Робота собі і іншим: переселенка з Луганщини організувала в селі на Полтавщині швейний цех

39-річна вимушена переселенка з міста Лисичанськ Луганської області — колишня поліцейська Тетяна Панаіт — разом зі своєю сім’єю змушена розпочинати життя з нуля на новому місці.

 

У полтавському селі, де знайти роботу не так легко, Тетяна організувала робоче місце не лише для себе, а й для кількох місцевих жінок. Про її текстиль для дому — тільки позитивні відгуки.

 

Незламна переселенка намагається виділитися серед конкурентів, акцентуючи на якості своєї продукції. Оскільки її головним виробом стала постільна білизна як для дорослих, так і для дітей, то й назва бренду з’явилася сама собою: «Сонько-Дрімко».

 

Закінчивши медичне училище, Тетяна за направленням приїхала до Лисичанська й 11 років працювала в санепідемстанції, а тоді наважилася на крутий поворот у своєму житті: вирішила здійснити давню мрію — стати поліцейською.

 

Тож, коли оголосили набір до патрульної поліції, молода жінка подала документи, пройшла конкурс, навчання в Харкові й 2016 року розпочала службу, яка припала на важкі часи.

 

 

«Ми з колегами патрулювали в «сірій» зоні, чергували на блокпостах, а ще мали ризиковані спецвідрядження в зону АТО/ООС. Відтак здобула статус учасниці бойових дій, — пригадує моя співрозмовниця. — У січні 2022 року звільнилася через банальну причину.

 

Річ у тім, що служба забирала більшість часу: ідучи з дому рано-вранці й повертаючись пізно ввечері, я практично не бачила своїх чотирьох дітей. Впоратися з домашніми клопотами допомагала моя ненька, але так не могло тривати занадто довго.

 

Тож настав час вибирати: або служба, або сім’я. Звільнившись, не збиралася сидіти вдома, а одразу ж почала шукати нову роботу. Пройшовши співбесіду, розпочала навчання в данській організації у справах біженців. Аж тут — повномасштабне вторгнення російських окупаційних військ в Україну. 

 

Ми не поспішали виїжджати, ще цілий місяць перебували в Лисичанську, маючи примарну надію, що весь цей жах не надовго. Річ у тім, що 2014 року, коли наше місто опинилося під владою квазідержавного терористичного утворення «ЛНР» та контролем російських військ, ми вже виїжджали до Харкова, бо лишатися вдома стало небезпечно: представники нового режиму творили безчинства, займалися беззаконням. Проте невдовзі нашим збройним силам вдалося звільнити Лисичанськ.

 

Тому ми думали, що й цього разу все обійдеться. Та ба, ворожі обстріли міста посилювалися. До нас російські ракети ще не долітали, натомість сусідній мікрорайон уже дуже обстрілювали, були «прильоти» по лікарні. Щодня було одне й те ж: ми жили в постійному страху, страшенно переживали за дітей. Здавалося, час просто зупинився. А коли оголосили евакуацію, ми мали лише 40 хвилин на те, щоб зібратися».

Незламна переселенка Тетяна Панаіт.

 

Сім’я з чотирма дітьми прибула на Полтавщину — до села Попівка, що в Карлівській територіальній громаді, — на запрошення тітки Тетяниного чоловіка Ігоря. Тоді подружжя Панаітів теж гадало, що надовго тут не затримається.

 

Коли ж минув місяць, стало зрозуміло, що повномасштабна війна так швидко не закінчиться. Тим часом накопичені кошти вичерпалися, отож вимушеним переселенцям довелося шукати на новому місці роботу.

 

«Досить швидко я знайшла роботу лаборанта в місті Карлівка, що за два кілометри від села Попівка. І паралельно заради того, щоб заспокоїтися після всього пережитого, позбутися тривожних думок, почала вдома шити, — продовжує розповідати свою історію Тетяна Панаіт.

 

— Знаєте, життя під грім канонади, вимушена необхідність покинути рідну домівку, спішний переїзд, пов’язана з усім цим тривала емоційна напруга — все це далося взнаки й призвело до нервового зриву. Була іще одна вагома причина. 

 

Коли ми покидали свою квартиру, вона була цілою. Та згодом бачили на фотознімках і відео в соцмережах, що наш будинок уже без вікон, без дверей. Із часом із цим не те що змирилася, а принаймні можу спокійно про це говорити.

