«За муки і смерть наших братів і сестер...»: історія члена ОУН Миколи Лемика, загиблого у 18 років

В історії України є чимало постатей, які власним героїчним чином назавжди уславили свої імена.

 

Ми відкриваємо для себе ці імена часто надто запізно, хоча наші герої варті того, аби їх гідно вшановували.

 

Доля відміряла Миколі Лемику — члену ОУН, виконавцю політичного атентату — лише 18 років.

 

Проте за таку коротку мить життя вдалося зробити так багато, що вистачило б не на одну біографію. 

Микола Лемик народився 4 квітня 1914 року в бідній селянській родині у селі Солова Перемишлянського повіту, що розташоване за 30 кілометрів від Львова. Хоча батькам було матеріально складно вчити дітей, проте нічого не могло зупинити бажання дати добру освіту.

 

Микола виявився здібним учнем, тож на «відмінно» склав так званий іспит зрілості, а згодом завдяки допомозі родича продовжив навчання на природничому факультеті Львівського університету.

 

Його світогляд формувався на ідеології ОУН, тож спочатку юнак вступає до юнацтва ОУН, а згодом переходить до бойового відділу. В бойовій референтурі він перебував під особистим керівництвом Романа Шухевича — тодішнього бойового референта Крайової екзекутиви ОУН — та його заступника Богдана Підгайного.

 

За спогадами сучасників, Микола Лемик був доволі харизматичною особистістю — мав привабливу зовнішність і, попри ліворукість, майстерно володів револьвером. Та попереду на юнака чекали неабиякі випробування.

 

Прийшли страшні часи, лише одна згадка про які навіює жах. Саме 1933-й рік стане одним із найскладніших випробувань у житті юного Лемика. 

 

Поки українці конали від голоду, галичани не лишалися байдужими спостерігачами. Влітку 33-го у Львові було створено Український громадський комітет рятунку України, у відозві якого «Биймо у великий дзвін і тривогу», опублікованій у газеті «Діло», наголошувалося: «Український народе! Де б ти не жив поза межами Великої України ... ніде ти не можеш спокійно приглядатися величезному горю та мукам твоїх неволених та голоджених братів ... Урвалася міра твого терпіння. Мовчати далі не можна. Скрізь, де б’ється українське серце, треба не тільки протестувати проти всіх комуністичних насильств, але й зворушити сумління цілого людства, поставити на ноги весь світ, щоби він звернув увагу на твоє положення і прийшов тобі з допомогою».

 

Організація українських націоналістів розуміє, що потрібно діяти блискавично та без упереджень. Тож було ухвалено рішення здійснити атентат на радянського дипломатичного представника у Львові.

 

Розмірковуючи над можливим розвитком подій, оунівці доходять до висновку: аби справі надати необхідного розголосу, особа, яка вчиняє атентат, має здатися в руки поліції. Лише так можна було досягти мети, адже саме на суді мали бути викриті жорстокі дії радянської влади, які призвели до голодної смерті мільйонів українців.

Бойова референтура Крайової екзекутиви ОУН ретельно готувала майбутню операцію, що мала відбутися в радянському консульстві. Як з’ясувалося, підібрати кандидатуру для виконання атентату було вкрай складно.

 

Багато членів ОУН зголосилися на цей чин, проте після тривалих дискусій було вирішено обрати Миколу Лемика. Попри юначий вік — у 1933 році йому було лише 18 років, — він відрізнявся поміж однолітків своєю виваженістю та кмітливістю. Ці риси були вкрай важливими, адже на суді потрібно було виступити так, аби переконати у невідворотності покарання за злочини режиму.

 

На початку жовтня Микола Лемик у Львові зустрівся у Стрийському парку зі Степаном Бандерою. Говорили по справі — про політичну ситуацію, страшні наслідки Голодомору на Великій, як вони говорили, Україні.

 

Бандера давав юнакові настанови — як поводитися на суді, як пояснити мотив свого вчинку. Звісно, ніхто з рідних юного Лемика не знав про деталі майбутньої операції. Цього не могло бути, адже все трималося в таємниці. Утім, за свідченнями сучасників, мати юнака не знаходила собі місця від хвилювання.

 

Материнське серце віщувало біду, бо навіть сон наснився віщий. Попри те, що Микола Лемик тримався впевнено, на станції Куровичі стався інцидент, який ледь не поклав край усім планам. Несподівано юнака зупинив поліцейський, проте дивним чином Миколі вдалося переконати, що він поспішає у справах...

 

Надзвичайно щемливі спогади залишив заступник Романа Шухевича Богдан Підгайний, з яких ми дізнаємося, що долею юнака переймалася не лише його мати, а й керівник бойової реферантури.

 

«Грошей ми тоді мали дуже мало, — писав Богдан Підгайний. — Черевики в Миколи були зовсім подерті, і він, почервонівши, запитав несміло, чи не міг би десь позичити кращі, бо коли згине, буде сором для Організації, що йому пальці вилазять.

