Як «потисли» руку допомоги
На початку 1942 року над Радянським Союзом нависла загроза нищівної поразки. Фанатично повіривши у Пакт про ненапад Молотова—Ріббентропа, Сталін не готував країну до війни.
В результаті бойові літаки в усіх прикордонних округах навіть не встигли злетіти, були знищені просто на аеродромах.
Рядові бійці були озброєні однозарядними гвинтівками Мосіна 1903 року випуску, з такою застарілою зброєю радянські солдати масово гинули і так само масово здавалися у полон.
На стратегічні карти страшно було дивитися: ворог повністю окупував європейську частину СРСР, наблизившись до Кавказа й Сталінграда, Київ окупований, Ленінград — в облозі, от-от впаде Севастополь...
У цей надзвичайно критичний час до кабінету пригніченого Сталіна увійшов його соратник, секретар ЦК ВКП(б) Андрій Жданов:
— Товришу Сталін, радянські євреї простягнули нам руку допомоги...
— Яким чином? — пожвавішав Сталін.
— Вони об’єдналися у Єврейський антифашистський комітет, скорочено ЄАК, мають намір звернутися по допомогу до євреїв США. Канади, інших країн, тож просять дозволу на виїзд.
— Звичайно, звичайно, — задимів Сталін люлькою, — нехай негайно вилітають.
Про те, щоб виїхати з СРСР, навіть у мирний час не могло бути й мови, а в умовах війни виїзд затягнувся. Та по якомусь часі керівники ЄАК — народний артист СРСР Соломон Міхоелс та секретар ЄАК поет Ісаак Фефер — через Мурманськ вилетіли до США.
На численних зустрічах з єврейськими громадами США й Канади, і окремо — з євреями-мільйонерами керівники ЄАК закликали їх допомогти СРСР у боротьбі з нацизмом, який знищив чи не все єврейське населення Європи.
Пройде небагато часу, і місію Міхоелса й Фефера назвуть тріумфальною: для потреб СРСР були зібрані десятки мільйонів доларів, автогігант «Студебеккер» почав постачати потужні машини-тягачі, які витіснили так звані «полуторки» — вони не тягнули нагору причіпної гармати, зі США почали надходити консерви й інші продукти харчування, професор-мікробіолог Залман Ваксман, до речі, уродженець Вінниччини, організував поставки розробленого ним стрептоміцину для радянських шпиталів — ампутація кінцівок у поранених бійців скоротилася в рази...
А згодом сталося те, чого ані зрозуміти, ані пояснити неможливо: чорні справи гітлерівських антисемітів продовжили антисеміти сталінські. І почалося... 13 січня 1948 року під колесами вантажівки «випадково» загинув єврейський лідер Соломон Міхоелс (пізніше з’ясувалося: за наказом Берії вбивство актора організував генерал держбезпеки Цанава).
Щойно поховали Міхоелса, як член Політбюро ЦК ВКП(б) Георгій Маленков підписав циркуляр з переліком посад, на які заборонялося призначати «осіб єврейської національності», — йшлося про оборонну галузь, органи безпеки, суду, прокуратури, роботу в міністерствах й в усіх інших державних установах. А єврейську молодь у престижні виші — медичні, юридичні, міжнародних відносин — не приймати.
Далі на всіх євреїв наклали тавро «безрідні космополіти», буцімто вони не патріоти своєї вітчизни, вболівають за Ізраїль та США і мріють опинитися там, а єврейські світила медичної науки, які «окопалися» у Кремлівській лікарні, мовляв, тільки те й роблять, що отруюють видатних діячів Комуністичної партії і Радянської держави, які перебувають на лікуванні.
І то не все. На базарах, у чергах та інших скупченнях людей усіх великих міст поповзли чутки: «скоро у Москві, Ленінграді вивільняться багато квартир, бо звідти виселятимуть усіх євреїв». Так люди коментували «цілком таємне» послання Берії Сталіну (дослівно):
«Згідно з Указом Президії Верховної ради СРСР та Постановою Ради народних комісарів СРСР від 28 жовтня 1944 року Міністерством внутрішніх справ СРСР здійснено операцію з переселення низки національностей до східних районів країни. В результаті проведених акцій депортовано сотні тисяч інгушів, чеченців, німців Поволжя, кримських татар , карачаївців, калмиків, греків, балкарців, месхетинських турків, хемшинів, українських націоналістів із західних кордонів СРСР, а також куркулів».
