Нинішня російсько-українська війна багато в чому схожа на іншу, не менш жорстоку і криваву радянсько-німецьку війну 1941–1945 років, начебто поступово забуту і певною мірою відсунуту з людської пам’яті щоденними страхітливими подіями як на фронті, так і в тилу. Нагадує про неї двотомник «Спогадів про Другу світову війну» Вінстона Черчилля.
За радянських часів подібне видання могло з’явитися лише російською мовою, та й то, мабуть, з грифом «для службового використання», оскільки війна, зображена у спогадах Вінстоном Черчиллем, докорінно відрізнялась від тієї, що викладалась у тодішніх підручниках з історії, у мемуарах воєначальників-пенсіонерів та публікаціях ідеологічно заангажованих журналістів.
Більшість з них, на відміну від колишнього прем’єр-міністра Великої Британії, суб’єктивно оцінювали дії союзників по антигітлерівській коаліції, перш за все США і Сполученого Королівства, штучно перебільшуючи роль Червоної армії в перемозі над гітлеризмом, і водночас уникали говорити правду про колосальні втрати радянської держави у живій силі і техніці у початковий період збройного протистояння, применшували значення лендлізу в забезпеченні боєприпасами, технікою і продовольством радянських військ під час війни.
Нобелівська премія з літератури Вінстона Черчилля
Переклад цієї фундаментальної праці видатного англійського політика ХХ століття вперше в Україні здійснив Петро Таращук.
Складно зрозуміти, за яким принципом формувався двотомник «Видавництва Жупанського», бо автентичне видання, що публікувалося на батьківщині Вінстона Черчилля з 1948-го по 1953 роки, нараховувало аж шість томів.
Згодом ця фундаментальна праця з волі автора розрослась до дванадцяти томів, встановивши своєрідний рекорд з випуску видань подібної історичної тематики.
Невипадково за шеститомну роботу її автор у 1953 році отримав Нобелівську премію з літератури, збагативши назавжди світову історичну науку безцінними свідченнями.
Вже з перших сторінок захопливої розповіді Вінстон Черчилль вносить певну інтригу, категорично заявляючи, що Другої світової війни можна було не лише уникнути, а й запобігти, тим самим зберігши життя мільйонам громадян різних країн світу, якби конкретні керівники європейських держав не припустилися фатальних помилок, які у підсумку призвели до планетарної катастрофи.
Аргументація автора має настільки переконливий вигляд в описі значущих подій та аналізі ухвалених рішень тим чи іншим урядовцем, що читач беззастережно вірить усьому.
Рефреном звучить думка про те, що жоден з представників тодішньої політичної європейської еліти не міг прорахувати наслідків поступових тектонічних зсувів на європейському континенті, що знаменували наближення катастрофи.
Черчилль теж помилився у своїх передбаченнях, бо, приміром, був переконаний у тому, що Гітлер не наважиться напасти на СРСР в 1941 році.
Однією з причин, що спровокували початок Другої світової війни, як вважає Вінстон Черчилль, стало підписання у червні 1919 року Версальського мирного договору Антантою (військово-політичним блоком у складі Російської імперії, Франції, Великої Британії) й іншими країнами, що приєдналися до неї, з одного боку, а з іншого — Німеччиною, що програла у Першій світовій війні.
Договір зобов’язував останню виплатити країнам-переможцям 20 млрд марок, загальна ж сума претензій становила нечувану як на той час суму — 132 млрд марок.
Автор детально описує настрої у Веймарській республіці, проголошеній унаслідок революції в повоєнній Німеччині, економічну кризу, що виникла через спад виробництва, тотальне безробіття, втрати всіх колоній і 1/8 території з 7-мільйонним населенням, обтяжливі грошові виплати державам Антанти.
Словом, ішлося про те, що покликало до життя найрадикальніші суспільні прошарки, здатні взяти реванш і відплатити переможцям за приниження, якого зазнали німці.
