Із чималої тележурналістської практики, яка включала і зйомки гарячих точок від кремлівських «братів», крім культурологічної теорії, я зробила дійсно читацький висновок про неабияку психологічно-духовну потребу суспільства у високомистецькій, добротній, правдивій вітчизняній поезії, особливо в час великих і найбільших випробовувань людських спільнот, держав і назагал світового «гуртожитку»...
Уточню і конкретизую: нашого сучасного співтовариства, яке «на маршах» (у тому числі й на кривавих!) переорієнтовується локально і глобально, переформатовується абияко, цілком не дбаючи про сутнісні національні особливості, інтереси, традиційні потреби українського етносу в ідентичності, заради яких, властиво, і точаться гібридні війни.
Чому я так ставлю питання і беру такий масштаб? Бо маю честь представляти підбірку справжніх, повновартісних віршів прикарпатця Богдана Томенчука — як щасливо персоналізоване, окремішнє, високохудожнє явище в сучасній українській літературі, невідрубне від вищезгаданих процесів і яке, діючи інструментарієм високої та хвилюючої поезії, дає дуже своєрідне бачення теперішньої держави і суспільства в огні війни, а також візії модерних перспектив українського світу і універсуму людини.
Диво Томенчукової поезії полягає в тому, що його неповторна, красива, глибока, сповідальна лірика, позаконкурентна патріотична філософія разом із блискучою, так би мовити, соціально-поетичною політикою взяті у людинотворчих та націєбудівних завданнях, у тримірності часу, історії та національної долі.
Вони віртуозно декодуються в поняття єдино спасенного в Україні та у світі миру, гуманізму, всезагальних цінностей духу і добра, узагальнених людством як Віра, Надія і Любов.
Наскрізною ідеєю понад 30-річної поетичної творчості цього відомого громадського діяча, державника-освітянина (математика за фахом, поета за покликанням, автора 13 прегарних збірників, відзначених 5 літературними преміями) була і є орієнтація на досвідченого читача-співавтора.
Було і залишається служіння своєму народові — від найтоншої та найпроникливішої лірики до глибинного занурення у трагедію теперішньої війни та фактично Третьої світової — для чи не решти планети.
За локацією карпатського народження, за генною вдачею, за особливостями власного та соціального характеру і темпераменту пану Богданові заповідалося на пожиттєву самоперемогу, самопоборювання власне себе, дотримання, умовно кажучи, авторської, суверенної етично-мистецької Конституції. А ще — правди, відповідальності, гідності українця-європейця, його совісті, чину та рідного слова.
Можна назвати фронтовим щоденником книгу «Вишийте, мамо, бронежилет» Богдана Томенчука. Ця назва за короткий час стала сильним образом новітньої лексики. Запам’ятайте її, знайдіть і обов’язково прочитайте збірку!
Вона не голосить кожним словом, а озивається болючою сльозою за кожну передвідчуту і відчуту мить війни, за кожну днину нашої біди, народного горя і кожнісінького українця. Вона відлунює втратами і гіркими уроками все ж незрадженої Вітчизни і показує шлях та нашу однокровну приреченість на Перемогу.
Уже зараз найбільшою і феноменальною рецензією на цю унікальну сповідь і молитву стали пів мільйона доброчинних гривень для фронту, зібраних Богданом Томенчуком у Києві, Івано-Франківській області та у кількох містах заходу країни від продажу презентаційних збірників «Вишитого бронежилета».
Без спецефектів важкого року і репу, без сценічних атракціонів, а тихою розмовою автора з читачами-одноземцями. Починаючи від найцінніших вдовиних сліз — «вдовиної лепти», шкаредних пенсійних копійок, виготовлених дітьми і проданих для потреб ЗСУ смаколиків та обрізаних кіс молодесенькими матерями і жінками при надії, але вже зі свіжими могилами Героїв на жовто-синіх українських цвинтарях...
Ця поезія — як дар Творця й Неба і, власне, Богослужіння поета Богдана Томенчука на землі. Вони надають нових сил, терпіння, волі, тримають віру в українську Перемогу і надихають, благословляючи невичерпність любові.
«Вишийте, мамо, бронежилет»
Богдан ТОМЕНЧУК
Згорбився місяця півсилует,
Всілися круки на браму.
Вишийте, мамо, бронежилет.
Чорне по чорному, мамо.
Білим по білому, мамо, сніги
Під закривавленим сонцем,
Де перестріли нас вороги
З ангелом-охоронцем.
Нас було двоє... Неміряно їх,
А в патронташі — ні грама.
Ангела я захистити устиг,
Ангел не встиг мене, мамо...
Птаха — розпластаний ваш силует.
Сину... Дитино... Синочку...
Вишийте, мамо, бронежилет,
Ніби празнечну сорочку...
Людмила ЛИСЕНКО, культурологиня, лауреат Народної Шевченківської премії України
