Михайло Грушевський: «Український народ не є частиною російського «племені»

23 лютого 1917 року в російському Петрограді сталася неординарна подія: революція, яку назвали Лютневою, скинула царя Миколу ІІ, який одразу ж зрікся престолу. Це означало, що так званий «дім Романових», який щойно — 1913 року — відсвяткував 300-річчя самочинного правління Росією, припинив своє існування.

А вже 4 березня того ж таки 1917 року відбувся екстрений, як тоді казали, «надзвичайний» з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів, який ухвалив рішення: створити виконавчий орган партії — Центральну Раду, наділивши її урядовими повноваженнями. Головою Центральної Ради майже одноголосно був обраний академік Михайло Грушевський.

Самим фактом свого заснування Центральна Рада утвердила ідею української державності, підірвавши концепцію «неподільної Росії». Активну участь у поваленні царського самодержавства брали українці, і в першу чергу — українці Петрограда: з початком Лютневої революції вони створили Тимчасовий український революційний комітет, який схилив українських солдатів і офіцерів до підтримки щойно створеної Центральної Ради, а та, у свою чергу, одним із перших документів прийняла відозву до українців Петрограда (дослівно):

«Українці Петрограда!

У визвольній боротьбі останніх днів велику ролю відіграв український демос в особі українського жовнірства тих полків, що прилучилися до повстання. Російське громадянство з вдячністю згадає колись, що ряди війська, яке боролося за свободу разом з широкими демократичними масами Петрограда, в значній мірі складалися з синів українського громадянства й робітництва, з представників демократичних верств української нації.

Чи так само з вдячністю згадає вчинки українських жовнірів на вулицях Петрограда й український нарід? Чи з такою самою любов’ю запише сі вчинки й українська демократія в історію національно-політичного визволення свого народу й своєї країни?

Українці Петрограда! На вас лежить під сю хвилю колосальна відповідальність за дальшу долю визвольної боротьби українського народу. Прикладіть же усіх зусиль, щоб з тої кризи, яку нині переживає російська держава, вийти з честю й з печаттю боротьби за долю свого народу».

...Як професійний історик, як українець Михайло Сергійович боляче сприймав бездержавне становище України, розшматованої між двома імперіями: Західна — під Австро-Угорщиною, Східна — під російським царизмом, який щойно, завдяки й українцям, зник з політичної арени. Настало нове життя, і голова Центральної Ради як людина освічена це розумів.

А як же пересічні українці — селяни, робітники, солдати, містяни, духовенство, інтелігенція?.. Треба ж і їм щось сказати, окреслити подальші шляхи керованої ним Центральної Ради. І йдуть у народ відозва за відозвою, підписані головою Центральної Ради (дослівно):

«Народе Український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьо­му пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії.

Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш як двохсотлітнього сну.

Уперше, Український 35-мільйонний Народе, Ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю.

Впав царський уряд, тож уперше на весь світ пролунає у всій своїй силі справжній голос Твій, справжня воля Твоя. Ти маєш спокійно, але рішуче домагатися всіх прав, які тобі природно належать і які Ти повинен мати, Великий Народе, сам хазяїн на Українській землі. А це — заведення рідної мови по всіх школах, од нижчих до вищих, по судах і всіх урядових інституціях, рішуче домагайся, Народе, того ж права для української мови від пастирів церкви, земств і всіх неурядових інституцій на Україні.

Народе Український! Перед тобою шлях до нового життя. Сміливо ж, одностайно йди на той великий шлях в ім’я щастя будучих поколінь Матері України, могутньою рукою твори своє нове вільне життя».

* * *

«Народе Український, найпершою задачею ми ставимо собі зміцнить новий лад на Україні, старому царському ладу не може бути і не буде вороття.

Сотні літ народ український поневірявся у національному безправ’ї, в утисках, у знущаннях. Тепер відроджений, оновлений, хазяїном ввіходить він у рідний край до вільного життя.

Народе України, в твоїх руках порядок, лад і вся майбутня доля нашої землі! Без згоди, без співробітництва, без дружньої підтримки тобою обраної влади не може бути творіння вільного ладу».

...Не треба бути фаховим лінгвістом, щоб вловити особливий стиль наведених вище звернень до народу України: так говорили, так писали Іван Франко, Леся Українка, Юрій Федькович, Василь Стефаник. І це зайвий раз засвідчує той факт, що автором цих звернень був Великий Галичанин Михайло Сергійович Грушевський, який народився у польському місті Холм і вже в молоді роки став професорським стипендіатом Львівського університету, засновником Львівської наукової школи історії України.