«Спогади про Другу світову війну».
Серед численних політиків, яким Вінстон Черчилль аргументовано висловлює претензії, постає ім’я прем’єр-міністра Франції Раймона Пуанкаре. Саме він у розпал фінансової кризи в Німеччині категорично відмовився відкласти виплату нею контрибуцій, ввівши в січні 1923 року французькі окупаційні війська у прикордонну німецьку область Рур, щоб у такий спосіб стягнути заборгованість.
На переконання автора, це рішення Пуанкаре мало для Франції фатальні наслідки, що супроводжувалися в майбутньому численними людськими жертвами не лише серед військових, а й мирних цивільних громадян, масштабними руйнуваннями, втратою державної незалежності і встановленням нацистського окупаційного режиму.
Показово, що тоді офіційний Лондон в особі лідера ліберальної партії, прем’єр-міністра Девіда Ллойда Джорджа не підтримав категоричний крок Парижа, що посилило розбіжності між Великою Британією і Францією у підходах до ведення зовнішньої політики на європейському континенті, поглибило протиріччя у міждержавних стосунках, на які не раз звертає увагу Вінстон Черчилль.
До того ж події навколо Руру створили передумови для вирішення незгод і суперечностей у міжнародних стосунках за допомогою військової сили.
Вінстон Черчилль від самого початку політичної кар’єри неодноразово демонстрував обізнаність у складних державотворчих процесах, що відбувались упродовж століть у Західній і Східній Європі.
Як глибокий аналітик він одразу зрозумів, чим насправді була так звана революція в Російській імперії, де було зруйновано деспотичний монархічний режим і встановлено ще жорстокіший у формі диктатури однієї партії — партії більшовиків, що сповідувала марксистсько-ленінську ідеологію.
Спочатку Ленін, а потім Сталін очолив державу з абревіатурою СССР, яка в традиціях тепер уже колишньої Російської імперії почала проводити таку ж агресивну експансіоністську політику стосовно сусідніх держав.
Туди, де не вдавалося захопити чужу територію військовою потугою, таємно засилали агентів впливу, штучно підсилювали антагоністичні суспільні настрої, фінансово підтримували антидержавні політичні рухи.
У зародженні фашизму в Італії та нацизму в Німеччині автор вбачає прямий зв’язок із виникненням більшовизму в Росії, що врешті-решт призвело спочатку до ідеологічного протистояння між цими країнами, а згодом і воєнного зіткнення.
«Майн Кампф» Гітлера
За десять років до того, як вибухнула Друга світова війна, в Сполучених Штатах Америки спалахнула тривала економічна криза, що одразу позначилося на економіках європейських країн, особливо на Німеччині, обкладеній повоєнними боргами.
Її фінансова система за короткий період часу занепала, а суцільне безробіття, дефіцит різноманітної продукції, спад виробництва, згасання ділової активності довели населення до крайньої межі бідності і зубожіння, тим самим покликавши до життя радикально налаштовані політичні сили.
Вінстон Черчилль неодноразово зупиняється на постаті Адольфа Гітлера, заочне знайомство з яким у нього відбулось із прочитання політичного й ідеологічного маніфесту «Майн Кампф» («Моя Боротьба») ще в 1925 році. Вже тоді він кваліфікував майбутнього фюрера німецького народу відвертим расистом.
Саме гоніння на євреїв не дозволило британцю зустрітися з майбутнім рейхсканцлером у 1932 році в Мюнхені, фактично напередодні його приходу до влади, де Вінстон Черчилль гостював, працюючи над книжкою про свого героїчного предка — герцога Мальборо.
Варто було прессекретарю нацистської партії дізнатися про коло питань, яке Вінстон Черчилль хотів порушити у розмові з лідером НСДАП, як останній одразу ж відмовився від зустрічі з впливовим державним діячем Великої Британії лише тому, що той, на його думку, занадто переймався проблемами світового єврейства.