 

Ми купили йому черевики і шкарпетки, а він, перевзувшись, попросив ще, щоб ті черевики його, хоч подерті, відіслали до його дому, бо батько, як направить, зможе ще ходити. Я побачив лише, як Роман нагло відвернувся, щоб Микола не доглянув його сльози, що покотилася по його обличчю. 

 

Микола був веселий... Він мав дати смертельний постріл у представника більшовицького режиму, як протест проти голодової смерті мільйонів братів в Україні. Перед вечерею у народній гостинниці Роман хотів зробити Миколі ще останню приємність, запропонував йому щось добре з’їсти. Микола, подумавши хвилину, ніяково попросив гречаної каші та кислого молока.

 

Востаннє стиснули ми Миколі правицю і пішли, кожний зі своїми думками, що все були з Миколою, перед яким — ще ціла ніч і майже цілий день самоти й душевних переживань. Рано-вранці він мав піти вже сам до сповіді. Мовчки йшли ми з Романом у темну осінню ніч. Мовчки ми розстались. Лише наприкінці Роман сказав тихо, немов до себе: «Найрадше пішов би я сам». — Так думав тоді і я».

Тим часом юний Лемик був весь в очікуванні невідворотного покарання.

 

21 жовтня, помолившись у церкві, зупинився біля радянського консульства. План було продумано до дрібниць — лишалося лише його дотримуватися. Подзвонивши у двері, опинився віч-на-віч із черговим. Стандартне запитання про мету візиту до консула і така ж сама відповідь: «Прийшов у справі виїзду до Радянської України».

 

У книжці відвідувачів зареєструвався під прізвищем Дубенко. Секретар запросив пройти до консула, але Лемик вже сам зробив рішучий крок уперед. Попри блискавичність події, встиг зауважити, що консул зовсім не схожий на особу, портрет якої йому показували під час підготовки до операції. Проте часу на роздуми не було, потрібно було діяти рішуче. Консул почав ставити запитання щодо мети поїдки, про родичів у радянській Україні.

 

Микола Лемик діяв миттєво. На пропозицію консула показати листи від родичів юнак витягнув заряджений пістолет і зі словами: «Це тобі від Організації українських націоналістів — за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання...» — виконав атентат.

 

Цієї миті Лемик навіть не підозрював, що він ліквідував не справжнього консула Голубова (який, почувши постріли, заховався), а керівника канцелярії Майлова. Микола дочекався, як польська поліція наказала йому покласти револьвер на підлогу, і дав себе вивести на вулицю. 

 

Судове засідання розпочалося доволі швидко, вже 30 жовтня 1933 року. Лемика захищали відомі львівські адвокати — доктор Степан Шухевич та Володимир Старосольський.

 

Під час перерви Шухевич підійшов до Миколи і тихо проговорив: «Ви вбили іншу людину — Майлова, сто разів гіршого, ніж Голубов. Це був спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські совєтські представництва у Польщі... Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну...».

 

Судовий процес привернув увагу всіх свідомих українців. За спогадами очевидців, під судом було багато молоді на знак солідарності з оунівцем, який помстився за братів і сестер, закатованих голодом. Вчинок юного Лемика не був даремним, вдалося досягти мети, яку ставили перед собою оунівці, — «зворушити сумління цілого людства».

Оголосили вирок — довічне ув’язнення. Покарання відбував поблизу Варшави, в сумнозвісній політичній в’язниці «Святий Хрест». Там познайомився з оунівцем, багатолітнім в’язнем польських, німецьких і радянських тюрем Петром Дужим. За спогадами Дужого, юнак справив на нього неабияке враження. 

 

Попри нелюдські умови ув’язнення, Лемик не нарікав на долю, тримався гідно, не втрачаючи оптимізм та життєрадісність. На запитання Петра Дужого: «Коли ж, Миколо, йдеш на волю?» — відповідав з усмішкою: «З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі».

 

Юний Лемик був чи не єдиним у в’язниці, хто змушений був носити кайдани. Але жага до життя перемогла все — Лемик навчився знімати кайдани, що згодом врятувало йому життя. Як Микола і жартував, він вийшов із в’язниці саме в неділю, 1939 року. Його втеча сталася на початку Другої світової війни, коли в’язнів переводили до іншої в’язниці. 

 

Лемику вдалося майже неможливе — зняти кайдани і втекти. Лікувати його взялася одна українська родина на Закерзонні, а за деякий час Микола Лемик уже вчителюватиме в цьому селі. На деякий час він випав з активного оунівського життя, проте від долі не втечеш.

 

За деякий час ОУН почала активно творити підпільну мережу на території Холмщини, а націоналісти дізналися про те, що легендарний Микола Лемик живий і здоровий. А якщо доля дала другий шанс, то часу для роздумів не було.

