Про Майдан і полковника Курца —

Уважний спостерігач Кальвас ретранслює думки кількох своїх єгипетських співрозмовників з університетських кіл, які вказують на підозрілий збіг довготривалих тенденцій в арабському і русскому світах: релігійний фундаменталізм, що консервує забобонність масової свідомости, відкидає прогрес на користь так званого традиціоналізму з його рабськими «скрєпами», підживлює ресентимент у його крайніх проявах (реваншизм як життєва мета, бандитська вищість через причетність до агресивної зграї, ненависть до «інакших»).

Фундаменталізм у російському випадку — не так православ’я, що має здебільшого декоративну функцію, як квазірелігійні культи: спочатку «марксизм-лєнінізм», а тепер «рашизм» із такою самою претензією на глобальність («інтернаціоналізм», як це називалося раніше). Тут варто згадати думку історика-філософа Ярослава Грицака, висловлену ще п’ятнадцять років тому: «Найуспішнішими та найзмодернізованішими є країни з протестантською та конфуціанською етикою, найбільшими «невдахами» — мусульманські та поганські країни». І далі попередження-присуд, котрим українські владці нехтували увесь цей час «Україна потрапила відразу в декілька невідрадних кластерів: православний, комуністичний, радянський» (Життя, смерть та інші неприємності. — К.: Грані-Т, 2008).

Під цим оглядом читання арабської літератури — це несподіваний погляд на наші проблеми. Такий, що уможливлює вихід за звичні парадигми, а отже дозволяє точніше оцінити стан справ. Мініроман «Святиня» зрілого 55-річного письменника Карама Сабера опублікований на його батьківщині 2011-го, коли тільки осмислювалися події «арабської весни» — низки драматичних революцій на африканській півночі. Сьогодні досвід тої «весни» свідчить: мирна трансформація влади, як ми сподівалися й не дочекалися після своєї Помаранчевої революції, — вельми проблематична, а може, й узагалі неможлива. Але і збройний спротив — як у них, так і в нас унаслідок Революції гідности — нічого не гарантує сам по собі.

Події «Святині» розгортаються у невеличкому промисловому містечку — такій собі депресивній єгипетській Дружківці (просто до прикладу), де зі зміною соціалістично орієнтованої влади позакривалися промислові підприємства й запанували дрібні шахраї, з яких згодом виокремився найспритніший і добувся статусу місцевого олігарха. Невдовзі той стає точкою перетину інтересів центральної влади і не зовсім підконтрольної їй спецслужби. Офіційна влада декларує лояльність до демократичних процедур, а єгипетські, умовно кажучи, каґебісти провокують співпрацю з «братами-мусульманами», натхненниками ІДІЛу. Ну це ніби екзотичний зліпок ситуації на Донеччині перед початком війни 2014-го.

Та коли влада (і спецслужби, тут їхні інтереси співпали) вирішують остаточно викорінити будь-яке інакомислення, раптом виникає непередбачуване: «У своїх звітах поліцейські так і писали, що не мають пояснення тому факту, що місто, яке вже понад двадцять років перебувало під владою спецслужб і їхніх агентів, змогло непорушно стати на заваді знищенню його Святині». Ота святиня — могила давнього місцевого пророка. Щось на кшталт нашого поховання у Каневі.

Адептам вдалося відстояти своє від екскаваторів, навіть не зважаючи на з десяток кульових порань. Та ейфорія швидко перетворилася на фарс. Один з лідерів опозиції (муедзин, тобто майже PR-фахівець) «з любов’ю дивився на вірян, які після молитви грали у доміно». А в той самий час і день влада провадила вибори місцевої олігархині (яка й дала відмашку до знищення Святині) у парламент. Відтак «самі люди не дуже пам’ятали, щоб у той день вони обирали Аміну на якусь посаду». Це — про ідею виборів під час війни, хоч яка вона неоднозначна.