Розчарування — найточніше слово, яким можна охарактеризувати ставлення Вінстона Черчилля до зовнішньої політики США, здійснюваної правителями країни в 1920–30-х роках.
Фактична неучасть у європейському політичному житті через небажання вступати до Ліги Націй не сприяла досягненню повноцінного миру і безпеки між народами на континенті, запобіганню порушенням міжнародного права Італією і Німеччиною, особливо тоді, коли ці країни очолили Беніто Муссоліні й Адольф Гітлер.
Не маючи відповідної підтримки з боку США на міжнародній арені, Сполучене Королівство врешті-решт опинилось у 1940-х сам на сам з Третім Рейхом, який почав у буквальному значені слова шматувати сусідні держави, відриваючи від них шматки територій.
Але навіть у 1933 році, коли президент Пауль фон Гінденбург під тиском політичних обставин призначив Адольфа Гітлера канцлером, Вінстон Черчилль іще сподівався, що той обмежиться лише проведенням таких необхідних для Німеччини реформ, аби вивести країну із затяжної соціально-економічної кризи, і не наважиться зруйнувати міжнародні домовленості, закріплені відповідними міждержавними угодами після закінчення Першої світової війни. Тим більше драматичні події в липні 1934 року вказували на те, що влада в руках новопризначеного політика доволі хитка і він реально може її втратити.
У книжці автор детально і зі знанням справи описує всі перипетії, що сталися у «Ніч довгих ножів» — операції, спланованої всередині НСДАП, яка передбачала партійну чистку і фізичну ліквідацію Ернста Рема, сподвижника Адольфа Гітлера з моменту зародження націонал-соціалістичного руху, керівника збройного формування партії — штурмовиків, об’єднаних в організацію під назвою СА.
Розправа над заколотником Ернстом Ремом і наближеними до нього партійцями, такими як Курт фон Шляйхер, Грегор Штрассер, Карл Ернст, а з ними ще від п’яти до семи тисяч штурмовиків, остаточно укріпила в думці Черчилля, що Гітлер максимально зміцнив свої позиції у правлячій верхівці нацистів і тепер одноосібно ухвалюватиме рішення, не озираючись ні на кого.
Час від часу автор повертається до окремих положень Версальського мирного договору, за яким його підписанти суттєво обмежили Німеччину в її суверенних правах.
З приходом до влади Гітлера почалось планомірне ігнорування взятих на себе зобов’язань країною, що зазнала відчутної поразки у війні. Зберігаючи на перших порах у цілковитій таємниці свої експансіоністські плани, Гітлер за досить короткий проміжок часу перевів економіку і промисловість Німеччини на військові рейки, щоб відновити сухопутні війська — вермахт, військово-морський флот — крігмаріне та військово-повітряні сили — люфтваффе, тим самим проігнорувавши ті пункти Версальського мирного договору, які це чітко регламентували або взагалі забороняли.
Знав про розправи Леніна над опонентами
Хмари над європейським континентом усе більше згущувалися і перші блискавки знаменували потоп, який от-от мав усіх поглинути. Його відчували не лише на заході, а й на сході Європи, зокрема в СРСР, якому Вінстон Черчилль приділяє значну частку уваги, подаючи у своїх спогадах розгорнуту характеристику конкретних історичних осіб, аналізує етапи зародження радянської держави, зупиняється на тій соціальній катастрофі, що спіткала поневолені Росією народи, у тому числі українців, під час так званої колективізації.
Черчилль володів усебічною інформацією про те, як Ленін і його послідовники спочатку жорстоко розправилися у ході революції і громадянської війни з цілими суспільними верствами для встановлення авторитарного режиму в країні, а потім повторно колонізували території, які раніше належали Російській імперії.
