Еней мав апетит нівроку: полтавський краєзнавець «просіяв» і розтлумачив усю «Енеїду» Івана Котляревського

Нещодавно в Полтавському літературно-меморіальному музеї І. П. Котляревського відбулася презентація книги «Енциклопедія «Енеїди», що привернула увагу краєзнавців, етнографів, філологів, фахівців з музейної справи, бібліотекарів та й загалом людей, які щиро люблять свій край.

Автором-укладачем згаданого видання є Віталій Закладний — добре знана в Полтаві людина.

Він психіатр, психолог, заслужений лікар України, кавалер ордена святого архістратига Михаїла, лауреат обласної премії імені І. П. Котляревського, двічі лауреат національного мовного конкурсу в номінації «На видноті світу».

Окрім психіатрії та психології, сферою інтересів Віталія Петровича є краєзнавство й історія. З-під його пера вийшли 16 книжок. Причому дві з них він присвятив дослідженню свого роду.

«Перед вами — прямий нащадок запорозьких козаків, — з гордістю заявляє чоловік. — Це те, що переконливо довів, спираючись на архівні документи: дослідив свій рід по батькові з 1663 року, а по матері — із 1717-го. Скажу вам більше: мої прародичі були свояками з останнім сотенним отаманом Яреськівської козацької сотні Варлампієм Півнем (або на російський «манір» — Півінським) — дядьком Миколи Гоголя й прообразом головного героя його епічної поеми в прозі «Мертві душі» — Павла Чичикова. Їхні хутори були поряд. Журналісти свого часу написали про мене: головний психіатр Полтавської області є далекий родич Миколи Гоголя. Це справді так, я це документально підтвердив. Моя прабабуся по маминій лінії належала до дуже багатого роду Півнів (Півінських). Так що по двох родовідних лініях маю зв’язок із родом, з якого походить мати Миколи Гоголя. Ось такі справи».

Не кулінарна книга, а історико-етнографічна

— Безсмертному твору Івана Котляревського — бурлескно-травестійній поемі «Енеїда» — ви присвятили не одне своє дослідження.

— Художній світ класика нової української літератури близький мені з дитинства. Особливих розваг на ту пору в дітей не було, тож я з молодшого шкільного віку відвідував літературно-меморіальний музей І. П. Котляревського. Там працював науковим співробітником пан Петро Лобас — чоловік колеги моєї матусі (мої батьки були вчителями).

Він займався дослідженням творчого спадку фундатора нової української літератури, у величну постать якого був по-справжньому залюблений, і щоразу, коли я переступав поріг музею, проводив для мене якусь екскурсію. Під час однієї з таких екскурсій на стенді, присвяченому історії відкриття 1903 року в Полтаві пам’ятника Івану Котляревському, мені впало в очі (мабуть, то була Божа воля) запрошення на урочистості з нагоди цієї знаменної події, де була надрукована й «карта обіду» для її учасників — видатних діячів культури, які з’їхалися з усіх кінців України. Перераховані в отій «карті обіду» назви страв були абсолютно невідомі.

Ну що таке, скажімо, «борщ до шпундри з буряками»? Іще тоді це відклалося в моїй голові. Знаєте, мене завжди цікавила історія. І коли в школі почав «штудіювати» історію України, то просто не міг не звернути уваги на те, що від теми про монголо-татарську навалу на Київську Русь у ХІІІ столітті ми одразу ж перейшли до теми про національно-визвольні змагання під проводом Богдана Хмельницького. А що було на теренах України протягом цілих 400 літ, про це — ні слова ні пів слова.

До речі, я теж зробив свій внесок, аби дещо заповнити оцю прогалину, — написав книгу про грандіозну битву народів на Ворсклі 1395 року (у ній брали участь як наші далекі предки — русини, так і поляки, литовці, угорці, волохи, німці тощо).

Під час цього побоїща вперше в історії були застосовані бомбарди — одні з перших зразків артилерійської зброї. Так от, моя книга «Битва на Ворсклі 1395 року» вийшла чотирма мовами, зокрема й литовською. А 2009 року до Полтави приїжджав мій приятель — на той час посол Литви в Україні, і за його участю у стінах Свято-Успенського кафедрального собору вперше за понад 600 літ справили поминальний молебень за всіма воїнами, які полягли під час тієї кровопролитної битви.

Водночас, цікавлячись античною історією, міфологією та літературою, я прочитав «Енеїду» Вергілія раніше за однойменний твір Івана Котляревського. Втім, у поемі нашого славетного земляка мене особливо вразило широке етнографічне зображення культури й побуту українців (недаремно Івана Петровича навіть називали першим українським етно­графом).

