися ці розмови про минущість моменту».

 

Хоч, звісно, це не так простір абичого — як територія тої ж війни.

 

Разом зі збіркою оповідань у пані Савки вийшла і чергова збірка поезій — «Навіки ніжні» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2024). Написане від 2022-го до нині з підзаголовком «77 віршів любови і віри з авторськими ілюстраціями».

 

Жанр, здебільшого, — молитва/сповідь, як-от: «Ти помітила, Діво, / дивацтва нашої мови. / Між словами «завмерти» і «вмерти» / інколи відстань у мить, / інколи — у століття. / скільки нам років, Маріє, / скільки віків? / Що зламало наш час? / він якось дивно іде / між розтяжками».

 

Оце «між розтяжками» непокоїть найбільше. Ясна річ, це не примітивна алюзія на технологію мінування. Але й не публіцистичне висловлювання про обрану українцями владу, яка не готувалася до невблаганно імовірної війни від слова зовсім.

 

Поетка Савка щасливо обходить ці злободенні рифи на шляху лірики. Бо змагатися з ними — треба мати ексклюзивне ім’я «Шевченко». Тож коли не розумієш причинно-наслідкових механізмів (ачи ігноруєш їх) — занурюєш саму себе і читача у розпачливу трясовину. Тому й унаслідок: «Чекати — несила» (ну, як у всій книжці «Люди на каві»).

 

Звісно, усі ми суголосні прагненню, висловлену в цих рядках: «Хочу таку нетривожну рожеву валізу, / наповнену бульбашками радости». І так само пристаємо на розпач, що «забракло сили / на приголосні / лишились самі голосні / що звучать надто голосно / коли їх ледь чутно». І розуміємо буквально-адекватно, «коли мовчання — спосіб закричати».

 

От тільки теза «тікай, не тікай — коли біль фантомний», здається, не є спільним знаменником у психологічному сенсі. Той біль є поважний, медично глибокий і часом фізично неуникний. Та не для всіх. Але... права наша авторка: хоч як застерігаємося, фантомні болі нас наздоганяють.

 

Тобто, справжня поезія — завжди права. Як у ключовому, як на мене, прикінцевому висловлюванні: «Ніколи не пізно. Ніколи не рано. Не рано». Ніколи не рано кохати. Навіть під час війни.

 

Редактор книжки «Люди на каві» — Сергій Осока. Полтавський письменник, доти мало відомий, аж поки не вибухнула його збірка оповідань «Три лини для Марії» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2020).

 

Вона тоді з’явилася серед претендентів на Шевченківську премію. Місцеві літерати нетямилися з заздрощів: «Сирьожу — в лавреати?!». Премію не дали, не вдаватимуся у подробиці, але це був достойний претендент: презентував той самий зникомий кластер українського письменства — традиційне оповідання.

 

Тож, очевидно, був добрим редактором для «Людей на каві» (хоч сама авторка — редакторка і то вже давно головна). Пані Савка віддячила наперед — намалювала обкладинку для його книжки. 

 

«Три лини для Марії» стають поруч «Людей на каві» тому, що це так само оповідання без претензій на ринкову романну славу — короткі викінчені оповіді. Осока писав це перед навалою, тож «рускій мір» оприявнюється епізодично: «Під час війни сюди влучила бомба — і в домі стало менше на один під’їзд».

Проте війна 24.02 тоді ще не заскочила Осоку — тож він підсвідомо тримається Кафкіанської бентеги: «Все довкіл хиталося, як аварійний будинок, поодинокі цеглини падали з кошмару в реальність».

 

Поруч ходить і Кінг: оповідання «Вовка в зимовому лісі», «Папа я боюся», «Постукати чотири рази» — трилери, що мало поступаються класичним зразкам.

 

Утім головне наповнення збірки — родинне письмо; казки дитинства і містика юнацтва. Полювання за щасливим наповненням миті, тут і зараз. За тим, чого, нажаль, не зупиниш: «Перехлюпи, переплески, високе сонце, зупинений час». Найліпше наскрізне слово-епітет — «щем».

 

Навіть коли це здається цілком побіжним: «Червоні «Жигулі» швидко пролітають село: верба, синій дах сусідської хати, потічок, вигін, болітце, дамба, річка, глід, луг, а здається — все життя мелькає перед очима».

 

Ще одне слово-якір — «тривання». Коли «крім них двох, там ніхто не світився», то навіщо щось далі взагалі? Це як у попередній поетичній книжці Осоки: «Чорними брилами гнеться парує неспокій» (Небесна падалиця. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015).

 

У тій збірці ще забагато важких метафоричних висловлювань, як-от: «Переміряти іржаві нитки нашого зближення пересіяти кожну стежку до волосини /.../ перевісити сильця на твої погляди /.../ перекинути думку й наздогнати нею місток /.../ перемножити дерево цілим весняним лісом / перетривати твоє самотиння / перемовчати твою самоту».

 

Не лякайтеся, в ранішій поезії Осики не все так похмуро. Там є і таке: «У полі десь за шепотами дальніми / куди вітри літають воду пити... А трохи далі сосни і полин / а трохи ближче вулики і вишня».

 

Це про те, що Сергій Осока — як поки що увижається — не лише дуже добрий майстер класичного оповідання, а й поет, який небезпідставно намагається увійти до вищої ліги.

 

Принаймні, сперечатися з оцим ніяк: «Ми будем те, що вимовимо ми».