Національна політика, що втілювалася в життя варварським способом наступним правителем Росії — Сталіним, напевне, найбільше викликала інтерес у Черчилля, котрий як урядовець тривалий час займався справами домініонів і колоній Британської імперії, брав участь у воєнних кампаніях на Кубі, в Індії, Єгипті, Південній Африці на початку минулого століття.
А ще він цікавився реформами у сільському господарстві та промисловості, ініційованими Кремлем у 20-30-х роках, наслідки яких його, відверто кажучи, шокували, бо, зустрічаючись під час війни зі Сталіним, неодноразово демонстрував свою обізнаність, ставлячи не дуже приємні для вуха диктатора уточнювальні запитання.
Але це станеться дещо пізніше, коли події почнуть розгортатися з калейдоскопічною швидкістю і Черчилль уперше у своєму житті приїде до такої ненависної йому більшовицької Росії, де зустрінеться у московському Кремлі з диктатором відразливої зовнішності.
У 1936 році Адольф Гітлер, усупереч Версальському мирному договору і Локарнській угоді, ухвалив рішення, що стосувалось так званої ремілітаризації, а по суті — окупації Рейнської області.
Аби виправдатися перед світовою громадськістю за цей крок, головний нацист Німеччини згадав раніше ратифікований радянсько-французький пакт про взаємодопомогу, який, за його словами, призведе до зміни кордонів між європейськими державами у випадку війни.
Більшість політиків, зокрема Чемберлен, наче й не чули пояснення Гітлера, однак саме ця подія спонукала Вінстона Черчилля прозірливо передбачити всі наступні дії потенційного агресора, маючи цілковите переконання в тому, що подальше умиротворення диктатора неодмінно спричинить війну, бо той постійно посилюватиме свої вимоги у відповідь на поступки.
Другим у британській політичній ієрархії після Чемберлена, зовнішня політика якого викликала неприйняття у Черчилля, був прем’єр-міністр Стенлі Болдвін. Автор небезпідставно закидає йому прорахунки, допущені в налагодженні добросусідських відносин Великої Британії та Франції, що не дало змоги виробити консолідоване рішення стосовно загарбання Абіссинії (нинішня Ефіопія) фашистською Італією.
Існуючі розбіжності між Стенлі Болдвіном і французьким прем’єр-міністром Едуардом Даладьє з одного боку, а з іншого — диктатором Беніто Муссоліні змусило останнього після введення економічних санкцій Лігою Націй проти Італії за окупацію Абіссинії, по-перше, вийти зі складу цієї міжнародної організації, а по-друге, навесні 1939 року підписати так званий Сталевий пакт із нацистською Німеччиною і вже під час війни виступати її союзником проти країн антигітлерівської коаліції.
Захоплення Європи — питання часу
У спогадах Черчилля постійно зринають імена відомих політиків і державних діячів різних країн, з якими довелось співпрацювати впродовж тривалої політичної кар’єри. Ці зустрічі мали для нього виняткове значення, бо в окремих випадках знаменували майбутні події з колосальними трагічними наслідками для мільйонів людей.
У 1937 році він як впливовий консерватор-депутат мав бесіду з Йоахімом фон Ріббентропом, коли той обіймав посаду надзвичайного і повноважного посла нацистської Німеччини у Великій Британії.
Останній у доволі довірливій розмові поділився з Черчиллем про найближчі плани Гітлера, що стосувалися східної Європи, зокрема Польщі, Білорусії й України, закликав Англію і країни Британської Співдружності проводити зважену зовнішню політику стосовно Третього Рейху.
Черчилль, уважно слухаючи й аналізуючи сказане дипломатом-нацистом, зрозумів остаточно, що загарбання східно- і західноєвропейських країн гітлерівською Німеччиною — питання часу.
Близько 70 мільйонів осіб, які тоді проживали на території України і Білорусі, мали стати жертвами експансіоністської політики лідера Третього Рейху заради lebensraum (життєвого простору), проголошеного в нацистській політичній доктрині.
