І на салі, і в сметані, і пшеничні, і гречані. Ветеран відкрив заклад і популяризує полтавські галушки

37-річний ветеран російсько-української війни Артем Ліфрідов, якого 16 років тому доля закинула до Полтави і який уже вважає себе полтавцем, не так давно відкрив заклад громадського харчування, де готують винятково полтавські галушки на будь-який смак — страву, що є символом міста.

 

Новий заклад, що з’явився в історичному центрі Полтави, так і називається: «Pro галушки: перший полтавський стрітфуд».

 

Напевно, усі вже звикли до того, що до вуличної їжі належать шаурма, снеки, сендвічі, хот-доги, піца тощо. А от галушки як вулична їжа — це щось незвичне, новеньке. 

Чому вибір ветерана впав саме на цю традиційну для полтавського регіону страву української кухні?

 

«Якось був у Києві, де в ресторані «Полтава» мене пригостили галушками, — усміхаючись, пригадує Артем Ліфрідов. — Я їв суперсмачну поживну народну страву з тіста й ловив себе на думці: а чому в нас у Полтаві, яка є батьківщиною галушок, не так легко знайти заклад, який би спеціалізувався на приготуванні саме цього шедевру кухарського мистецтва?

 

Добре розуміючи, що відкриття ресторану не потягну, задумав створити заклад, де готували б класну традиційну страву, яка нічим не поступалася б ресторанній, у форматі стрітфуду. Та оскільки навіть на відкриття такого гастрономічного об’єкта грошей не мав, отримав грант від держави на створення власного бізнесу в сумі 250 тисяч гривень, купив певне обладнання. Невдовзі виграв іще кілька дрібних міжнародних грантів, доклав якісь свої заощадження — отак і вдалося відкрити цей заклад смачного харчування».

 

До широкомасштабного вторгнення російських окупаційних військ в Україну Артем спершу працював тренером у фітнес-клубі. Потім зайнявся підприємницькою діяльністю — запустив невелику мережу продуктових магазинів, а також сервіс правильного харчування.

 

«На ту пору, коли розпочалася повномасштабна війна, ще було невідомо, як далеко зможуть просунутися кацапи. Тож ми з братом, кумом і водночас другом насамперед подбали про свої родини (бо це найцінніше в нашому житті) — вивезли їх до безпечного місця, а самі ухвалили рішення влитися до лав Сил оборони України, — розповідає Артем Ліфрідов. — Ніхто з нас не мав військового досвіду, ба більше — у мене були певні проблеми зі здоров’ям, а брат узагалі працював ДСНСником. Отак усі гуртом і пішли в армію. Нас розкидали по різних підрозділах.

 

Я потрапив до 63-ї окремої механізованої бригади, почав службу в піхоті, на якій, як відомо, лежить основний тягар війни. Спочатку ми стояли біля кордону з Білоруссю, оскільки існувала підозра, що росіяни розпочнуть наступ і звідти. Ми активно готувалися до цього. Мушу сказати, мене дуже вразила патріотичність людей на Волині. Місцеві жителі допомагали нам рити протитанкові рови, а також годували нас із побратимами.

 

Тоді бойові дії велися вже й на півдні України. Тож десь через три тижні нас передислокували до Миколаївської області, де ми сповна відчули на собі проблему нестачі питної води. Якось наш взвод закинули в таке місце, де ми пробули три доби, маючи обмаль їжі й води. Пощастило, що одна місцева людина на свій страх і ризик нас підгодовувала.

 

Коли москалі, яким не вдалося захопити місто Миколаїв, почали відступати, ми разом із бійцями суміжних бригад займали сусідні села. Одного разу внаслідок дії вибухової хвилі дістав тяжку контузію. А все закінчилося трепанацією черепа, що ускладнилася інфекційною хворобою — менінгоенцефалітом. Думаю, якби все життя не займався спортом, усе це для мене могло б закінчитися вельми плачевно».

 

В одному з постів у фейсбуці Артем щиро дякує всім, хто допоміг йому зібрати значну суму коштів на хірургічну операцію: «Вдячний кожному з вас, хто писав, телефонував, молився, допомагав. За кілька місяців відновлюся фізично. А всі гроші, які не витрачу на це, із вашого дозволу передам на нагальні потреби ЗСУ, де несуть службу мої батько та брат, а також побратими».

 

Ветеран і зараз систематично допомагає бійцям свого підрозділу, коли ті оголошують збори коштів. Говорить: треба ж якось перемагати лютого ворога.

 

А от щодо здоров’я, то воно й досі його підводить: допікають головні болі, періодично дає про себе знати вестибуло-атактичний синдром, на одне вухо не чує зовсім, до того ж  має часткову втрату слуху на друге вухо.