А у сусідній Росії все відбувалося за українським сценарієм: у грудні буремного 1917 року зібрався зініційований більшовицькою партією Всеросійський з’їзд Рад, який утворив «вищий виконавчий і розпорядчий орган революційної влади», як зазначалося, — Раду народних комісарів. Керівником РНК більшовики призначили свого лідера Володимира Ульянова (Леніна). Він не цікавився Україною, не бував у жодному з її міст, проте знав, що владарює там Центральна Рада, яка з перемогою Лютневої революції взяла курс на вихід України зі складу Росії.

Називаючи царську Росію тюрмою народів, Ленін не побачив крамоли у такому прагненні України, про що і сповістив спеціальною депешею керівнику Центральної Ради (дослівно):

«Соціалістичний уряд Росії — Рада народних комісарів підтверджує право на самовизначення за всіма націями, які пригноблювалися царизмом і великоруською буржуазією, аж до права цих націй відокремитися від Росії.

Тому ми, Рада народних комісарів, визнаємо Народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні й тому подібні взаємовідносини між нами.

Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, ми, Рада народних комісарів, визнаємо зараз же, без обмежень і безумовно».

Підписавши складене ним послання, попросивши якнайшвидше відправити його в Київ, Ленін замислився: що ж відбувається? Кілька днів тому прийшли повідомлення від парламенту Фінляндії та сейму Польщі: найвищі органи влади двох складових Російської імперії повідомляли, що вони, спираючись на волю своїх народів, а також на проголошене більшовиками право націй на створення окремої суверенної держави, виходять зі складу Росії, за день-два це ж оголосить і Українська Центральна Рада. То хто ж залишиться? Тюркські та азійські народи, народи татаро-монгольської групи, а також розрізнені племена Крайньої Півночі й Далекого Сходу — чукчі, евенки, якути, коряки... Здавна всі вони займаються конярством і оленярством, вони не пристосовані до роботи в промисловості, а отже, не здатні поповнити лави пролетаріату. Тож із ким же він, Ленін, будуватиме світле майбутнє — комунізм?

І Ленін зрозумів: без України з її хлібом, вугіллям, без її роботящого люду очолювана ним радянська влада не протримається, а так звані «ідеали Жовтня» перетворяться на порожній звук. І вже 30 грудня 1917 року, виступаючи на черговому з’їзді Рад, Ленін оприлюднив прямо протилежну концепцію:

«При єдності дій пролетарів великоруських та українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови».

І почалося... Ленін відправляє Центральній Раді дипломатичний демарш, сповнений ультиматумів і погроз (дослівно):

«Ми обвинувачуємо Центральну Раду в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона веде двозначну буржуазну політику, яка давно вже виражається в невизнанні Радою радянської влади. Ця двозначна політика позбавляє нас можливості визнати Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української Республіки.

Ми також обвинувачуємо Центральну Раду в дезорганізації фронту: Рада переміщує й відкликає односторонніми наказами українські частини з фронту, руйнуючи таким чином єдиний загальний фронт, ба більше: Центральна Рада розпочала роззброєння російських радянських військ, розміщених на Україні.

Зважаючи на всі викладені вище обставини, Рада народних комісарів ставить Центральній Раді такі запитання:

1. Чи зобов’язується Центральна Рада відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту?

2. Чи зобов’язується Центральна Рада припинити всі свої спроби роззброєння радянських полків і робітничої Червоної гвардії на Україні та повернути негайно зброю тим, у кого вона була забрана?

В разі неодержання задовільної відповіді на ці запитання протягом 48 годин Рада народних комісарів вважатиме Центральну Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії».

Категоричний тон Леніна — «про неї не може бути й мови», підписаний ним ультиматум, а по суті — диктат, сповнений погроз, викликали гнів та обурення в Україні, яка повірила в реальність створення власної незалежної держави. Треба було пояснити російським комісарам, що тоном погроз Україну не залякати, що на силу Україна відповість силою. І виконавчий орган Центральної Ради — Генеральний секретаріат — повідомляє у відповідь (дослівно):

«На території Української Народної Республіки влада належить народу України. Будь-які замахи збройною силою на цю владу будуть придушені тією ж силою. Тому Генеральний секретаріат пропонує Раді народних комісарів відкликати більшовицькі полки з України, Генеральний секретаріат жодних перепон їхньому виходу чинити не буде. Точно так само Рада народних комісарів повинна надати можливість безперешкодного просування українських військових частин з Великоросії на Україну.