Черчилль доволі іронічно кепкує у спогадах над своїм співрозмовником, оскільки тому довелось під фінал політичної кар’єри заплатити найвищу ціну — власним життям — за служіння нацистському режиму, фанатичну відданість Гітлеру, втілення його божевільних ідей стосовно підкорення світу.
У 1933 році, 30 січня, майбутній диктатор Адольф Гітлер став рейхсканцлером.
Треба віддати належне Черчиллю, що він як ніхто інший з тодішніх британських політиків дуже гостро реагував на загравання керівництва країни з гітлерівською Німеччиною, яка прискореними кроками наближалася до війни.
Але цього парадоксальним чином не розуміли ні Чемберлен, ні Даладьє, намагаючись задовольнити апетити Гітлера, а також і Муссоліні подачками у вигляді територіальних надбань.
І в Англії, й у Франції серед тодішньої правлячої еліти утвердилось стійке переконання в тому, що війни можна уникнути, пропонуючи диктаторам мирні ініціативи, здатні відвернути незворотні процеси на міжнародній арені.
Черчилль, навіть займаючи жорстку позицію в питанні міждержавних стосунків Великої Британії з радянською Росією (у своїх спогадах він неодноразово на цьому наголошує, спираючись на власні антикомуністичні переконання), все ж критикує Чемберлена за те, що той навідріз відмовився перед війною вести переговори зі Сталіним, аби заручитися його підтримкою в майбутньому збройному протистоянні з гітлерівською Німеччиною.
Саме така короткозора політика призвела до того, що спонукала радянців укласти з нацистами за спиною в Заходу сумнозвісний пакт Молотова–Ріббентропа.
Зґвалтування Австрії, лютий 1938 року
У розділі «Зґвалтування Австрії, лютий 1938 року» автор дуже аргументовано й переконливо аналізує причини і мету аншлюсу сусідньої країни, ролі Гітлера в окупації, реакцію вищого військового керівництва країни, безсилля австрійського канцлера Енгельберта Дольфуса протистояти німецькій навалі.
Навіть після окупації Австрії, сприйнятої Черчиллем як один з останніх дзвінків перед початком всесвітнього збройного катаклізму, більшість його колег у парламенті, не кажучи про чинного прем’єр-міністра, доопрацьовували текст майбутньої мирної угоди з Німеччиною, проводили міжурядові консультації, заохочували поглиблення торгівлі.
Автор дуже чітко розкриває перед читачем суть фактичної окупації Гітлером, після чого перед ним не лише розчинялися двері до Чехословаччини, а також широкі ворота до Південно-Східної Європи.
Гітлер, вивчаючи реакцію світової громадськості і лідерів основних європейських країн на анексію Австрії, реально відчув нерішучість правлячих еліт Європи вдатися до силових дій, аби запобігти гіпотетичній військовій експансії з боку Німеччини.
Однією з причин такої поведінки, на переконання Черчилля, була неготовність на межі 1930—40-х років армій Великої Британії і Франції до ведення широкомасштабних битв на суші, в повітрі й на морі через відсутність сучасних зразків озброєння, зокрема, танків, літаків, кораблів, стрілецької зброї, а також неукомплектованість військ особовим складом, дефіцит боєприпасів, незавершеність систем укріплень на кордонах з потенційним агресором.
Водночас до уваги бралась і громадська думка, що в кращих традиціях політичної культури англійців впливала на парламентаріїв і урядовців проводити саме таку зовнішню політику, не войовничу, а миролюбиву, бо ніхто морально не виявляв готовності воювати на Туманному Альбіоні, не кажучи про домініони і колонії, що належали Британській імперії.
