Боріс Джонсон: Черчилль і ми

2014-го, будучи мером Лондона, Боріс Джонсон написав книжку, нещодавно перекладену українською: «Фактор Черчилля: як одна людина змінила історію» (Х.: Віват, 2019).

Спонук до написання мав декілька. І всі вони, хоч як дивно, корелюють з українською ситуацією.

Перша, яку можна означити сумним афоризмом «нема пророка у власній вітчизні», — неадекватне сприйняття у самій Британії безсумнівного переможця Другої світової.

«Дискусія сягає масштабів релігійного розколу», — значить Джонсон. Точнісінько так, як в Україні стосовно Степана Бандери.

«Настав час на свіжий погляд», — пише Джонсон на початку, і він у цьому не одинак: нові книжки «про Черчилля» з’являються, вважай, без перестану. 2016-го, наприклад, вийшла студія британського журналіста-розслідувача Джона Гарта — і він там, звісно, цитує попередника; навіть назва апелює до одного з висновків Джонсона.

Книжка також уже перекладена: «Як Черчилль врятував цивілізацію» (Х.: Фабула, 2019). Гарт вважає, що знову і знову повертатися до Черчиллевої історії — це не національні сантименти, а ствердження «життєво важливого знання про те, як нам вдалося пережити атаки на нашу демократичну західну цивілізацію».

Отже, «свіжий погляд» — це насамперед протиставитися історичним мітам, котрі сформувалися багато в чому завдяки Росії. Джонсон ретранслює загальний погляд: «Перемогу в Другій світовій досягнуто завдяки російській крові та американським грошам».

Ота «російська кров» — відомий концепт Путіна, але ж статистику не скасуєш: з совєтського боку втрати українців були відносно найтяжчими.

Навіть перелам тої війни — Сталінград — стався завдяки двом головним чинникам: ленд-лізу, який забезпечував оборонну промисловість СССР сировиною та комплектуючими і постачав на фронт літаки й танки, а також успіхом англо-американців під Ель-Аламейном, битвою, що вирішально відволікла німецьку авіацію.

А ленд-ліз та Ель-Аламейн — результат наполегливої цілеспрямованости Черчилля. Словом, «без Черчилля Гітлер майже напевне переміг би... Черчилль урятував нашу цивілізацію».

Про ленд-ліз варто поговорити окремо — та, майже вісімдесятирічної давнини історія, майже дослівно повторюється зараз в Україні. 1940 року, коли Черчилль став прем’єр-міністром, його країна вже перебувала у стані війни з Німеччиною і, значить Джонсон, «становище Британії було безнадійне».

Франція, основний союзник в Європі, стрімко зазнавала поразки. «Син Дженні Джером розумів, що у нього немає жодної надії здобути остаточну перемогу, допоки він не вплутає у цю справу і свою батьківщину по материнській лінії».

Британський прем’єр домовився зустрітися з президентом Рузвельтом на базі Королівських ВМС у Ньюфаундленді: «Таким було послання Британії до Америки: ми боремося і ми помираємо, та ми все знесемо; а як щодо вас?».

Військовий аташе у США попереджав Черчилля: «Усі вони, звичайно, чудові люди, та, певно, вони живуть в іншому світі, не схожому на наш». До всього, «американський електорат значною більшістю виступав проти втручання у війну — тринадцять до одного».

Результат першої зустрічі з Рузвельтом у Канаді: «150 тисяч старих гвинтівок і жодного, навіть слабенького, запаху перспективи американських підкріплень... Сполучені Штати не дуже-то й надривалися, аби прийти на допомогу, і якщо й так — то не одразу... Гарі Вудрінг, військовий міністр США та палкий ізоляціоніст, із 23 травня до 3 червня навмисне затримував відправку воєнних засобів...

Комітет сенату з питань зовнішніх справ блокував продаж літаків та кораблів; військове міністерство відмовлялося видати окремі бомби, за які бідолашні французи вже давно заплатили; сенатор Девід Волш ухитрився потопити угоду, за якою Британія планувала придбати 20 моторних торпедних катерів».