Кому в Радянському Союзі було незрозуміло, що наступною буде депортовано єврейську націю? Куди? У штучно створену Єврейську автономну область — у Хабаровський край, на самісіньке дно Росії, де ніщо не росте і ніщо не родить, а від укусу тайгових кліщів людина помирає або впадає у сон.
Тож новий голова Єврейського антифашистського комітету Соломон Лозовський забив на сполох — скликав розширені збори ЄАК, аби обговорити нову загрозу. Ось деякі виступи:
Поет Михайло Матусовський:
«Нічого не вдієш, ми готуємося до ганебного від’їзду: дружина моя Женя вже заготовила валянки, інші теплі речі, постільні мішки»...
Письменник Емануїл Казакевич:
«Я їм не дамся — витяг і поклав на стіл іменний пістолет-нагороду маршала Рокосовського за роман «Весна на Одері». — Цей пістолет ніколи не стріляв по своїх, але ті, хто прийдуть виселяти мене, — люті вороги, кулі для них мені не шкода».
Раптом з’ясувалося, що бракує вантажних вагонів, вивозити мільйони людей немає чим. І тоді у відповідь на рішучий протест президії ЄАК щодо примусового переселення влада накинулася на нього, ухваливши такий документ (дослівно):
«Бюро Ради Міністрів СРСР доручає Міністерству державної безпеки СРСР негайно розпустити Єврейський антифашистський комітет, оскільки, як свідчать факти, цей Комітет є центром антирадянської пропаганди й регулярно постачає антирадянську інформацію органам іноземних розвідок. Виходячи з цього, друковані органи цього Комітету закрити, усі справи вилучити».
Та Міністерство державної безпеки СРСР — ця держава в державі — пішло далі: без санкцій на арешт заарештувало керівників Єврейського антифашистського комітету Соломона Лозовського та Ісаака Фефера. За короткий проміжок часу були кинуті за ґрати й інші члени президії ЄАК.
Три роки (!), із січня 1949-го по березень 1952-го, тривало слідство, потім справу передали до Військової колегії Верховного суду СРСР. Всебічно вивчивши матеріали справи, голова Колегії генерал-лейтенант юстиції Олексій Чепцов прийшов на прийом до секретаря ЦК Маленкова:
— Георгію Максиміліановичу, зброї у заарештованих не вилучено, закордонних зв’язків не встановлено, відтак справа на «вищу міру» не тягне...
Розгніваний Маленков почав гримати на Чепцова:
— Цією справою Політбюро займалося три рази й ухвалило відповідне рішення. Тож виконуйте рішення Політбюро!
18 липня Військова колегія виголосила вирок, а 12 серпня 1952 року на подвір’ї Бутирської тюрми були розстріляні: Соломон Лозовський — генеральний директор Радінформбюро, керівник Єврейського антифашистського комітету; Ісаак Фефер — виконавчий секретар ЄАК.
Члени президії ЄАК: Борис Шимеліович, Йосиф Юзефович, Ілля Ватенберг, Емілія Теумін, Чайка Ватенберг-Островська, Ясон Тельмі; від України: Лев Квитко, Перец Маркиш, Давид Бергельсон, Давид Гофштейн...
Виникає запитання: яку загрозу для СРСР, який щойно розгромив вермахт, несли означені вище письменники, музиканти, актори? Це ж тільки в СРСР могло бути таке потворне явище: спочатку людину знищували, а потім доходили висновку про відсутність у її діях складу злочину.
І випадок з ЄАК не став винятком: 22 листопада 1955 року та ж сама інстанція — Військова колегія Верховного суду СРСР — скасувала свій же вирок стосовно всіх розстріляних «у зв’язку з відсутністю складу злочину».
І останнє. Цей зухвалий злочин — розстріл безневинних людей — радянська влада, а згодом і російська всіляко замовчували. Та не врахували радянсько-російські кати, що шила в мішку не сховаєш, що з плином часу усе таємне стає явним.
Зі звернень євреїв України до Єврейського антифашистського комітету
«15 квітня 1944 року. Вчора в одній з газет я прочитала виступ одного з керівників ЄАК. Він говорив про райцентр Благодатне, де П. Зінченко врятував 30 євреїв. Тридцять! Я дуже вас прошу — вишліть мені адресу цієї людини, виглядає так, що він врятував і мого чоловіка, тож я повинна йому написати і подякувати.
Я 22 місяці нічого не знала про мого чоловіка, а потім, коли його звільнили, він написав мені, що ховався на благодатнинському цукровому заводі.