Відтак Велика Британія охоче, як робить висновок Черчилль, разом з Францією, Німеччиною й Італією підписали сумнозвісну Мюнхенську угоду восени 1938 року. В радянській історичній термінології за нею закріпилась назва «Мюнхенська змова», у чеській і словацькій традиціях прийнято її називати не інакше, як «Мюнхенська зрада», бо країни-підписанти погоджувались на відокремлення частини території тодішньої Чехословаччини — Судетської області — на користь Третього Рейху, оскільки там компактно проживала німецька національна меншина.
Взамін Великій Британії і Франції з боку Німеччини й Італії гарантували безпеку і мир, створювали видимість спільного протистояння поширенню впливу Радянського Союзу на країни Центральної і Східної Європи, що змушувало Гітлера, як багатьом тоді здавалось, переорієнтуватися у своїй зовнішній політиці із Заходу на Схід.
Про інше бачення того, що відбулося у столиці Баварії, читач має змогу дізнатися зі спогадів Черчилля, котрий небезпідставно вважав: Гітлер обвів навколо пальця Чемберлена, так само, як і Даладьє, поставивши свій підпис під Мюнхенською угодою 30 вересня 1938 року.
Адже, крім того, що нацистська імперія територіально розширилась і під її контролем додатково опинилось, за наведеною статистикою у спогадах, 3 млн 500 тисяч судетських німців, а ще раніше — 6 млн 750 тисяч австрійців, ця людська маса одразу поповнила кількість робітників, задіяних на підприємствах військово-промислового комплексу Третього Рейху. Крім того, з неї було сформовано десятки нових дивізій для вермахту.
«Внаслідок усіх наведених вище міркувань річний перепочинок, що, як казали, був «здобутий» завдяки Мюнхену, поставив Британію і Францію в набагато гірше становище порівняно з гітлерівською Німеччиною, ніж воно було до Мюнхенської кризи», — до такого невтішного висновку доходить Черчилль в аналізі прорахунків, допущених напередодні війни в першу чергу британською дипломатією.
Мюнхенська угода
Автор ілюструє той градус обурення, що згодом виник в англійському політикумі як реакція на недотримання Гітлером узятих зобов’язань, прописаних у Мюнхенській угоді.
Під різним приводом той не лише одразу окупував Судети, а й через кілька місяців фактично розчленував Чехословаччину, захопивши Прагу. Це була та крапля, як переконує Черчилль, що переповнила чашу терпіння Чемберлена і він розвернув свою зовнішню політику на 180 градусів.
Звичайно, змарнований час уже неможливо було повернути, щоб спробувати, коли обставини це дозволяли, знищити в самому зародку нацистське зло, аж поки воно не набуло могутності.
Тепер же апетити Гітлера настільки зросли, що його наступною жертвою мала стати Польща, перед якою Британія мала незаперечні зобов’язання. Дилема — воювати чи не воювати — просто танула на очах.
І тут Черчилль у своїх спогадах виявляє виняткову мудрість, притаманну людині, в першу чергу щиро відданій своєму народу і батьківщині, навченій багатолітнім життєвим досвідом, озброєній глибокими знаннями, а головне — наділеній вродженою інтуїцією.
Він формулює сенс людського існування у світі, в якому діють жорстокі закони виживання, пропонує безальтернативну форму поведінки індивідуума, коли тому загрожує фізичне знищення, встановлює правила для суспільства, яке має перебудуватися, щоб протистояти потенційній зовнішній загрозі: «...якщо ви не хочете воювати за справедливість, коли можна легко перемогти, не проливаючи крові, якщо ви не хочете воювати, коли ваша перемога була повною і не дуже дорогою, можна дійти до миті, коли вам доведеться воювати з усіма шансами проти вас і тільки непевним шансом на виживання. А може бути ще й гірша ситуація. Вам, може, доведеться воювати, коли немає жодної надії на перемогу, бо краще загинути, ніж жити рабами».
Золоті слова, як на теперішній час, коли вирішується майбутня доля української народу в його боротьбі з московською ордою.
Продовження «України молодої»
в наступному номері.
