Волонтер із позивним «Гід»: «У кожному історичному періоді країни-агресора є своя Буча і свій Гостомель»

09.10.2024
Волонтер із позивним «Гід»: «У кожному історичному періоді країни-агресора є своя Буча і свій Гостомель»

Військовий волонтер Сергій Козуб із позивним «Гід».

Волонтерська команда Сергія Козуба допомагає військовим з 2014 року.
 
Почали ще у розпал так званої «русской вєсни», коли містом бігали привезені з бєлгорода оскаженілі кацапи, а постмайданна економіка країни фактично «лежала».
 
Знайти щось цінне для армії було досить складно, але вкрай необхідний прилад нічного бачення 22-й батальйон Тероборони таки отримав.
 
Пізніше цей підрозділ увійшов до складу знаменитої харківської 92-ї бригади імені Івана Сірка, проблемами якої волонтери опікуються й досі.
 
Все, що потрібно захисникам, возять безпосередньо на «нуль», закриваючи часом просто неймовірні потреби.
 
Кошти для цього збирають у різний спосіб, включно з екскурсіями за донати, які Сергій проводить у рідному Харкові. Причому гроші в даному випадку — не основна мета.
 
Війна багатьох містян змусила шукати відповіді на багацько запитань, розібратися в яких допомагають у тому числі й історичні аналогії.
 
«Все, що зараз відбувається, вже було колись, — повідомив «Харківському пресклубу» волонтер із позивним «Гід». — Історія розвивається по спіралі».

«Я просто не бачив себе по інший бік барикад»

— Сергію, коли почалася гаряча фаза війни, бойові дії в Україні тривали вже фактично сім років. Здавалося, цього часу було досить для того, аби симпатики так званого «русского міра» нарешті позбулися рожевих ілюзій і почали мислити інакше. Але, як свідчить практика, частина з них не просто залишається на своїй хвилі, а й продовжує відверто шкодити, працюючи тими ж навідниками. Як ви цей феномен пояснили б з історичної точки зору? Можливо, щось подібне колись уже було, і що з цим робити в принципі?
 
— У грубій формі я можу пояснити будь-який історичний процес, бо не люблю вилощених варіацій на цю тему. Історія взагалі дуже жорстка наука. Вона обертається по спіралі і, розвертаючись, так може прикластися, що зуби полетять у різні боки. Хто її не вчить, той за це дуже дорого платить.
 
— Зараз, здається, саме такий «розворот». І розплата теж.
 
— Так. Але найстрашніше те, що з цими людьми ми живемо в один історичний період. Тобто обирають януковича і кличуть путіна вони, а помирає за це еліта нації. Мені здається, що сьогодні кожен з нас нарешті повинен зробити для себе остаточний вибір — або ти українець, тобто патріот країни незалежно від національності, або людина з українським паспортом.
 
І якщо ти належиш до других, якщо не підтримуєш свою державу, то не муч ні себе, ні Україну. Якщо тобі тут справді так зле, то вперед! До кордону всього лише 40 кілометрів. Я тебе сам за руку відведу або куплю квиток в один кінець! 
 
Розумієте, нам тривалий час нав’язували братство з росією. Але справа в тому, що сусідня країна не вміє дружити. Історія свідчить про те, що у них завжди діє лише один принцип: або ти зі мною дружиш, або я тобі зараз об коліно зламаю хребет. Ось так дружити я точно не хочу і сподіваюся, що більшість притомних людей в Україні теж не хочуть.
 
— Сергію, поясніть, будь ласка, як історик, чому москалі називають Харків «русскім городом»? Точніше, що саме криється за цією затятістю? Навряд чи лише територіальні претензії.
 
— Аби одразу зняти всі інсинуації, я прихильникам цієї ідеї кажу наступне: «Подивіться на фотографії, на вивіски і транспаранти старого Харкова. Там усе українською. У мене є рідкісна світлина, датована вереснем 1943 року. Нацистський режим у місті якраз змінився радянським.
 
Так ось, на тій фотографії воїни Червоної армії їдуть нинішньою площею Конституції й у них над головами майорить транспарант із написом українською: «Нехай живе бойовий союз народів СРСР, Англії, Франції і США». Які ще питання?
Вже сьогодні можна придбати сертифікат на екскурсію, присвячену нашій Перемозі.
 
До речі, я корінний харків’янин у багатьох поколіннях. Тобто у мене ніколи не було бабусі в селі. Виріс на холодногірському асфальті. І от уявіть таку ситуацію. Мене, стовідсотково етнічного українця, в школі звільнили від двох уроків — фізкультури по здоров’ю і української мови, яка була просто немодною.
 
— Так, цю тенденцію формували роками. Більшість україномовних харків’ян піддалися пропаганді й заговорили «по-модньому» з дуже специфічним акцентом. Розпізнати його можна й за тисячу кілометрів звідси. А особисто у вас були ідейні муки, коли почалася «русская вєсна»?
 
— Жодної хвилини. Я просто не бачив себе по інший бік барикад. І чомусь усі люди, яких я поважаю і до думки яких дослухаюся, зробили аналогічний вибір. Розумієте, питання ж не тільки в Харкові. Ця імперія століттями перетворює на прах і лайно все, до чого може дотягнутися.
 
У кожному історичному періоді країни-агресора є своя Буча і свій Гостомель. Вони стирають з лиця землі цілі міста і йдуть далі. Чому були вщент зруйновані Бахмут, Авдіївка, Вугледар? А тому, що по-іншому воювати вони просто не вміють.
 