 

«Я пройшов максимальний термін реабілітації, але це не допомогло закрити всі питання щодо здоров’я. Відтак мене звільнили з військової служби, — ворушить далі не такі далекі спомини мій співрозмовник. — Постало питання, що робити далі, чим зайнятися в мирному житті. Річ у тому, що свої магазини ми закрили ще до повномасштабного вторгнення рашистів, а весь запас продуктів передали 116-й окремій бригаді територіальної оборони. Я не захотів відновлювати роботу торговельних точок, вирішив зосередитися лише на сервісі правильного харчування — за останні роки попит на нього суттєво зріс. А ще очолив комунальний заклад «Ветеранський центр Полтави».

 

Оскільки Артем Ліфрідов не тільки керує згаданим центром, а й часто їздить на навчання, бо, за його словами, відчуває в цьому потребу (скажімо, торік опанував програму «Школа міністрів» у Київській школі державного управління імені Сергія Нижнього, а буквально недавно — успішно завершив 4-місячний курс «Програма ветеранського лідерства» в Українському католицькому університеті у Львові), бере участь у різних проєктах з підтримки ветеранів-підприємців, не можу не поцікавитися, як він примудряється ще й вести свій ветеранський бізнес. Чоловік охоче пояснює, що йому допомагає родина, яка 2023-го повернулася з вимушених мандрів додому.

 

«Основне навантаження з управління бізнесом лягло на плечі моєї дружини Оксани та падчерки Лізи, якій виповнилося 22 роки, — конкретизує ветеран. — Я ж частіше виконую представницьку функцію. Хоч, ясна річ, допізна затримуюся в нашому закладі громадського харчування після основної роботи, а також, як правило, проводжу тут вихідні. І, звісно ж, ухвалюю всі стратегічні рішення».

 

Попри те, що в Полтаві заклади громадського харчування з’являються як гриби після дощу, Артем Ліфрідов переконаний, що заклад «Pro галушки», який працює у форматі стрітфуду, знайшов свою «нішу».

 

«Моя ідея полягає в тому, щоб популяризувати винятково полтавську гастрономічну культуру: досить швидко готувати з повітряного тіста ніжну на смак традиційну страву ресторанного рівня (а в нас кулінарні рецепти галушок містять такі дуже круті інгредієнти, як білі гриби, вершковий соус, деміглас (один з основних соусів французької кухні. – Ред.) тощо, яка була б, до того ж, доступною за ціною.

 

Невдовзі запропонуємо нашим клієнтам ще й галушки на зразок страв італійської кухні: з пармезаном, трюфельним соусом, хамоном, прошуто й базиліком. Поки що готуємо тільки галушки. Та в майбутньому я хотів би розширити асортимент страв: скажімо, готувати й такі давні народні страви нашого регіону, як неповторна качана каша або шпундра, що згадується навіть у знаменитій поемі «Енеїда» Івана Котляревського. Маю сподівання, що колись дійдемо й до цього.

 

Я ніс службу в армії разом з хлопцями із Закарпатської бригади і був дуже здивований, що багато хто з них, як з’ясувалося, не куштував наших полтавських галушок і не мав уявлення, який вигляд має ця страва. От у мене й визрів план щодо масштабування власної справи, — ділиться Артем. — Причому мрію не лише про локальну мережу подібних закладів, а й про гастрономічну експансію на територію заходу України, бо хочу, щоб і там знали, що таке полтавська галушка й із чим її їдять».

Артем Ліфрідов звертає мою увагу й на таку деталь: «Можливо, ви помітили на вхідних дверях нашого закладу наліпку. Такі наліпки розробив Ветеранський центр Полтави разом з Центром підтримки підприємців «Дія.Бізнес» для маркування бізнесу, заснованого ветераном. Побратими чітко знають, що тут можна смачно поїсти й що до них завжди поставляться з великою повагою. До того ж це маркер для всіх охочих, які, віддавши перевагу нашим галушкам, воліли б підтримати тих, хто добровольцем пішов на фронт, став на їхній захист».

 

До речі, окрім того, що ціни на вишукані галушки у ветеранському закладі нижчі за ресторанні, для військових та ветеранів тут надають ще й 20-відсоткову знижку на всі страви. А ще Артем зазначає, що дуже хотів би, щоб у кожному його закладі працював бодай один учасник бойових дій чи член родини військового. 