У цивільному житті мій чоловік інженер-хімік, а зараз, через війну, листів від нього я не маю. Тож хочу написати у Благодатне, але не маю точної адреси П. Зінченка, не знаю й, у якій з областей України розташований цей райцентр.
Дуже прошу вас, повідомте мені, буду вам дуже вдячна.
І ще одне. Я народилася й виросла у Києві, там моя національність нікого не цікавила, а тут, в Омську, всі мене «впізнають». Прикро.
Омськ, 1-ша Робітнича вул., 10. Р. Куперман».
* * *
«17 липня 1944 р. До вас звертається викладачка з великим педагогічним стажем. Щойно я повернулася в Одесу з гетто, в якому пробула 11 місяців і з допомогою Бога уникла смерті.
На щастя, в Одесу повернулася не лише я, а й багато інших жінок, і всі ми перебуваємо в жахливих злиднях, і нам немає звідки очікувати на допомогу.
Особисто я у катастрофічному стані: після перебування у кігтях смерті в Одесу повернулася у лахміттях, убогою й злиденною, а у квартирі не знайшла нічого зі своїх речей.
Злиденний вигляд не дає мені змоги повернутися до життя й роботи. До холодів я страждала морально через свій жебрацький вигляд, тепер же дуже страждаю від холоду: мерзну вдень, мерзну вночі, а за постіль мені править лише те, що на мені, відтак часто застуджуюсь і хворію. У такому становищі не лише працювати, а й жити неможливо.
Дуже прошу Антифашистський комітет поставитися до мене і таких, як я, одеситок зі співчуттям. З нетерпінням чекаємо від вас якогось одягу, якихось харчів.
З повагою. Шапіро Тетяна Григорівна.
Одеса, вул. Чорноморська, 1. Технікум радянської торгівлі».
* * *
«25 березня 1944 р. Дорогі товариші, сьогодні найщасливіший день мого життя: я вирвався з неволі і можу нарешті назвати своє справжне призвіще — Гриншпун. Коли я йшов Україною, то був Гриненко, у Білорусії — Гриневич, а віднині я знову Гриншпун.
28 квітня 1942 року я випадково зустрів свою землячку з Могильова-Подільського, яка разом з моїми батьками втекла у Київ іще в липні 1941 року. А у вересні того ж таки 1941 року мої батьки потрапили до 60 тисяч євреїв, розстріляних в урочищі Бабин Яр. Моїй землячці Нехамі Куценштейн вдалося врятуватися, і вона може розповісти про страшну картину розстрілу.
Можливо, я помиляюсь, але в числі національних формувань треба створити єврейські батальйони. Я переконаний: євреї битимуться з ворогом з десятикратною ненавистю, як месники за своїх єдинокровних братів, сестер, батьків, матерів, дружин і дітей, бо немає жодного єврея, який не мав би з фашистськими нелюдами особистих рахунків.
З бойовим привітом — Гриншпун Семен Григорович, старший лейтенант.
Польова пошта 21508-Г» .
* * *
«13 серпня 1944 р. Президії Єврейського антифашистського комітету. Я — мешканець Києва. Через війну моя сім’я була евакуйована у серпні 1941 року на схід, у Казахстан, я ж, маючи медичну освіту, там же влаштувався у військову частину (НКО №200), де й служу донині.
Одразу після визволення Києва (листопад 1943 року) моя сім’я повернулася у рідне місто, Там з’ясувалося, що наша квартира по вул. Ульянових, буд. 7, кв. 1 зайнята якимось Дроздовим, який раніше жив у РСФСР й перебрався до Києва під час війни.
Усі наші меблі, речі, одяг Дроздов ліквідував, а потім переїхав у велику трикімнатну квартиру за цією ж адресою, а в нашій квартирі оселив свою родичку Гребенюк із матір’ю, причому житловий відділ Кагановицького району навіть видав цій Гребенюк ордер на нашу квартиру. Моя ж дружина і двоє дітей змушені жити на кухні загального користування у родички дружини — Дульман.
Ігноруючи цілу низку постанов прокуратури Кагановицького району Києва, нашу квартиру для моєї дружини і двох дітей не звільняють.
Враховуючи усе викладене вище, прошу ЄАК посприяти у звільнені нашої квартири від незаконних мешканців, аби моя дружина і діти змогли вселитися у нашу квартиру по вул. Ульянових 7, кв.1.