Наші військові залишили ці міста не тому, що не змогли захищати далі. Там просто вже нічого було боронити. Класти за руїни національну еліту немає сенсу. Наш ворог саме такий. І якщо хтось сьогодні думає, що російський танк знищить лише українських патріотів, а їх ввічливо об’їде, то це величезна ілюзія.

«Наші еліти часто ненавидять одне одного більше, ніж зовнішнього ворога»

— Сергію, багато істориків теперішню війну з росією порівнюють з періодом 1918—1920 років, коли Україна здобула, проте не втримала незалежність. Чи був тоді шанс нарешті відірватися від кривавої імперії назавжди?
 
— Шанс здобути незалежність є завжди. Але... Повірте, я нікого не хочу образити, втім факт залишається фактом. Були доленосні періоди, коли національні еліти дійсно могли привести Україну до процвітання, але знаєте що їм завадило? Вони одне одного ненавиділи більше, ніж зовнішнього ворога. Пам’ятаєте, як сказав Володимир Винниченко: «Ми, соціалісти-ленінці, домовимося»? І що? Домовилися? 
 
Сьогодні багато хто закидає міжнародній спільноті недостатню підтримку України. Але є суттєвий нюанс. Країни Заходу дивляться на останні 30 років нашої історії і що бачать? Безпардонне загравання з країною-агресором, продаж національних інтересів за дешевий газ, постійну гризню і нездатність до об’єднання.
 
Але ж зрозумійте нарешті, ми століттями маємо справу зі страшною країною-агресором, яка завжди намацувала найдрібніші наші слабинки й використовувала дуже цинічно. Складається враження, що у нас давно головною національною забавою стала наступна практика: ми спочатку утнемо якусь, вибачте, фігню, а потім беремо до рук бандуру й починаємо співати про тяжку українську долю.
 
— Саме так, на жаль, і є. Сергію, а чи був в історії України період, який максимально подібний до теперішньої трагедії?
 
— Останні кілька десятиліть у нас у політиці переважає популізм, на який ведуться виборці без системного мислення. Людей зі здоровим глуздом вони готові закидати шапками. Таке в нашій історії траплялося й раніше, і щоразу Україна платила за помилку надзвичайно високу ціну. 
 
Узяти хоча б 1663 рік, коли гетьманом обирали Івана Брюховецького. Цей процес Пантелеймон Куліш описав у «Чорній раді». Що тоді трапилося? Раніше право вибору мала старшина. Тобто освічені люди, які знали по кілька іноземних мов і закони економіки. А Брюховецький сказав: «А я хочу всенародного плебісциту». Його попередили: чернь не знає, де хрестик у бюлетені ставити, бо неграмотна. Але дарма. Були висунуті абсолютно популістські обіцянки — і народ повівся.
 
— До речі, теперішня влада, яка в ході останніх виборів обіцяла завершити війну за три дні й призначити казкову зарплату вчителям, хоче провести наступне голосування в «Дії», програма якої є не у всіх телефонах. Тобто знову грає у старі ігри на новий манер.
 
— А знаєте, чим тоді популізм завершився? Руїною. Брюховецький все зробив для того, аби зміцнити в Україні владу московського царства. За це вони фінансували його інформаційні війни (ці модні слова були й тоді), а гарнізон московських стрільців брав безпосередню участь у виборах.
 
Такі собі «вєжлівиє чєловєчкі» того часу. Сам гетьман «облизував» сусідніх можновладців як міг, але до їхньої історії увійшов усього лише Івашкой Брюховецьким. Він не удостоївся навіть того, аби його назвали по батькові. 
 
Ситуація ж при ньому склалася патова. Через популістські обіцянки економіка почала тріщати по швах. Тоді він кинувся до старшини і заверещав: «Хлопці, давайте рятувати Україну разом!». А ті що відповіли? Ви, Іване Мартиновичу, тут «косячите» самостійно, ні з ким не порадившись, а як рятувати ситуацію, то разом? Ні, ми почекаємо, поки ви остаточно сядете у калюжу, а вже потім...
 
Загалом, якщо піддати системному аналізу деякі епізоди в історії України, то хочеться обняти голову руками і гірко затужити — там повернули не туди, там не так проголосували, там схибили, погнавшись за дешевим газом. За ці помилки український народ платив і платить надзвичайно високу ціну. 

«Кожен з нас повинен робити те, що повинен»

— Чи є в нас шанс на перемогу сьогодні?
 
— Вона нам украй необхідна. Поразка в цій війні дорівнює загибелі нашої державності, після чого ворог не пошкодує нікого. Хоч би що ми робили, хоч які б домовленості підписували, ця країна дотримуватися їх не буде. Нагуляють жирок і знову нападуть. Тому нам необхідно чинити опір на всіх рівнях. Кожен з нас повинен робити те, що повинен. 
 
Після нашої Перемоги у мене заплановано екскурсію під назвою «Харків — місто-герой ІІІ Світової війни». На неї записатися можна вже зараз, сплативши 500 гривень. Кошти йдуть на допомогу ЗСУ. Усі, хто переказує гроші, отримують відповідний сертифікат. Таких уже понад 300 людей. 
 
На цю екскурсію заочно запрошено реальних рятівників Харкова. Це люди-легенди, командири уславлених підрозділів. Багатьох із них уже, на жаль, немає серед нас... Те, що зробили ці хлопці для країни ціною власного життя і здоров’я, переоцінити важко. Ми повинні завжди пам’ятати, що саме завдяки їм продовжуємо жити.