Генеральний секретаріат всіляко уникає кривавих способів вирішення політичних і державних питань, але якщо народні комісари Великоросії, беручи на себе всі наслідки прийдешніх лихоліть, вимусять Генеральний секретаріат прийняти їх виклик, то Генеральний секретаріат не має жодного сумніву, що українські солдати, робочі й селяни, захищаючи свої права і свій край, дадуть належну відповідь народним комісарам».

Знаючи агресивний характер Росії — хоч царської, хоч більшовицької, — Україна почала готуватися до війни. І та не забарилася: не оголошуючи війни, зухвало порушуючи українські кордони, на прикордонні з Росією на залізничні станції один за одним почали вриватися бронепоїзди з озброєними людьми. Напавши зненацька, окупанти захопили Харків, Катеринослав, Полтаву, а у Київ вдерлися найжорстокіші загони моряків-балтійців. І враз «гордість революції» перетворилася на кровожерів-бандитів, розстрілюючи на місці чоловіків, вбачаючи у кожному «самостійників, гайдамаків, ворогів революції», як зазначалося у наказі бандитського ватажка Михайла Муравйова.

А коли усю цю погань українські військові з’єднання й народне ополчення вимели з Києва, у місті запанувало спокійне мирне життя...

...4 квітня 1918 року — особливий день у житті Михайла Сергійовича Грушевського: його було обрано президентом Української Народної Республіки. Саме в цей час, оцінивши нещодавні трагічні події, він робить висновок:

«Нам можливо вести боротьбу з Росією тільки тоді, коли всі українські сили будуть об’єднані». Цей висновок був докладно висвітлений у таких працях Грушевського: «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Українська самостійність і її історична необхідність».

Михайло Сергійович закликає українців негайно організуватися та розпочати закладання підвалин автономного ладу. Як президент Української Народної Республіки Грушевський проголошує УНР «самостійною, вільною, суверенною державою українського народу», розробляє Конституцію Незалежної Української Народної Республіки.

І все це відбувалося у Києві — місті, яке Михайло Сергійович вважав не менш рідним, ніж Холм, де він народився. Справді, тут, у Києві, він навчався на історико-філологічному факультеті університету Святого Володимира, де його вчителями були видатні українські історики Володимир Антонович та Михайло Драгоманов, їхній вплив надихнув Грушевського-студента 1890 року написати перший ґрунтовний твір «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV сторіччя».

А коли Михайло Сергійович вже у ранзі президента Української Народної Республіки заходився створювати Українську академію наук, то зрозумів, що Грушевський-науковець у нім переважає. Тим паче, що весь час невтомно працював над монументальним багатотомним дослідженням «Історія України-Руси».

Більшовицький лад у рідній Україні Грушевський навіть не розглядав, вислів «я більшовикам ніякий не приятель» повторював досить часто. А коли на Київ посунула ще й білогвардійська погань (усі ці денікінці, врангелівці), соратники й друзі, піклуючись про життя першого президента, тимчасово вивезли його разом з дружиною й донькою до Кам’янця-Подільського, потім до Станіслава, а звідти до Праги й Відня.

Характеризуючи той короткий період, протягом якого Україною керувала Центральна Рада, її голова Михайло Грушевський, українська історична наука дійшла висновку (дослівно): «Діяльність Української Центральної Ради в часі була нетривалою, але її історичне значення виходить далеко за хронологічні рамки існування. Історія УЦР не належить якійсь одній політичній течії, це велике надбання українського народу, історичне явище, з яким пов’язуються глобальні процеси консолідації української нації, відновлення української державності, надання національній державі демократичних, парламентських форм».

Найперша посада, яку Йосиф Сталін обійняв, увійшовши до Ради народних комісарів — першого радянського уряду, — називалася «народний комісар з національних питань». Професійно займаючись цими питаннями, аналізуючи такий їхній різновид, як націоналізм, Сталін дійшов висновку: хай там що, але грузинські націоналісти, приміром, завжди намагатимуться підпорядкувати Абхазію, Аджарію, Осетію; еврейські націоналісти (сіоністи) ніколи не відмовляться відновити еврейську державу на теренах Палестини; російські великодержавні шовіністи завжди продукуватимуть погромні «чорні сотні» на зразок «Союза русского народа», «Союза Михаила Архангела».

Щодо українців, вважав Сталін, то в їхньому середовищі найпопулярнішим буде лідер-самостійник, бо українці тільки про те й думають, як вивести Україну зі складу Радянського Союзу. І тому впродовж усіх років своєї абсолютної влади на найвищу посаду в Україні Сталін не призначив жодного українця: в різні часи Україною керували еврей Лазар Каганович, поляк Станіслав Косіор, росіяни В’ячеслав Скрябін (Молотов), Павло Постишев, Микита Хрущов.