 

«У мене й зараз працюють дівчина із сім’ї військовослужбовця, а також ветеран Олександр Журавель. Таким хлопцям, як він, іноді не так легко повернутися до мирного життя. Він дістав серйозні поранення, має високу ампутацію ноги. Гадаю, робота для нього — це ще й своєрідна соціалізація. Олександр працює кухарем. Так, йому важкувато, бо це ж треба стояти біля плити. Та загалом він справляється на всі сто. Йому подобається ця робота, він просто горить нею. У нього багато всіляких ідей, і він втілює їх у життя. Підтримка ось таких людей — це теж одна з місій підприємців-ветеранів», — вважає Артем Ліфрідов.

Присівши за столиком на літньому майданчику закладу «Pro галушки», спілкуємося з 34-річним учорашнім військовим Олександром Журавлем. До повномасштабної російсько-української війни молодий чоловік, закінчивши виш, працював ветеринаром у ФГ «Ваці», що неподалік від Полтави.

 

Пригадує: маючи статус «обмежено придатний до військової служби», прийшов до ТЦК першого ж дня широкомасштабної збройної агресії рашистської федерації, проте двері його були замкнені.

 

«Коли ж навідався наступного дня, побачив біля ТЦК величезну чергу чоловіків — то було таке надихаюче видовище! Після кількох днів оббивань порогів мене записали до 116-ї окремої бригади територіальної оборони, призначивши на посаду помічника гранатометника. Із цього й почалася моя військова історія, — констатує Олександр.

 

— Спочатку ми не виконували якихось серйозних бойових завдань — десь місяців 7 забезпечували правопорядок у місті, охороняли об’єкти критичної інфраструктури тощо. Такий режим дав нам додатковий час на підготовку, і ми використовували його з розумом, багато тренувалися. Потім нас перекинули до Сумської області, де ми місяць­ дислокувалися в прикордонних селах, трохи звикли до прильотів російських мін, дронів у небі.

 

А справжня війна для мене почалася в Бахмутському районі Донеччини — у селі Васюківка, що входить до складу Соледарської територіальної громади. Ми прибули туди для підкріплення 46-ї окремої аеромобільної бригади. Там було справді жорстко.

 

Під Соледаром тоді багато наших хлопців загинуло. На тій ділянці фронту, де ми з побратимами тримали оборону, було дещо сутужно з боєприпасами. Якби їх було більше, ми б яскравіше себе проявили. Хоча й так із честю виконали свій військовий обов’язок.

 

Уже після поранення чув від хлопців, що «вагнерівцям» там добряче дісталося. Під Соледаром було кілька цікавих історій, коли ми, ризикуючи власним життям, витягували з поля бою поранених бійців. У мене вдома висить на стіні подяка від доньки побратима за те, що я врятував її батька».

 

Поранення Олександр дістав під час ворожого мінометного обстрілу. «Евакуювавши пораненого бійця з поля бою, ми чекали на евакуаційний автомобіль. І в цей час біля мене впала мінометна міна калібру 120 мм», — відтворює ту безрадісну картину наш земляк. 

 

Задерши сорочку, він демонструє мені сліди від зарубцьованих ран на тулубі.

 

«А уламки кістки руки лікарі зафіксували спеціальною титановою пластиною. Нога ж, як сказав мені наш медик, відразу перетворилася на фарш. Мене відправили до Дніпра — до міської клінічної лікарні № 6, де нижню кінцівку намагалися врятувати.

 

Але це досить поширена історія: стали відмовляти нирки, внаслідок чого почалася гангрена. Тож усе завершилося ампутацією. Я ще хотів повернутися в армію, стати інструктором, але, на жаль, мене списали з військової служби. За своїм фахом працювати також не зміг.

 

Річ у тому, що я став першим в Україні, кого протезували з такою високою ампутацією, і в мене незвичайний протез. Він кріпиться до внутрішньо­кісткового імпланта, навколо якого, по суті, зяє відкрита рана, що є джерелом інфекції. Відтак треба дуже берегтися. Тож тепер ліплю галушки», — сміючись, резюмує Олександр Журавель.

 

А через якусь мить додає: «Став на протез якось одразу. Лікарі радять узимку, коли слизько, ходити хоча б із тростиною. Але я її десь загубив, на тому все й закінчилося. Загалом і так почуваюся більш-менш упевнено. А в негоду стараюся просто ніде не тинятися без потреби. Пересуваюся містом на власному автомобілі, хоч раніше зовсім не любив керувати автівкою. Затори на дорозі — для мене зайвий стрес. І якби мав обидві ноги, то, радше, їздив би на мотоциклі».

 

Відповідаючи на запитання, як він перекваліфікувався на кухаря, ветеран пригадує, що з дитинства любив куховарити. Оскільки мама була на заробітках за кордоном, йому доводилося самому стояти біля плити. Причому щоразу хлопець намагався приготувати доволі  незвичайну страву за рецептами книг відомого британського шеф-кухаря Гордона Рамзі або ж запозичував якесь кулінарне диво в соцмережах. Так приготування їжі стало його хобі. 