Подальша реальність — цілковита узурпація влади. Місцева опозиція — муедзин, християнський пастор і хранитель Святині, які доти «не давали злу просочитися в уми і домівки жителів селища», змушена (на їхню думку) емігрувати: аби не бачити, як «вони керують вами, а ви, неначе ті піддослідні пацюки уві сні, не здатні прокинутися». Проте не пробують збудити паству, а звинувачують її мобільних членів у заробітчанстві поза межами Єгипту: мовляв, замість дбати про дім, пустилися берега за довгим рублем. Натомість один з головних дієвців роману, Омар, який повернувся по десяти роках наймів в Еміратах, іншої думки: хоч він і не скидає із себе провини за те, що «свого часу його власний від’їзд породив низку свавіль», він бодай забезпечував грошима родину, яка опинилася в ізоляції. А тепер, по поверненні, годен жертвувати власним життям — і саме в той час натхненники такого чину тікають. Від’їзд лідерів опозиції «налякав Омара, він розумів, що це призведе лише до швидкого поширення злодіянь у містечку». Омар — як той Навальний чи Кара-Мурза, які повернулися до путінської Росії, коли з неї виїхали усі ті прихильники мітичної «прекрасної Росії майбутнього». Вижити йому судилося хіба у варіанті обміну на шпигуна-вбивцю.

Кульмінаційний епізод «Святині» — загибель одного з друзів ще з дитинства оповідача, котрий сповідував пацифізм. Не сіло ні впало того звинуватили в ісламському «відступництві», загнали до християнської церкви, яку й спалили разом із ним. «Єдине запитання, що тривожило За’абулі в останні миті його життя, розтоптаного підошвами озвірілого натовпу: «Як містечко, де раніше панувала атмосфера любові та безпеки, дійшло такого стану?» — залишилося без відповіді». Зрештою, це те саме запитання, яке намагався поставити — так само без відповіді — Стівен Кінг в одному з найкращих своїх «соціальних» романів «Під куполом» (2009).

Друга перекладена книжка — «Африканський танець» Ісама Расіма — геть інша за тональністю, стилістикою і сюжетикою. Тяжіє до пізньомодерністської естетики Джозефа Конрада. Та хоч і вийшов роман ще 2002-го, задовго до «арабської весни», але тепер видно, що він також насвітлює її настання.

Сюжет обертається навколо таємничої істоти на ім’я Абу Джанзір. Одні джерела презентують його як такого собі лохнеського чудовиська, інші — як колишнього работорговця, якого впіймали і місцевий шаман наклав на нього закляття безсмертя. У довколишніх місцинах має таку саму славу, як і полковник Курц із Конрадового «Серця пітьми» (1899). Коли прочитати той класичний роман сьогодні, то очевидна паралель: полковник Курц — це полковник Путін нині.

Ісам Расім не певен, що здатен розгадати «феномен Курца»: «Сам Фройд із цим не розібрався б, і добре, якби Кант допоміг мені збагнути». Ба більше: «Усвідомлення — це пекучий біль, що мучить кожного, хто зриває вуаль незвіданого... Розуміння — це нещастя». Ну, це відомий філософський виверт. У тому числі й з «євангелія від Пєлєвіна», яке лежить у підґрунті — як виглядає з нашої читацької перспективи — у книжці єгиптянина: «У нескінченній порожнечі порядки, засновані на заздалегідь підготовлених ілюзіях, марні. Там панує первісний хаос». І цій цитаті легко знайти відповідник у Пєлєвіна, як і у другій: «Пізнаєш ступінь щастя, яким жив до того, як пізнав невідоме».

Побутовою мовою це озвучується як «не рипайся». Полювання на Абу Джанзіра в романі відбувається здебільшого саме з цього засновку. Проте з’являється справжній «мисливець на привидів», який грає за правилами без правил свого об’єкта. Врешті-решт вони зливаються в одне. Цей песимізм автора — якщо вважати це за передбачення — лякає. Абу Джанзір-Курц–Путін — непереможні?

Расім писав свій роман до того, як зникли з овиду, завдяки схожому на описуване ним полювання (цього разу, на щастя, переможне), Каддафі, Хусейн, бін Ладен. Радше, він мав на оці тих, що лишаться живими, впливовими і небезпечними: «Історії, які допомагають людям зрозуміти, як можна відвернути від себе біду».

Єгипетський автор пропонує нам «плетіння слів, зав’язаних вузлами у нові сутності… Вам судилося тепер вислухати довгу історію, лише після якої зможете приймати рішення». Які саме — читацьке рішення. Варто хіба наголосити, що в романі, окрім відверто героїчного, є й чимало ганебно-пацифістського. Хоч направду він є, здається, антипацифістом. Можливо, в опублікованих тексах це стигма тодішньої, у часі виходу книжки, держаної цензури?