Уже в студентські роки я почав досліджувати те, що було незбагненним в «Енеїді». Звичайно, Іван Котляревський пояснює незрозумілі терміни у своєму словничку. Але тих пояснень не так багато. Очевидно, багато вжитих у бурлескно-травестійній поемі слів понад 200 літ тому були зрозумілі широкому загалу, проте з плином часу втрачені.

— Отож ви вирішили розкрити значення цих архаїзмів не лише для себе, й для всіх, кого цікавить наша минувшина.

— Перша книга, що вийшла з-під мого пера, присвячена дослідженню згаданих в «Енеїді» страв автентичної української кухні. Проте наголошую: це не кулінарна книга, а історико-етнографічна. У першому виданні вона мала назву «Смачного від Енея».

Так що ж таке «борщ до шпундри з буряками»? Виявляється, у борщі, який їли наші давні предки, були відсутні картопля й томати. А основою для нього слугував буряковий квас. Столовий буряк нарізали на четвертинки і складали до керамічного посуду або дерев’яної діжки, де під гнітом методом природного бродіння й готували квас.

До речі, свого часу на презентацію моєї книжки ми спробували накрити такий самий стіл, як після церемонії відкриття в Полтаві пам’ятника Івану Котляревському. Щоправда, квас готували у скляному посуді, тобто не мали, так би мовити, чистоти експерименту. Але, хоч і не з першого разу, він усе ж таки вдався.

А щоб приготувати шпундру, підсмажили свинячу грудинку й додали до неї нарізаний соломкою буряк, моркву, капусту, домашню сметану й добрячий пучок зелені. Смак, я вам скажу, був своєрідний, але неперевершений. Так ми скуштували не псевдоукраїнські (які нині нерідко подають у ресторанах), а справжні українські страви часів Івана Котляревського.

— А що вас змусило взятися за друге видання?

— Згодом знову неодноразово перечитав «Енеїду» Івана Котляревського і знайшов кілька пропущених мною слів, що стосувалися наїдків, напоїв чи складових страв. У підсумку, книжка збільшилася десь на чверть сторінок порівняно з попередньою.

Я розділив страви на перші, другі, закуски тощо. Та, повторюю, то була, знову ж таки, не суто кулінарна книга. Я брав цитату з поеми «Енеїда», де йшлося про якусь страву чи напій, подавав історичну довідку стосовно їхнього походження, старовинний і сучасний рецепти. А далі наводив пісні, прислів’я чи приказки, де згадувалося про них.

До речі, підбирати останні мені допомагав старший син Максим (нині — доктор філософії, кандидат медичних наук), таким чином ставши моїм співавтором. Ми працювали разом понад рік: було таке, що цілу главу викидали й усе переписували заново через те, що з’являлися нові дані.

Цікава деталь: згадки про вино ми знаходимо в «Енеїді» дуже рідко. Скажімо, Іван Котляревський згадує про вино «рейнське з кардамоном». Під час дослідження само собою виникло запитання: а чому троянці (читай: запорожці) ніколи не куштували церковного вина? Ну не могло такого бути, правда ж?

А в «Енеїді» є такі рядки: «Пили сикизку, деренівку і кримську вкусную дулівку, що то айвовкою зовуть». І якщо з деренівкою та дулівкою все зрозуміло, то що ж таке «сикизка»? Як з’ясувалося, це настоянка з червоних ягід. Гадаю, її й використовували для причастя в той час, коли вина ще не набули великого поширення.

Таким чином, книзі з доповненнями я дав назву: «Чого не їли предки наші», прозоро натякаючи на те, що стародавня українська кухня була дуже багатою на страви та напої. Я її підготував і хотів уже видати.

«Енциклопедія «Енеїди» прокладає місток до кращого розуміння знакового твору

— А потім вам раптом спало на думку: а чому я, мовляв, дослі­джую тільки наїдки й напої?

— Так, адже в «Енеїді» є й багато інших незрозумілих для нас слів. Таких слів із поясненнями набралося ще на один том. Наприклад, що означає в цитаті «Жлукта i улики на пушки робить галили на захват» слово «жлукто»? Усе дуже просто, це видовбана зі стовбура дерева висока посудина без дна, у якій золили білизну, домоткане полотно. Тобто Іван Котляревський хотів підкреслити комедійність того, як формувалося військо Турна й Латина.

Або що таке, скажімо, «мортира» (буквально — «ступка»)? Це відома з ХV століття артилерійська гармата з коротким дулом для навісної стрільби. І отак я пояснив багато застарілих слів, які, зокрема, стосуються чинів та звань, одиниць вимірювання, грошей, зброї, транспорту тощо, — усього вийшло 9 розділів.