З безмежною вдячністю — Вексельман Кива Аронович. Казахська РСР, НКО №200».
* * *
«10 травня 1944 р. Дорогі єврейські брати, у вересні 1941 року, перебуваючи в київському оточенні, я потрапив у полон. У перший же день у таборі військовополонених я побачив жахливі знущання над полоненими й поголівне знищення євреїв.
Скориставшись своєю схожістю з кавказцями, я змінив своє прізвище Меламед на Конжаров. На щастя, це вдалося. Відтак мене не розстріляли, а перевели у Білоцерківський табір для євреїв і військовополонених.
Якщо розповісти або написати, скільки розум мій і запас слів дозволять описати все, що я побачив і пережив за 26 місяців полону, то здригнувся б увесь цивілізований світ.
Якщо ви дасте мені час, аби я зібрав усі факти мого перебування в полоні, я ретельно в найкоротші терміни все опишу. Про долю євреїв у концтаборах — окрема розмова. Прошу включити мої записи у «Чорну книгу», де ви збираєте усі факти геноциду над українцями і поголівного знищення євреїв.
Із сотень тисяч євреїв я, військовополонений №6646 — один, випадково вцілілий, у даний час почуваюся щасливо.
Чекаю відповіді від вас.
Фельдшер Меламед (Конжаров) М. І. Польова пошта 18832-ге».
* * *
«29 травня 1944 р. Єврейський антифашистський комітет. До вас звертаються два корінні одесити — Костянтин Гродський та Мойсей Мамуд.
До війни в нашому місті жило 200 тисяч євреїв, і за їх кількістю Одеса була чи не першою в країні. Під час тимчасової окупації фашистські нелюди вчинили розправу над тими, хто мав нещастя залишитися в місті, в результаті нині, після визвоволення, в Одесі нараховується 1,5-2 тис. євреїв. Їм усім потрібна допомога! Негайно!
Потрібні харчі, речі, гроші, до того ж усі вони розміщені у порожніх квартирах, і всі благають вас — допоможіть!
Одеса, вул. Новосельська, 79. Професор Костянтин Гродський.
P. S. На підтвердження слів шановного Костянтина Михайловича я, Мойсей Мамуд, повідомляю, що я також постраждав від клятих фашистів: після трирічних поневірянь по лісах і нікому не відомих селах я повернувся у рідне місто. І що ж?
Усі речі й меблі у моїй квартирі розграбовані, квартира зайнята. У мене два сини-офіцери, а я сім днів валявся у під’ізді, поки мій сусід-українець не пожалів мене і впустив у свою квартиру. Ігноруючи мої страждання, бюрократи з житлового відділу все ще не видають мені ордер на мою квартиру, в якій я прожив двадцять довоєнних років. Ви бачили де-небудь щось подібне?
Прошу вас допомогти мені, бо більше немає до кого звернутись.
Одеса, вул. К. Маркса 85, кв. 20. Мамуд».
* * *
«28 жовтня 1944 р. До вас звертається старший лейтенант Штейнгарц Зейлік Давидович, який зараз перебуває на фронті. Мені 26 років, народився я в Кіровограді.
Страшно навіть подумати, що на території України, де до 1941 року проживало близько трьох мільйонів євреїв, нині залишилися... одиниці.
Я розмовляв з 25-річним євреєм з міста Золочів, який три роки просидів у погребі в однієї української сім’ї, рятуючись від фашистів, тільки тому, що він єврей.
Перебуваючи до того у селі Червоному поблизу Бердичева, я дізнався, що там ховалася єврейка 45 років з 12-річним сином. Я розшукав їх. Коли піднявся на горище, де вони ховалися, то побачив стару жінку, років 65, та хлопчика, якому одночасно можна було дати і 8, і 48 років.
Я сказав тій жінці: «Не бійтеся мене, я теж єврей», вона кинулася мені на груди, не стримуючи ридань... Заспокоївшись, вона розповіла мені, що протягом двох років, і взимку, і восени, ховалася в сараях, на горищах і в погребах, і тільки завдяки одній українській сім’ї зберегла життя сину і собі.
Якщо вам знадобляться їхні прізвища або свідчення — їхні, мої, — повідомте мені, я все зроблю.
Штернгарц З. Д. Польова пошта 45062. Прошу відповісти мені».
* * *
«2 лютого 1947 р. Щойно скінчилася кровопролитна війна. За кількістю Героїв Радянського Союзу наш народ зайняв п’яте місце в країні. І що ж? Перегорнула гори книг, «товстих» журналів, газетних публікацій. Усі автори, називаючи народів-героїв, зовсім не згадують євреїв.
