Неофіти збірного батальйону
Для 25-річного Іллі це був перший у житті похід до театру. Можна сказати, знічев’я приєднався до недільної компанії побратимів. Бо в неділю немає обов’язкових процедур, якими заповнені будні реабілітації.
Пропозицію відвідати виставу «Остання ніч у Хусті» сприйняв скептично: «Театр — то не моє». Але ж... Територію невеличкого курортного селища вже прошкандибав уздовж і впоперек кілька разів. «Ну то нехай уже... З’їздимо, коли запрошують».
«Я бачила щирі сльози в їхніх очах. Переживала, чи не стане ця вистава для них травматичною. Там же так багато паралелей з їхнім власним досвідом... Але вони були такі вдячні й розчулені. Після спектаклю вже посміхалися, тиснули руки акторам, фотографувалися з ними на пам’ять», — ділиться спостереженнями чергова медсестричка Віта Дьорді, яка вкотре стала театральним гідом для своїх непростих пацієнтів.
З її делікатним почуттям гумору і талантом переконувати найнепоступливіших, — Віта, за словами одного з них, мала б працювати імпресаріо.
Справді, так віртуозно зібрати і розсадити по місцях в екскурсійному санаторному бусику збірний підрозділ бійців, головним бажанням яких найчастіше є неозвучене «відчепіться від нас, б...удь ласка». Це треба мати неабиякий організаторський талант.
Утім для новачків зазвичай вистачає однієї такої поїздки, щоб наступного разу вже не чекати особистого запрошення. Наступного дня одразу після сніданку на рецепцію відділення реабілітаційного та відновного лікування підтягся цілий гурт військових-пацієнтів на чолі з тим самим Іллею: «А на коли планується наступна поїздка в театр? Запишіть нас обов’язково! І неважливо, яка то буде вистава!».
«А в Карпатах фіґлюють»
Наступною була стендап-комедія з такою дещо химерною для військових-східняків назвою. «Фіґлювати» по-закарпатськи — це щось середнє між хитрувати, пустувати, жартувати, обманювати заради забави і хорошого настрою. Лексика новоспечених театралів поповнилася колоритним терміном і кардинально інакшими, хоча й незмінно захопливими враженнями.
Актори, які попереднього разу змусили їх плакати, тепер запалювали відкриті щирі усмішки на обличчях своїх особливих глядачів. Бо сміх — не гріх, а одна з п’яти класичних «С», завдяки яким регулюється рівень кортизолу. А відтак і прискорюється ментальне відновлення тих, для кого архіважливо повернути смак до життя...
Закарпатський обласний театр драми і комедії в Хусті вже можна вважати повноцінним арттерапевтичним партнером територіального медичного об’єднання МВС України по Закарпатській області.
Для бійців, рятувальників ДСНС, бойових медиків, які проходять відновлення після складних поранень, контузій і пережитих у полоні «братьєв-славян» тортур тут виділили цілий п’ятий ряд.
Останнім часом його часто подовжують додатковими кріслами. Бо мешканці й гості невеличкого ошатного містечка між Рікою і Тисою залюбки відвідують усі театральні події, розкуповуючи всі інші вільні місця в невеличкій ошатній залі.
Мистецтво лікує. Військові реабілітаційного відділення з трупою театру.
Зайвого квиточка на прем’єру тут навряд чи сподобишся, якщо не подбав про нього заздалегідь. А настояні, як запашне закарпатське вино, вистави приваблюють публіку очікуванням чергової дотепної імпровізації від акторів та режисерів-постановників.
Тут уміють дивувати новими контекстуальними смислами і акцентами, нескінченно експериментуючи з текстом і образами начебто давно розписаної по нотах вистави.
Але навіть класична «Причина — кохання» Карло Гольдоні щоразу грає новими барвами. І не лише завдяки розкішним костюмам та оригінальним декораціям (як примудряються в камерному театрі з обмеженим економ-бюджетом забезпечити таку видовищну розкіш — окрема загадка).
Таке враження, що інтерактивні сценки з появою героїв п’єс у несподіваній близькості до глядачів з довірливими діалогами — також ситуативна імпровізація, що зближує і робить їх співучасниками чарівного дійства.