Отож друге видання моєї розвідки стало двотомним: 1 том мав назву «Як предки нашії жили», а 2-й — «Чого не їли предки наші». Але, закінчивши цю працю, через певні обставини не підготував розділу «Ігри та розваги». І от тільки зараз разом з однодумцем і партнером по ГО «Добродії Полтавщини» Артемом Гончаровим ми дописали цей розділ.

— Цього разу книга отримала назву: «Енциклопедія «Енеїди».

— Після довгих роздумів і ми, співавтори, і науковці, з якими радилися, дійшли висновку, що книжка має називатися саме так. Адже тепер у ній пояснюються всі застарілі слова, які зустрічаються в «Енеїді» й зараз є для нас незрозумілими.

Перенісши події давньої історії на національне тло, Іван Котляревський хотів показати нам, як насправді жили українці того часу. Існує навіть думка, що його геніальна поема містить зашифроване послання нащадкам. А наша «енциклопедія» прокладає місток до кращого розуміння цього самобутнього й глибоко національного твору.

Наприклад, прочитавши­ в­ «Енеїді»­ таке: «Зевес тоді кружляв сивуху і оселедцем заїдав­. Він, сьому випивши осьмуху­, послідки з кварти виливав», ви неодмінно здивуєтеся: якщо «осьмуха» — приблизно восьма частина відра, то як він міг стільки випити?

А розгадка в тому, що технологія виготовлення алкогольних напоїв за часів Івана Котляревського була недосконалою, тож сучасники письменника пили в основному пиво, питний зброджений мед (медовуху)­, хлібні вино та горілку, брагу. «І кубками пили (троянці) слив’янку, мед, пиво, брагу, сирівець», — перераховує Іван Петрович. Тепер ви розумієте, що випити за раз навіть відро такого напою козакам було нескладно.

— Отже, прочитавши «Енеїду», а потім іще й вашу «енциклопедію», тепер можна зрозуміти буквально кожне слово першоджерела.

— Можна читати їх і паралельно. Цією книжкою ставлю жирну крапку в дослідженні «Енеїди». При цьому наголошую, що я не науковець. Коли тільки-но зайнявся цією темою й уже зібрав певний матеріал, якось увечері після роботи навідався до літературно-меморіального музею ­І. П. Котляревського, щоб порадитися з науковими співробітниками. Мене тоді зустріли стримано. Зараз ми в добрих стосунках, мене величають другом музею. І з оцим третім виданням я їздив туди, радився.

До речі, провідному науковому співробітнику музею Євгенії Сторосі належить пропозиція щодо назви книги. Мені дуже приємно, що моя розвідка побачила світ у ювілейний рік — цьогоріч Україна відзначає 225-ту річницю від часу першого видання поеми Івана Котляревського «Енеїда» в 1798 році — і що я зробив певний внесок у вивчення творчості нашого славетного земляка, давши орієнтир для кращого розуміння його знакового твору.

Дуже гарно сказали фахівці: людина, не обмежена фахом, іноді помічає те, на що не звертають уваги вчені мужі. Ця тема лежала на поверхні. Звісно, були публікації, присвячені поясненню вжитих Іваном Котляревським застарілих слів. Але отак фундаментально «просіяти» всю «Енеїду» ніхто з науковців не наважився.

— Усі ваші книги стають бібліографічною рідкістю, їх практично неможливо купити.

— Колись мав їхати з групою лікарів на запрошення колег у Литву, і керівництво підкинуло ідею повезти туди як презент мою книгу. У мене вдома є всі мої видання, але по 1-2 примірники. Я обійшов букіністичні магазини — і, знаєте, в одному з них таки знайшов свою книгу.

Дивлюся: вказана пристойна ціна. Власник крамниці почав мені пояснювати, що книжку написав полтавець, дуже цікава людина. Я слухаю й відчуваю, як за плечима виростають крила. Кажу: «Так це я і є автор». Ми познайомилися, і мій співрозмовник спустив ціну на мою книгу до закупівельної. Таким чином, ми передали її в подарунок литовцям.

Буває, мої книги пропонують мені деякі торговці букіністичною літературою в інтернеті. Знаючи, що я збираю стародруковані видання «Енеїди», якось надсилають зображення, в якому впізнаю перше і друге видання моїх книг, оцінені сумою коштів, що складається з чотиризначного числа. У відповідь написав: мені, мовляв, дуже приємно, що мої книги так високо оцінені. До речі, я ніколи в житті не писав віршів.

А коли вийшло у світ моє друге видання, мене раптом потягнуло на віршування, причому, на диво, писалося безперестану. І, видно, я настільки просякнув «Енеїдою», стилем Івана Котляревського, що люди, коли слухають мої поетичні рядки, думають, начебто це взято з поеми класика. Один з віршів тепер виконує роль прологу до книги.