Чому? У нашого народу тяжке історичне минуле, але рідній країні ми віддали свої знання і здібності — краще, що є у нашого народу, і все-таки на офіційному рівні наш народ був і залишається пасинком матері-Вітчизни: у багатьох містах СРСР євреї не можуть отримати роботу, їм відмовляють в усьому, мовляв, їдьте туди, звідки приїхали.
Мені хотілося б дізнатися від вас: чи є майбутнє у єврейського народу, який віддав світові, і Радянському Союзу зокрема, усе краще, чим наділила нас доля.
Сподіваюсь на вашу відповідь.
Щиро ваша — Сара Львівна Бурштейн. Харків-1, Головпоштамт, до запитання».
* * *
«28 квітня 1947 р. Президії ЄАК. Немає нічого більш трагічного, ніж доля нашого народу у війні, що відгриміла: по той бік фронту нас вбивали і спалювали. Бабин Яр, Освенцим, Майданек... шість мільйонів знищених євреїв — цим сказано все, «єврейське питання» в Європі вирішене.
Ми — народ без батьківщини, внесли у скарбницю світової культури не менше, а можливо, й більше за інші народи. Чому ж протягом тисячоліть наш народ терпів гніт, приниження, образи?.. Ми, які дали світу Біблію, Маркса й Ейнштейна, наші ідеї запліднювали усе духовне життя людства, всюди були «не своїми»...
Так за що ж нас женуть? У чому наша провина? І головне: що буде з нами далі? Ви, що зібралися під знамена Єврейського антифашистського комітету, знаєте більше за мене. Я прошу вас, я благаю вашої відповіді.
Бердичів, Житомирська обл. Айзенберг В. В. (мене тут знають усі)».
Листи, листи...
Фото з архіву автора.
* * *
«17 травня 1948 р. Мої дорогі, до вас звертається мати Гольфанда Юрія Абрамовича. Моєму синові 26 років, він математик, усі кажуть — талановитий математик, і він сам довів це.
Він закінчив університет, закінчив блискуче, і тут, у Харкові, був прийнятий в аспірантуру Академії педагогічних наук. Закінчивши її, захистив дисертацію, як молодий науковець написав декілька серйозних робіт, паралельно працював над проблемами сучасної фізики, передбачаючи у ній перспективне майбутнє.
Та от біда: ось уже рік син шукає роботу, й усюди — бетонна стіна, усюди безнадія. У Ленінградському університеті, куди він мав нещастя звернутися, йому відверто назвали причину: євреїв не беремо.
Я бачу, як він побивається, мені боляче дивитися на нього, адже син — найдорожче, що у мене є. Виходить, національність перекреслила усі його таланти і здібності.
Дуже прошу: допоможіть сину, зважте на моє материнське прохання.
Адреса сина: Москва, вул. Зацепи, 2-а. Гольфанд Юрій Абрамович.
З повагою. Гольфанд Ніна Григорівна».
* * *
«18 жовтня 1949 р. До вас звертається випускниця 10-го класу з м. Вінниці.
Вас буде цікавити, яка причина змусила мене написати вам цього листа. Цього року я закінчую 10-й клас і вже зараз думаю, де продовжити навчання.
Тут, у Вінниці, є два інститути — педагогічний і медичний, але «нас» туди не приймають — переваги корінному населенню. І так усюди — в Одесі, Києві та інших містах. Минулого року до Одеси приїхали 11 «наших» дівчат, з наміром продовжити навчання в інституті. І що б ви думали?
Усі вони повернулися додому. Ви не уявляєте трагедію тих дівчат, причина та же сама — «не та» національність.
Прошу вашої допомоги як доньці загиблого на фронті захисника.
Вінниця, вул. Пирогова, 14, кв. 1. Фаня Вайнер».
* * *
«8 листопада 1949 р. Шановні члени ЄАК, я, Райтер Самійло Ісаакович, народився у місті Сколе Дрогобицької області в бідній родині. Долаючи труднощі й незгоди, я зміг здобути середньо-технічну освіту й отримав призначення на залізничну станцію Мукачеве. Оженився на українці й був дуже щасливий.
Та от Міністерство шляхів сполучення СРСР «з метою зміцнення партійної і трудової дисципліни» зняло зі станції Коломна, що в Підмосков’ї, й направило в Мукачеве вісім спеціалістів, які зайняли усі керівні посади.