 

 «А коли після трьох місяців реанімації та ще 1,5 року лікування в шпиталі повернувся додому, це хобі допомогло мені подолати посттравматичний стресовий розлад: коли готував на кухні щось прикольне, мимоволі відволікався від проблем, — зізнається Олександр.

 

— Перед тим, як став готувати стрітфуд у закладі «Pro галушки», мене кликали на інші роботи, але там почувався не в своїй тарілці. Аж тут Артем Ліфрідов, побачивши в соцмережі викладені мною stories про те, як готую страви, зателефонував мені й запропонував посаду кухаря. І я зразу ж погодився, ми навіть не обговорили питання про грошову винагороду. Тож тільки через місяць дізнався, скільки зароблятиму». 

 

Молодий чоловік захоплено говорить, що галушки — це справді надзвичайно смачна страва.

 

«У нашому закладі можна скуштувати традиційні полтавські галушки в поєднанні з нетрадиційними для нашої країни соусами. Для ласунів готуємо солодкі галушечки з кокосово-вершковим соусом, ананасом та іншими фруктами.

 

Оскільки просто обожнюю білі гриби, то дуже люблю готувати галушки з білими грибами та грибним соусом з печериць із вершками. Навряд чи можна сказати, що це такі ж галушки, як готувала моя бабуся. І навряд чи це такі ж галушки, які пропонують в інших закладах громадського харчування, — стверджує Олександр Журавель.

 

— Є ідея зробити галушки з гречаного борошна, фаршировані м’ясом, сиром чи грибами, — цей рецепт іще в розробці. Будуть і галушки зі шкварками, але дещо пізніше. Можливо, поєднаємо ці вироби з тіста й з морепродуктами, зокрема з креветками. Артем дозволяє проявляти ініціативу та фантазію, пробувати щось нове. І мені це до вподоби. Радий і тому, що  потрапив у класний колектив. Усі його члени — позитивні люди. І мені здається: я тут на своєму місці».

 

Зауважую під час нашої розмови: чи не краще все ж ветеранові було б мати якусь офісну сидячу роботу? Олександр погоджується:

 

«Так, тут є свої нюанси. Удома можу щось зробити й прилягти перепочити. А на роботі, коли багато замовлень, доводиться весь день стояти. Це справді вимотує, та й спина дає про себе знати. Бувало таке, що приїжджав після робочого дня додому й одразу ж засинав від утоми.

 

Хоч узагалі вважаю, що з роботою мені пощастило. Відверто кажучи, у мене були думки про те, щоб започаткувати власну справу: відкрити кафе чи кафе-бар. Потім зрозумів, що спершу маю попрацювати в цій сфері, вивчити всю цю «кухню» зсередини, набратися досвіду, щоб бути готовим до викликів, які можуть на мене чекати.

 

Тож зараз не тільки працюю, а ще й навчаюся, створюю репутацію з нуля. Відрадно, коли чуєш від клієнтів позитивні відгуки про свою роботу. Водночас прислухаюся й до критики. Буває, встав, як мовиться, не з тієї ноги, десь не вгадав із пропорціями — і все, соус уже не той. До того ж у кожного з нас свій смак.

 

Є люди, які кажуть: усе класно, от якби тільки трохи більше солі. А є такі, які ремствують: ваші галушки, мовляв, солоні, у кого ви закохалися? Натомість колеги, спробувавши їх, запевняють: це надзвичайно смачно! Звісно ж, коли мене хвалять, відчуваю ейфорію. Просто «кайфую», коли людям подобається те, що роблю».

 

Насамкінець Олександр Журавель розмірковує вголос: дуже важливо підтримувати ветеранське підприємництво, створювати спеціальні умови для вчорашніх учасників бойо­вих дій, щоб допомогти їм інтегруватися в бізнес-середовище. А ще він переконаний, що ветерани з ампутаціями також можуть бути корисними суспільству.

 

«Якщо сидіти вдома, не маючи якогось заняття, це може закінчитися кепсько. Ти починаєш себе жаліти, накопичувати уявні образи. Люди мають бачити, що нас, учорашніх військових з інвалідністю, багато. І ставатиме ще більше. Це реальність, яку треба прийняти. У мене іноді запитують, чому не ховаю протеза, не імітую, начебто в мене є друга нога. Бо її немає. І нехай інші приймають нас такими, які ми є. Можливо, суспільство має до цього звикнути, щоб інвалідність наших героїв ні в кого не викликала якоїсь незрозумілої реакції», — підсумовує Олександр.