Як пізніше занотував Черчилль у мемуарах — «напівсправжні санкції» (Спогади про Другу світову війну. Книга І. — К.: Видавництво Жупанського, 2018).

Далі відбувалася суцільна геокомерція: «Спочатку була угода про обмін есмінців на бази. Британія передала свої військові бази на Трінідаді, Бермудах і Ньюфаундленді, а взамін отримала 50 запліснявілих есмінців.

Старезні корита ледь трималися на плаву — і тільки дев’ять із них залишались боєздатними до кінця 1940 року... У березні 1941 року Америка прислала до Кейптауна крейсер, аби забрати у країни останні 50 тонн золотих зливків, наче судовий пристав, що за несплату кредиту забирає ваш телевізор».

Власне ленд-ліз настав лише 1942-го: «Так довго — два роки і чотири місяці — довелося чекати, перш ніж США приєдналися до Британії у війні проти Гітлера». Сталося це, пише Джонсон, через «неврівноважене рішення Гітлера оголосити війну Америці» після Перл-Гарбора.

Сам Черчилль згадував це так: «У ніч подій у Перл-Гарборі, насичений та просякнутий емоціями та почуттями, я ліг у ліжко та спав сном врятованого і вдячного».

Економіка Америки потужно запрацювала проти Німмеччини. Але оцініть: «Просто здригаєшся, коли чуєш, що ці, здавалося, некорисливі та непостидні дії уряду США тягнули за собою виплати, що їх було погашено — заждіть — 31 грудня 2006 року... Останній чек на 83,3 мільйона доларів».

Другою вагомою спонукою написати книжку було, гадаю, переконання Боріса Джонсона у злочинній марноті сподіватися на «умиротворення» чи «перезавантаження» диктаторів-терористів.

У цьому він — гідний послідовник Черчилля. Липнем 1940-го, коли сер Вінстон очолив країну, «Гітлер звернувся до райхстагу та запропонував Британії вибір між миром і «нескінченними стражданнями і злиднями».

«Мир» його мовою — це капітуляція і рабство, або знищення. Усі незалежні українські правителі, окрім хіба Ющенка, схилялися перед такою перспективою  й виконували роль Кравчука-Лукашенки — між крапельками.

Черчилль натомість «мав величезну і майже відчайдушну відвагу, щоб усвідомити: війна — це жах, але підкорення — ще гірше... Ключовою ідеєю цієї думки було: не існує жодного варіанта угоди з Гітлером, який при здоровому ґлузді можна було би вважати надійним».

Ситуація, яку успадкував прем’єр, дуже нагадує українську. Перед обранням, нагадаю, «барон друкованої преси Бівербрук особисто закрив колонку Черчилля в «Івнінг Стандард» на підставі того, що той занадто різко висловлювався щодо нацистів...

Навіть Джордж Бернард Шоу лобіював ідею «можливости розгляду» урядом питання перемовин... Довкола, як і завжди, було повно тих, хто волів би робити гроші, аніж іти до війни».

У спогадах Черчилль занотував: «Уряд перебуває у стані дивного парадоксу, ухваливши бути нерішучим, визначившись бути невизначеним, непохитним у дрейфі, міцним у плинності, всемогутнім у безсиллі».

Так, його іменували «яструбом», палієм війни. Але дослухаймося Вінстової дружини Клементайн (не «Клементини», за зразком безпардонних російських перекладачів): «Багато хто вважає його суто воєнно налаштованим, але я знаю його дуже добре і переконана — він не такий.

Насправді, одним із найбільших його талантів є талант творити мир». Мир у його розумінні — здатність дати відсіч агресору. Вісім років після 2014-го (і ще чверть століття до того) українські громадяни чули камлання про мир й анічичирк про кардинальне зміцнення обороноздатности.

«Він був радикальним саме тому, що був консервативним», — пише Джонсон. «Консервативним романтиком» називає його Себастіан Гаффнер (Черчилль. Біографія — К.: Видавництво Жупанського, 2019).