 

Микола Лемик повертається до активного життя, опиняючись у Кракові, де йому доручили очолити реферантуру з так званих «калакутських справ» («калакутами» називали сполонізованих на той час українців), тож перед Лемиком постало завдання поширювати українські ідеї поміж населення Холмщини та Підляшшя.

Здавалося б, життя Миколи Лемика було настільки насиченим роботою, що в ньому не могло бути місця для приватних справ. Проте кохання його не оминуло — 23 травня 1940 року на панахиді біля греко-католицької церкви в Кракові Іван Климишин познайомив його з майбутньою дружиною, сказавши: «Ви, певно, призначені одне для одного». 

 

Люба мала схожі з Миколою Лемиком погляди, тож не дивно, що їй також заповідався тернистий шлях. Вже на схилі років, після всього пережитого, Люба Возняк поділиться безцінними спогадами з Василем Овсієнком:

 

«Коли настав 1939 рік, Україна була вже готова до боротьби. Батько наш був у «Просвіті», після поляків прийшли більшовики. Я перша перейшла Сян, пішла за кордон. За мною перейшли батько і сестра. Брат Степана Бандери Василь згодом одружився з моєю сестрою Даркою.

 

Василь забрав мене у Краків, тож я трошки в них жила, потім пішла на курси машиністок. Потім і Степан одружився, а коли він одружувався, то була я, Василь, ще хтось з організації. Взагалі Степан був дуже скромний, він не хотів робити собі якогось весілля. Казав: «Як запросити, то всіх або нікого».

 

Дружиною Степана Бандери стала Слава Опарівська, мама її вчителювала. З моїм майбутнім чоловіком познайомив Микола Климишин, почали зустрічатися. Одного разу Микола Лемик прийшов і категорично запровадив мене до церковці, там ми одружилися. Я захотіла, щоб на наших обручках було написано «23 травня 1940 рік», коли ми познайомилися. Не день шлюбу, а такий пам’ятний для нас день смерті Коновальця».

 

Оскільки прізвище Лемик було на той час занадто відоме, то вирішили взяти шлюб за прізвищем Синишин (належало одному з побратимів Миколи, який на той час вже загинув).

 

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року соратниками Степана Бандери Акта відновлення Української держави необхідно було вирушити на схід, аби пропагувати ідеї незалежності. Одну з похідних оунівських груп очолив Микола Лемик.

 

«Він міг залишитися в Галичині і не наражатися на смертельну небезпеку, — пригадувала пані Люба, — проте Микола йшов у Велику Україну з нестримним бажанням та піднесенням. Виконуючи завдання ОУН, я теж пішла за ним слідом. Його не хотіли посилати, тому що він сидів, а то була досить голосна справа. І мене він питав: «Слухай, ти мене можеш не пустити? Ти могла б мене не пустити?». Звичайно, що не могла. Ми були однолітки та виховувалися одночасно. Він тоді сів, коли я працювала в організації. Він мені казав: «Я ж за ту Україну відсидів стільки! Ти й справді не змогла би мене не пустити...».

 

Микола Лемик мав дістатися Харкова, висилав зв’язкового, щоб дружина могла долучитися до нього, та коли вона прийшла в Полтаву, його вже не було серед живих... У жовтні 1941 року Миколу Лемика заарештували німецькі спецслужби.

 

Доля самої Люби Лемик також склалася трагічно. Протягом 1943—1945 років працювала на підпільній радіостанції «Вільна Україна», яка передавала в ефір інформацію про діяльність ОУН та УПА російською, французькою та англійською мовами. У 1947 році рішенням «особливої наради» МГБ була засуджена до 25 років ув’язнення.

 

У мордовських таборах каралася майже 9 років, аж до настання «хрущовської відлиги». Завжди вирізнялася активною позицією, всіма методами захищаючи людську гідність за нелюдських умов.

 

У листівках, які Любов Лемик поширювала серед в’язнів, ішлося про те, що немає поділу серед українців на східняків та західняків. Зверталася також до політв’язнів з проханням не співпрацювати з адміністрацією, не ставати «батогом над чужими і над своїми». А за те, що влаштовувала численні свята, великодні вечори, каралася у карцері.

 

Проте ніщо не зламало волю українки, за нелюдських умов життя вона змогла зберегти свою гідність. Коли вже з’явилася можливість оселитися у своєї племінниці Дарії (до Івано-Франківська Любов Лемик переїхала у 1967 році), своє життя присвячувала тим, хто того найбільше потребував.

 

«Вона стільки всього пережила, перетерпіла, але не втратила якоїсь особливої доброти, — згадувала племінниця. — Так чесно і самовіддано життя вдається прожити не кожному».

 

...Проте подружжю Лемиків це вдалося — в ім’я України і її майбутнього.