 

А спершу всі оті психотравмуючі кадри моєму мозку було надзвичайно важко осягнути й «перетравити». Адже те, що було у квартирі, ми наживали протягом життя, на чомусь економлячи, відкладаючи кожну копійку. І враз усе втратили. Мій чоловік, аби допомогти мені пережити стрес і прийти до тями, купив швейну машинку з оверлоком».

 

«Отож я почала шити постільну білизну: спершу для своєї родини, потім — на прохання колег, сусідів, знайомих, яким сподобалася моя робота. Так дійшла думки, що на цьому можна заробляти. Таким чином, почала закуповувати по 2-3 рулони тканини, зареєструвалася як ФОП, розширила асортимент текстильних виробів: стала шити ще й дитячі пледи, ковдри, пелюшки, конверти для новонароджених, рушники тощо. Втім, сплачуючи податки, мала лише якісь невеликі бонуси — дітям на ласощі, — зауважує героїня цього матеріалу.

 

— Майже рік працювала вдома сама: маючи основну зайнятість, строчила в основному ночами або ж у вихідні. Аби мені ніхто не заважав, усамітнювалася в майстерні, яку ми з чоловіком облаштували в котельні нашої нової оселі».

 

Річ у тім, що на ту пору подружжя вже придбало один із порожніх будинків у центрі Попівки. Згідно з домовленістю, розрахувалося за нього в розстрочку за рік. Помпезного ремонту не робили, бо не було за що. Будинок невеликий, проте затишний, та й місця в ньому, за словами Тетяни, всім членам сім’ї вистачає. 

Креативне фото багатодітної сім’ї Панаітів.

 

«На самому початку підприємницької діяльності було дуже важко знайти постачальників таких тканин, які б повністю відповідали моїм вимогам, — ділиться тим, із якими труднощами довелося зіткнутися, бізнес-леді. — Спершу закуповувала крам на комплект постільної білизни.

 

Якийсь клапоть прала, прасувала, після чого дивилася, як ця тканина поводиться: чи не линяє, не збігається, не розлазиться, чи не схильна до скочування. Багато матерії довелося забракувати, бо вона не пройшла перевірки. Якщо ж тканина мені підходила, тоді замовляла цілий рулон.

 

Тепер людям, бува, розказую, що, за інформацією постачальника, матерію можна прати при 40 градусах, натомість я прала при 90 градусах — і з нею нічого не сталося. У підсумку в мене лишилися всього три постачальники, в якості тканин яких я впевнена і в яких, до того ж, ціна на такий крам прийнятна.

 

А загалом тут треба вибирати: або дешеве й не надто якісне, або дорожче, але таке, що відповідає твоїм вимогам. Мушу сказати без зайвої скромності: всі, хто купив мою постільну білизну, її хвалять. Односельці вже по кілька комплектів придбали, а тепер замовляють їх на подарунки. Один гуртовий покупець замовив партію рушників. Усі задоволені, і я на сто відсотків упевнена в якості своїх виробів. Та й ціни на них демократичні».

 

Досить швидко завдяки «сарафанному радіо» про текстильні вироби Тетяни Панаіт дізналося багато людей. Проте, за її словами, замовлень у рази побільшало, коли вона уклала договори з відомими інтернет-маркетплейсами.

 

«Але тоді ж зрозуміла, що сама «зашиваюся», — зізнається майстриня, — і мені треба щось змінювати: як варіант — залучати помічників. Тим часом, придбавши парогенератор, я оформила заявку на фінансову підтримку ветеранського підприємництва. Внаслідок цього витрати на згаданий пристрій компенсував Український ветеранський фонд Міністерства у справах ветеранів України.

 

А невдовзі дізналася про нову грантову програму Українського ветеранського фонду. Ставши її учасницею, цього разу боролася за грант на суму понад мільйон гривень і таки виграла його. Завдяки цьому вдалося відкрити швейний цех у центрі села. Зручно те, що він недалеко від нашого будинку. 

Тетяна Панаіт (крайня ліворуч) у новоствореному швейному цеху.

 

Звичайно, довелося побігати з паперами, щоб укласти договір оренди приміщення, підключити електрику, бо її там не було. А ще треба було навести лад та організувати простір. Питання з опаленням доведеться вирішувати в майбутньому, а поки що використовуємо електрообігрівачі. На отой мільйон закупили обладнання й тканину. Та й наших із чоловіком вкладень було чимало.

 

Наразі маємо шість швейних машинок. І вже працюють швачками чотири місцеві жіночки. Усі раді, адже знайти роботу в селі складно. Ми разом проходили стажування, бо вдома я шию на побутових швейних машинках, а в цеху встановлені промислові. Невдовзі плануємо взяти на роботу ще одну майстриню, а може, і двох — залежно від кількості замовлень. 