Інакше кажучи, Черчилль завжди обстоював право людини перед людиною права. І — так: для цього потрібна певна узурпація влади. Годі не погодитися з Гаффнером: «Вирішальними були чотири речі: усунення всіх видатних політиків «школи умиротворення»; державний переворот — саме так слід це називати, — завдяки якому Черчилль зробив себе генералісимусом; безпощадне прискорення воєнної мобілізації промисловості, яка за півроку зробила з Англії наїжачену фортецю — але й країну-банкрута; а також приватне листування з президентом Рузвельтом, в якому, за повного усунення всіх дипломатів, міністрів закордонних справ та парламентів, виковувався англо-американський альянс».

До цієї цитати можуть бути політологічні претензії лише тоді, коли замість Черчилля маємо на оці когось іншого.

Ще одна, як на мене, спонука Боріса Джонсона написати кільканадцяту книжку про Черчилля — актуалізувати його засадничу засторогу супроти Росії як політичної і взагалі цивілізаційної реалії. Черчиллеві не вдалося знищити большевиків — а це було би найбільшим надбанням світу — через відсутність владного ресурсу.

Ось пише С. Гаффнер: «Як військовий міністр Ллойд Джорджа 1919 року, під час російської громадянської війни, а потім ще раз, 1920 року, під час російсько-польської війни, використовував увесь свій вплив, щоб розширити російську інтервенцію до справжньої війни проти большевицької Росії, до справжнього антибольшевицького хрестового походу, щоб задушити змію в її кублі... Ллойд Джорж був проти».

Черчилль називав большевиків «бабуїнами... ящерами-реалістами родини крокодилів», а комунізм — «жахливою формою психічної та моральної хвороби».

Наприкінці 1943-го, коли вже зникли сумніви в остаточній поразці нацистів, він знову зіткнувся з цим монстром віч-на-віч: «І тепер, перебуваючи в апогеї успіху, він побачив біля себе іншого ворога, і це був той, кого він боявся задовго, ще навіть до народження нацизму: такого ж лютого, такого ж керованого ідеологією і в деяких проявах більш складного до поборення».

«Привид комунізму» показав зуби на листопадовій конференції у Тегерані, де союзники обговорювали повоєнну карту Європи. Сталін демонстрував нестримні апетити, а Рузвельт — «моторошну охочість американців потурати йому». Контрпропозиції Черчилля відкинуто.

Ще одну спробу вберегти світ від Росії британський прем’єр вчинив за два тижні по перемозі: «24 травня 1945 року він дав завдання штабу військового планування розглянути те, що назвав — операція «Немислиме», відповідно до якої сили Британії та Америки переспрямовувалися б на Росію та витіснили її зі Східної Європи... Вони залучили б до своїх лав вояків, котрі вже довели статус найефективніших, — вермахт».

Трофейна зброя ретельно складувалася. Але невдовзі Черчилль програв вибори й ідею поховали. До речі, усе це залишалося в таємниці до 1998 року.

Й нарешті ще одна спонука книжки — може, й головна — спроба зіставити себе з легендарним прем’єром. Так, Боріс Джонсон взорує на Вінстона Черчилля й наслідує його.

Біографії обидвох схожі. Хоч нинішній британський лідер і не має предків-герцогів, але батько Джонсона так само посідав помітну політичну посаду. Дістав елітну освіту: коледж в Ітоні, університет в Оксфорді.

Відповідно й ерудиція зіставна з Черчиллевою. Обоє прийшли у політику визнаними і добре оплачуваними журналістами.

Для Джонсона його життєвий приклад-попередник — «геній неймовірної енергії та плодючости». Зрозуміло, що в такій парадигмі не обійтися без помилок; і вони, звісно, у Черчилля були. Але — «як ідеаліст він був самим успіхом».

Може, ідеаліст Джонсон врятує світ від Путіна, як його взірець, Черчилль, врятував від Гітлера?

* Ближчим часом плануємо надрукувати аналіз книжки Джона Гарта «Як Черчилль врятував цивілізацію» (Х.: Фабула, 2019). А про ранішу публікацію — Себастіан Гаффнер, «Черчилль. Біографія» (К.: Видавництво Жупанського, 2019) — вже було: див. УМ від 07.08.2019.