У нас у Галичині ніколи не було антисемітизму, і я ніколи з ним не стикався. Аж раптом прислані керівники зупиняють мою дружину, яка також працює на станції Мукачеве, і кажуть: «Зачєм тєбє етот жид, с нім у тєбя нє будєт будущєго. Да і о дєтях подумай, кєм оні станут — жидочками?».
Щодо мене, то мене почали переслідувати на кожному кроці, бо основна моя «провина» — єврей. Називаю поіменно моїх кривдників: Кокін, Пимкін, Дурнов, Корнієнков, Боков, Касьянов. Усі разом вони створили таку атмосферу наруги й цькування, що через їхні знущання я змушений був звільнитися.
Тому і звертаюсь до вас по допомогу. Сподіваюся, ви не залишите поза увагою моє звернення, а головне — не залишите без відповідальності нелюдів, які без сорому й честі познущалися з мене.
Райтер С. І. Мукачеве Закарпатської області».
* * *
«6 червня 1950 р. Шановна президіє, прошу вибачення за те, що насмілюся поставити вам кілька гірких «чому?»
Чому в жодному романі, що описує події війни, що відгриміла, неможливо зустріти прізвище жодного солдата або офіцера — єврея? Але ж ми воювали, виснажливо працювали в тилу.
Чому у творах, які виходять з-під пера російських авторів, іноді з’являється епізодична маловиразна фігура єврея, переважно комічна.
Чому на численних світлинах, присвячених річницям перемоги або ж армії, які ілюструють її багатонаціональність, не побачиш жодного єврейського обличчя?
От принизити євреїв, образити їх і скривдити — це тепер роблять усі й на кожному кроці: перегорніть хоча б газету «Медицинский работник», яка по-єзуїтському смакує єврейські імена і прізвища, її неможливо читати без огиди.
Чому кожного дня з ранку й до пізньої ночі ми слухаємо пісні усіх народів, що населяють СРСР, а от єврейських пісень ми не чуємо ніколи?
Чому єврейська співачка Анна Гузік, приїхавши на гастролі у Київ, у залі, заповненому євреями, проспівала лише одну єврейську пісню, та й ту російською мовою?
Звільняють з роботи нас тепер першими, а приймають останніми, а у деякі установи нам доступ закритий. Я міг би продовжити перелік оцих «чому?», але й наведених досить, а багато чого ви знаєте і без мене. І я не можу собі уявити, що ви залишилися б байдужими до усього цього.
Ліберман Абрам Михайлович. Васильків, Київська обл., вул Комуни, 14, кв. 24».
* * *
«16 січня 1951 р. Дорогі товариші! До вас звертається викладач історії з великим стажем, а нині — пенсіонер. Прагнучи розібратися у причинах ворожого ставлення росіян до євреїв, я дослідив це питання в історичному аспекті і можу заявити: приводів для ворожості до себе євреї не давали. Ніколи.
Справді, євреї не вчиняли набігів на давньоруські міста, не спалювали їх; триста років стародавня Русь перебувала не під єврейським гнітом; не євреї дали бій Олександру Невському на льоду Ладозького озера; не євреї билися з Петром першим під Полтавою; не євреї билися з росіянами під Бородіно і не євреї спалили Москву у 1812 році; не євреї розгромили ущент російські кораблі під Цусимою; не євреї розробили кривавий план «Барбаросса» і не євреї принесли в СРСР такий же кривавий «бліцкриг»... Коротше кажучи, навіть краплі російської крові євреї не пролили.
Та ось який парадокс спостерігається: росіяни всім усе вибачили, вони не тримають зла на печенігів, половців, татар, монголів, шведів, поляків, французів, німців, і тільки до євреїв у росіян не лежить душа.
Тож недарма Росія «уславилася» єврейськими погромами, межею осілості, нам забороняли жити у великих містах, не приймали на навчання й престижну роботу... Поясніть, шановні колеги, причини такого мракобісся, яке сягає не лише далекої давнини, його прояви ми бачимо й сьогодні.
Щиро ваш Давид Волянський. Одеса, вул. Гоголівська, 6, кв. 41».
Звернення до всіх дописувачів:
«ЄАК мало не кожного дня отримує листи від євреїв — ущемлених і ображених. Що тут сказати? З часів Мойсея наш народ знав багато принижень, бід і смертей, але він вижив, він усе переборов. Переживемо й ці негаразди.
Тримаймося! Президія ЄАК».