І коли першому з них — Молотову — повідомили, що надійшло прохання від Михайла Грушевського, який після перебування в Празі та Відні хоче повернутися в Україну, Молотов запитав: «А яких поглядів він тепер дотримується?».

Такому запитанню «очільника України» навряд чи слід дивуватися: Молотов народився у забутій Богом Вятській губернії, що загубилася у Камських пісках, зростав серед комі, удмуртів, мордви, тож про Україну ніякої уяви не мав. Йому роз’яснили, що Михайло Сергійович Грушевський — український історик і політичний діяч, академік, голова Наукового товариства імені Шевченка, автор багатотомної «Історії України-Руси»...

Далі йому зачитали повний текст заяви академіка: «Україна для мене найдорожча за все, і можливо, тому я як стара людина можу дивитися на життя України з історичної точки зору. В цьому моя розбіжність з більшовиками».

«От бачите, «розбіжність з більшовиками», — повторив Молотов. І оскільки сам він нічого й ніколи не вирішував, тут же зателефонував Сталіну, зачитав прохання Грушевського. Сталін сказав: «Нехай повертається, але занесіть його до списку неблагонадійних, бо він той іще самостійник, недарма ж Центральною Радою керував».

На виконання вказівки самого Сталіна старший слідчий губвідділу ГПУ Еймонтов завів довідку-формуляр № 1023, якою ухвалив «узяти громадянина Грушевського М. С. на облік неблагонадійних». Це означало, що за академіком буде встановлено «пост зовнішнього нагляду» — фіксуватимуть його зустрічі, гостей, розмови. Невдовзі академік звернув увагу на те, що біля його будинку вештаються якісь підозрілі типи, з поштової скриньки час від часу зникає кореспонденція, раптом замовкає телефон...

У листі від 5 липня 1923 року Грушевський зазначає: «Я більшовикам ніякий не приятель, мало хто стільки потерпів від них, як я, і далі потерпаю: книги мої на Україні заборонені, а видані торік більшовики переробили на картон, аби не дати їм розійтися» (йдеться про «Ілюстровану історію України», перероблену автором для учнів «початкових шкіл і нижчих класів середніх»).

Як авторитетний державний діяч Михайло Сергійович вважав принизливим для себе оскаржувати щось перед новою владою, але по-іншому були налаштовані його дружина Марія й дочка Катерина: обидві вони прийшли на прийом до Раднаркому УСРР. Дізнавшись, що прийому чекають такі поважні персони, їх запросив до свого кабінету голова РНК Влас Чубар. Схиливши голову, уважно вислухав жінок, потім сів за робочий стіл і на бланку «Рада народних комісарів УСРР» написав власноруч: «Рада народних комісарів УСРР надає Грушевському Михайлові Сергійовичу право вільного проживання на території УСРР, нічого не ставлячи йому в провину, не висуваючи йому ніяких звинувачень за його попередню політичну діяльність, а тому академік Грушевський обшукам, арештам і переслідуванням не підлягає». І розписався.

І не дізналися рідні жінки Михайла Сергійовича, що у той самий час, коли Влас Чубар підписав раднаркомівський бланк, то тим самим проігнорував чекістське донесення, яке також лежало на його столі: «В українських колах за кордоном М. С. Грушевський користується величезною популярністю й авторитетом, його особа оточена ореолом національного героя. І це не дивно, адже Грушевський — переконливий самостійник, за висновком агентури, він тільки-но чекає зручного випадку, щоб виявити свої наміри».

Факт надання «охоронної грамоти» голові Центральної Ради Михайлові Грушевському був актом надзвичайної сміливості з боку Власа Чубаря, і це не пройшло непоміченим: Сталін, який ніколи й нічого не забував, невдовзі перевів Чубаря у Москву на високу посаду наркома фінансів СРСР, і там, у Москві, сліди Чубаря зникли...

І це все — про нього...

«Його постать як політика ще за життя увійшла до історії, але була й буде та гігантська праця, яку виконав він для українського народу.

Великих людей судять іншими мірками, ніж простих смертних, до них ставлять інші вимоги, ніж до будь-кого іншого, їм не прощають того, що дарують середній людині. Висвітлити життя Грушевського, яке так тісно пов’язане з життям України, — це одне з завдань майбутніх істориків та його біографів».

Олександр Шульгин, історик і публіцист, дійсний член 

Наукового товариства 

ім. Т. Г. Шевченка.

* * *

«Спільною рисою для всього, чого торкалося перо Михайла Грушевського, є, на мою думку, ця глибока переконаність у правоті української справи, в досяжності й здійсненності основних завдань українського руху.