 

Тепер, очолюючи цех, здебільшого вирішую організаційні питання. Хоча якщо маємо велике замовлення, то сідаю за швейну машинку й підсобляю майстриням. За бажання можу щось пошити й у домашній майстерні. Мій чоловік Ігор допомагає зі збутом товару. А ще завжди підставляє плече, якщо потрібна чоловіча сила».

 

Щодо реалізації готових виробів, то в новоствореного швейного цеху є своя «фішка». Тетяна Панаіт констатує, що укладає з власниками магазинів, оптовими торговцями тощо договори консигнації, тобто надає їм товар на реалізацію. Відтак останні нічим не ризикують: тільки продавши домашній текстиль бренду «Сонько-Дрімко», розраховуються з його виробником за гуртовою ціною.

 

«Нині таке рідко буває, щоб компанії погоджувалися на договори на реалізацію товару. Тому, дізнавшись про такі вигідні умови, враз знайшлося багато замовників. Ми вже вийшли на великі партії готової продукції, співпрацюємо з багатьма сільськими магазинами, навіть знаємо, де яким кольорам віддають перевагу, — усміхається Тетяна. — Як виявилося, у швейному бізнесі немає нічого складного: головне — аби шов був рівним. Звичайно, коли ти очолюєш швейний цех, на тобі лежить велика відповідальність. Скажімо, я спочатку дуже переживала, чи матимемо кошти на зарплати швачкам: раптом вони почнуть працювати, а зі збутом готової продукції будуть проблеми. А ще ж треба заплатити податки, орендну плату. Офіційно мої жіночки працюють із 15 листопада минулого року. Ми подружилися, вони вже як члени моєї родини».

 

Розуміючи, як важко доводиться людям, котрі через повномасштабну збройну агресію росії змушені були покинути свої домівки, для внутрішньо переміщених осіб у швейному цеху Тетяни Панаіт роблять 5-відсоткову знижку на всі послуги.

 

Причому це не однократна знижка, а постійна. А от ремонт військової форми майстрині роблять узагалі безплатно. Для цього є навіть спеціальна швейна машинка для цупких матеріалів, яка й куртки для військових добре прошиває. Загалом те, що раніше наша героїня робила на побутовій швейній машинці, тепер можна зробити набагато швидше і якісніше.

За словами Тетяни, всі майстрині — вже як члени її родини.

 

А от на запитання, як поєднувати дві роботи й сім’ю, досягати балансу й усе встигати, Тетяна Панаіт відповідає так: «Та нічого я не встигаю. Говорю, як є: бути ідеальною виходить далеко не завжди. І в реаліті-шоу «Супермама» я навряд чи пройду відбір.

 

Окрім чоловіка, мені допомагають старші доньки — 16-річна Софія й 14-річна Діана: і прибирають в оселі, і їсти приготувати можуть за потреби. Якщо ти живеш у селі, то маєш займатися й городом. Ми навесні навіть парник для розсади ставили. Втім, наша грядка не була взірцем і, напевно, програла б у змаганні із сусідською, де жодної бур’янини не знайдеш. Бо я за все хапаюся, а в підсумку всьому давати лад просто не встигаю. 

 

Але діти ростуть, тож треба працювати. Це додає мотивації. Окрім усього, ми з Ігорем не звикли сидіти склавши руки. А загалом на новому місці все складається не так погано. Аби тільки настала наша перемога і став реальністю мир.

 

Це надзвичайно важко, та водночас це залежить і від кожного з нас. От ми, скажімо, сплачуємо податки й постійно «донатимо» — це наш внесок у майбутню перемогу. Іноді ловлю себе на тому, що тягне додому на Луганщину, водночас прекрасно розумію, що того дому, Лисичанська й тієї атмосфери, що були раніше, уже ніколи не буде. 

 

Але ж дім — це не тільки стіни, меблі чи побутова техніка. Насамперед це близькі твоєму серцю люди. Так що дім для мене зараз там, де мій чоловік, діти, улюблена робота (це таке задоволення — вибрати тканину, все перещупати, затестувати). До того ж тут, у Попівці, нас оточують добрі люди: вони допомагали, хто чим міг, коли ми тільки-но сюди приїхали, і досі підтримують».

 

А насамкінець іще одна приємна новина: подружжя Панаітів чекає на 5-ту дитину. Тетяна з радістю повідомила, що це буде хлопчик, третій син. І під час війни життя продовжується.