Рятівна сорочка. Більш як 100-літній музейний експонат у Кременчуці слугує оберегом для воїнів

...Жив у одному селі хлопець, якого звали Михайлик. Підлітком залишився він сиротою і його забрала у власну родину мати-хрещена.

 

Коли настав час Михайлові одружуватися, хрещена пошила йому весільну сорочку зі спідньої сорочки покійної матері. Сорочка, звісно, була без вишивки, тож хрещена вимережила і пришила комір-стійку, манишку та манжети і благословила хрещеника на щасливе життя.

 

У родині Михайла народилися діти, наймолодший з яких, Павло, з’явився на світ 1925 року. Йому було 16, коли протягом тижня померли батьки: спочатку мама, а за кілька днів, не перенісши тяжкої втрати, тато.

 

Набагато старші брати і сестри Павла давно покинули батьківський дім, жили далеко, тож підліток залишився сиротою, як колись його батько.

 

Під час окупації Полтавщини, в 1943 році, ледве Павлові виповнилося 18, його внесли у списки на відправлення до Німеччини як остарбайтера. Але сусіди вирішили хлопця врятувати: щоб не згинув у неволі сирота, треба його оженити.

 

На одній з ним вулиці жила жінка, на 10 років старша від Павлика, чоловік якої був на фронті з початку війни. Сусіди умовили молодицю вийти заміж за Павлуся, бо жонатих у Німеччину не забирали.

 

Їх офіційно розписав староста села під наглядом німецького коменданта і поліцаїв, сусіди та знайомі влаштували скромне весілля, на яке Павло одягнув весільну сорочку свого батька. 

 

Коли їхнє село визволили від німців, Павла мобілізували до Червоної армії. Проводжаючи на фронт названого чоловіка, дружина попросила його надіти весільну сорочку, взяла його за рукав і провела до околиці села, де односельці попрощалися з ним та іншими мобілізованими. Тут Павло зняв сорочку, а жінка забрала і сховала її в скриню.

Сорочка, що рятує життя.

 

Павло воював у танкових військах, брав участь у Берлінській операції, деякий час служив у радянських окупаційних військах у Німеччині. Повернувся додому у званні старшого сержанта, з орденом Червоної Зірки, медаллю «За відвагу», іншими медалями та з осколком від німецького снаряда.

 

А там з’ясувалося, що законний чоловік його названої дружини живий, повернувся з фронту до своєї хати і в них уже підростає дитинка. Він виявився розумним чоловіком: похвалив дружину за те, що зберегла сироті свободу, а може, і життя.

 

А коли через якийсь час Павлусь зустрів гарну дівчину і вирішив поєднати з нею свою долю, його рятувальниця віддала йому перед весіллям ту саму сорочку, в якій він уже одружувався з нею. Вони обоє вірили, що від смерті на війні вона врятувала його і на щасливе життя це буде найкращим благословенням. 

 

Павло жив довго і щасливо, була в нього хороша сім’я.

 

Ось така вражаюча історія звичайного музейного експоната.

«У серпні минулого року ми організували виставку «Сорочка — одвічний талісман предків», — продовжує Алла Гайшинська. — Я проводила екскурсію, розповідала присутнім про цю та інші сорочки. А наступного дня — це якраз був понеділок, коли музей для відвідувачів зачинений — у двері постукала літня жіночка, поряд з якою стояв молодий чоловік. Виявилося, що вона була на екскурсії, почула розповідь про сорочку. «Це мій онук, — представила жінка парубка. — Він отримав повістку, йде на війну. Можна він одягне цю сорочку? Раз вона врятувала того хлопця, то вона врятує і мого внука». Я не могла їй відмовити. Бабуся допомогла одягнути внукові легендарну вишиванку, взяла його за рукав і повела по алеї до вулиці. На тротуарі хлопець­ зняв сорочку, і бабуся повернула її до музею.

 

Протягом усього часу, доки тривала виставка, ми вже не ховали цю сорочку у вітрину і за бажанням воїнів і мобілізованих давали їм її одягти. Пригадую, як прийшов військовий у відпустку і теж попросив одягти сорочку-талісман. Не знаю, як він про неї дізнався. Чоловік він був кремезний, сорочка йому була замала, тому ми просто накинули її йому на плечі, і я на правах старшої провела його до вулиці, тримаючи за рукав.

 

А на тротуарі перехрестила й повернула сорочку на місце. Так у музеї неждано-негадано виникла традиція, пов’язана з трагічними подіями сучасності, які ми зараз переживаємо, — з російсько-українською війною. І я, і мої колеги, і ті люди у військовій формі, які нас щодня, щогодини захищають, — усі ми віримо, що трепетне побажання здоров’я і довголіття, закладене у вишивку та історію цієї сорочки, стануть оберегом для воїнів».

До речі, в запасниках Кременчуцького краєзнавчого музею є дуже багато старовинних жіночих сорочок і всього 15 чоловічих. На думку нашої співрозмовниці, це тому, що жінкам більш притаманна традиційність, у тому числі й в одязі.

 

У старовину наші предки від малого до старого носили вишивані полотняні сорочки. Витоки української вишиванки сягають раннього середньовіччя, періоду Київської Русі (IX–XIII ст.). Не було такої дівчини, яка не вміла б вишивати. Вважалося, що сорочка чоловіка — то обличчя його дружини.

 

Алла Гайшинська говорить, що чоловічі сорочки розрізнялись за кроєм на два основні типи.

 

1. Без уставки, тобто без плечових вставок і без призбирування біля коміра. Вона набагато «молодша», ніж сорочка зі зборами. Викроєна без плечових швів, а з обох боків під рукавами пришивали прямі вставки, тому таку сорочку ще називали бокастою, сорочкою з бокАми, сорочкою з бочкАми.

 

Її рукави могли бути прямі, без зборок і без манжетів. А могли мати і манжети, і зборки. Комір у сорочках цього типу був із неширокою стійкою або відкладний на невисокій стійці.

Сорочка лоцманка традиційна.

 

Ці сорочки своєю чергою поділялися на два підвиди: чумацькі (чумачки) і лоцманські (лоцманки). Чумачки — бокасті з прямими рукавами без манжетів і без зборок. Їх шили у дві пілки, примережували бочки з обох боків. Їхні рукави прямі, зі складеного вдвоє полотнища, пришивали їх просто до стану сорочки. Вишивали лляною небіленою ниткою.

 

Лоцманки — бокасті, з манжетами і зборками внизу (або і внизу, і вгорі) рукава. Їх ще називають степовими.

 

2. До уставки, або сорочка зі зборами. Це давній традиційний крій української чоловічої сорочки зі вставками на плечах, яка призбирана в численні складки-пухлики біля шиї та біля рукавів. Крій цих сорочок такий самий, як і в жіночих сорочок Лівобережжя.

 

Сорочка могла мати відкладний або стоячий комір. Рукави були широкі, зібрані вгорі та внизу, часом тільки внизу, і закінчувалися манжетами — чОхлами. Такі сорочки носили на території всієї України, крім Буковини. Зараз цей тип чоловічих сорочок не поширений. У колекції музею є всього один такий експонат, який і став талісманом.