До всіх питань він підходить як українець з погляду життєвих інтересів українських народних мас, які (інтереси) для нього ідентичні з вимогами людяності взагалі, з досягненням всієї повноти людської культури.

Цитований уже вислів Грушевського: «пам’ятаймо, ми репрезентуємо великий народ, і повинні репрезентувати його гідно, достойно», — цей вислів — не випадкова фраза в його вустах».

Сергій Єфремов, 

історик, літературний критик, академік Всеукраїнської Академії наук, член 

Української Центральної Ради.

* * *

«Михайло Сергійович Грушевський — найвидатніший український історик й організатор наукового життя в Україні, очільник українського національного відродження, голова Центральної Ради і перший президент Української Народної Республіки.

Михайло Сергійович своєю багатогранною небуденною, динамічною діяльністю створив цілу епоху в національно-державному розвиткові української нації і разом з Тарасом Шевченком та Іваном Франком належить до найвидатніших будівничих нової України. Видання й перевидання його творів — то не лише покута провини перед пам’яттю великого українського історика, а й внесок у розвиток сучасної історичної думки. Його твори потрібні сьогоднішньому читачеві і будуть зустрінуті ним з вдячністю».

Доктор Любомир Винар, Кент, Огайо, США.

* * *

«За той рік, протягом якого Центральна Рада під проводом Грушевського виступала основним політичним чинником на Україні, вона досягла значних успіхів. Своєю діяльністю вона поклала край поширеним сумнівам щодо самого факту існування українського народу, вона перетворила українське питання на одне з ключових питань революційного періоду. З суто політичної точки зору Центральна Рада добилася більшого, ніж хтось міг сподіватися.

Але чи не найбільш далекосяжним здобутком Центральної Ради й Грушевського було те, що, вперто висуваючи вимогу українського самоврядування, вона серйозно підірвала раніше недоторканний принцип «єдиної та неподільної Росії».

Орест Субтельний, 

професор Йоркського 

університету, Торонто, 

Канада.

* * *

«Відразу ж після повернення академіка в УСРР його надії на можливість плідної праці в ім’я України були цинічно розтоптані комуністичною системою та її репресивно-каральними структурами, що вже мали неабиякий досвід у пошуках «ворогів народу» та «буржуазних націоналістів», набули вміння робити таких за першим сигналом партійного істеблішменту. Та й за цих жорстоких умов Михайло Грушевський як міг працював для своєї Батьківщини.

Всі, кому небайдужа доля України, повинні по-новому осмислити значення його ролі в контексті подій бурхливого ХХ століття, коли наша країна, відкинувши бутафорську «радянську державність», нарешті здобула свою незалежність».

Юрій Шаповал, 

доктор історичних наук.

* * *

«Михайло Грушевський йшов до свого 60-річчя. Задовго до того був створений Ювілейний комітет, який очолили академіки Тутківський та Багалій.

Після тривалого очікування повідомили: урочистості відбудуться о 12.00 3 жовтня 1926 року в актовій залі колишнього університету Св. Володимира, де лунали голоси Антоновича, Драгоманова та інших будителів свободи українського народу, — і це мало свою промовисту символіку.

Задовго до початку — вже об одинадцятій — всі були на майдані перед центральним входом до актової зали. Я стояв дуже близько того місця, де зупинилося авто Грушевського. Я вперше зблизька дивлюсь на людину, яка для мене була майже легендою. З основних наукових творів його я добре знав «Ілюстровану історію України», із захопленням перечитав «На порозі нової України»...

Коли Грушевський вийшов з авта, майнув навколо своєю сивою бородою, дружньо махнув рукою до аплодуючої публіки, мій сусід з науковою борідкою ніби до себе, ніби до мене мовив притишено:

— Такий же енергійний, як і 1917 року. На нього ані час, ані події, ані обставини не впливають.

А в актовій залі під невгасимий грім овацій Михайло Сергійович сідав на своє місце. Що коїлося в залі! Це був тріумф, це був вибух великої сили української державної свідомості. Описати цей момент міг би тільки великий поетичний талант: в свідомості кожного панував образ великої соборної України та її духовного вождя — академіка Михайла Грушевського».

Григорій Костюк, 

«Зустрічі і прощання». 

Спогади.Едмонтон, Канада.

* * *

Михайло Грушевський: 

«Ми не лукавили. Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою.

Українська Центральна Рада за рік своєї діяльності не зробила ні одного фальшивого кроку, вона мала перед собою тільки мету послужити інтересам українського народу і тих народів на Україні сущих, котрі з ним зв’язала історія.

Ми можемо з гордо піднятим чолом піднести над своєю землею прапор Української Центральної Ради. Ми винесли його незаплямованим». n