Плейбек-театр
Окремий інструмент, що лікує і стає цінним камертоном для розхристаних і зболених душ, — неймовірної краси живий спів та справді чарівна музика театрального оркестру. До речі, перша скрипка в мюзиклі «Гуцулка Ксеня» — красуня-дружина чинного військового зі степового Херсона.
Серед рідних і близьких акторів і музикантів театру — чимало захисників, які досі тримають оборону України на різних ділянках фронту. Може, й тому з такою непідробною повагою вони просять глядацьку залу винагородити оплесками і своїх особливих гостей із п’ятого ряду — нацгвардійців-добровольців, прикордонників, бійців «Азова», «Люті», «Кракена» та інших підрозділів МВС, багато з яких пройшли не лише бойовий гарт, а й тортури рашистського полону замість обіцяної процедури екстракції для захисників зрадженої Азовсталі. Може, й тому ці воїни, більшості яких отримані травми та ампутації вже не дозволять опинитися на «нулі», так захоплюються грою маленького театру колишньої столиці Карпатської України.
А дружба з театром зародилася на різдвяні відвідини Шаянського відділення ТМО фольклорним гуртом «Хустяни». Його керівник Олександр Анишинець — незмінний баяніст театрального оркестру, викладач, педагог — та директорка театру Олеся Чепелюк зініціювали такі щотижневі гостини, бо з початку війни підтримують земляків, змушених змінити мирний мистецький фах на зброю і окопи.
«В нас у театрі одного разу сталася надзвичайно стресова ситуація з демобілізованим учасником бойових дій, який не зміг стримати гнів і дуже налякав наших працівників, — розповідає Олеся Чепелюк. — Тоді мені вперше довелося вгамовувати людину, яка опинилася в некерованому стані через необережно чи непідходящим тоном озвучену фразу.
І вперше задуматися над тим, як я як професіонал можу в найближчій перспективі допомогти таким людям. Як навчитися правильно з ними комунікувати в нашому просторі. І, крім уже існуючої Театральної студії для аматорів, вирішила пройти навчання для організації Плейбек-театру.
Це одна з сучасних форм театрального мистецтва, де актори в режимі імпровізації відтворюють історії, розкриваючи емоції та досвід через рух, мову та музику. Мета — згенерувати середовище для довірливого емоційного зв’язку. Це мистецтво сприяє глибокому слуханню, емпатії та розумінню, дозволяючи нам відкрити нові шляхи спілкування та творчості.
За визначенням Плейбек-театр — це універсальний театральний процес, який знаходить своє застосування як у незалежній творчості, так і для реабілітації, адаптації, інтеграції та навіть вирішення соціальних конфліктів. Ми вже проводили групові заняття з тими, хто пройшов базову психологічну реабілітацію, й отримали позитивні відгуки. Плануємо розширити цю практику, адже розуміємо, що будь-яка підтримка людей зі стресовим досвідом важлива для соціуму загалом. Нам потрібно заново вчитися комунікувати і розуміти одне одного».
Оксана СОВА
КОМЕНТАР
Інна Тесленко
Клінічний психолог реабілітаційно-відновного відділення ДУ «ТМО МВС України в Закарпатській області»
«Уникання соціальних контактів — один із найпоширеніших симптомів у ветеранів, які пережили складні стресові ситуації. Буває, спочатку пацієнт навідріз відмовляється від планових консультацій психолога.
Бо для співробітників системи МВС це зазвичай про контроль, а не про допомогу. У таких випадках театр стає безцінним терапевтичним ключиком, що дозволяє зняти нарешті захисні душевні бронежилети і відкрити вихід затиснутим емоціям. А це — неодмінний стартовий крок до зцілення.
Найважливіше для наших недовірливих бійців — щирість. Вони реагують на фальш чутливіше, ніж Станіславський, і справді як ніхто здатні цінувати самовідданість як професійних музикантів та акторів, так і аматорів-ентузіастів неймовірної Хустської трупи.
Часто саме після відвідин театру чи школярів Хустської спеціальної школи-інтернату для дітей з вадами слуху наші замкнуті воїни ставали вільнішими, спокійнішими і відкритішими для спілкування. Вже самі виходили на контакт з більшою довірою до медперсоналу, а головне — до самих себе...
Краса, увага і повага — надзвичайно дієві елементи зцілення. Іноді цінніші за будь-які дороговартісні ліки».
.png)
