Гортаючи книги смерті: у селі Піски на Сумщині під час Голодомору померло дві третини села

...Меморіал жертвам Голодомору 1932—1933 років, що стоїть у селі Піски на Сумщині, нагадує своїми обрисами селянську хату.

На неї похилено хрест — за давньою традицією, приставлене до сіней розп’яття було знаком, що в оселі покійник...

У 1933 році людей з пісківських хат виносили десятками. Над ними не ставили хрестів, бо не було кому — принишкле від жаху село вимирало цілими родинами і вулицями.

Місцевий фельдшер старанно вів записи покійних у Книгах реєстрації актів про смерть.

Мине час, і ці записи випадково будуть знайдені в архівах як доказ страшного злочину проти українців.

По тридцять смертей щодня

Далеко не всі села в Україні мають такий досить детальний мартиролог загиблих.

Село Піски тут рідкісний виняток, адже в інших населених пунктах списки померлих, а також інші важливі документи періоду Голодомору знищували — так радянські кати замітали сліди свого страшного злочину.

«Скажімо, по селу Сніжки теж існували такі книги актів реєстрації, але всі сторінки саме за період 1932—1933 роки були вирвані», — зазначає директор Буринського краєзнавчого музею ім. Павла Попова Микола Кононенко.

Важко сказати, яка дивовижна випадковість зберегла ці трагічні списки 1933 року.

«Вже в часи незалежної України вчителька Пісківської середньої школи Антоніна Коров’яковська, працюючи в архіві РАЦСу, випадково натрапила на шість книг, у яких були зафіксовані смерті пісківчан у голодному 1933-му, — продовжує Микола Кононенко.

— Вона переписала їх і таким чином «засвітила» ці документи. Вони лежали забуті в запасниках, як такі, що не мали особливої цінності, та мали йти на списання. Знахідка Антоніни Коров’яковської, по суті, врятувала ці книги, повернула їх та прізвища сотень пісківчан із забуття.

Слід сказати, що вони не одразу стали надбанням громадськості — на документи певний час було накладено табу, їх дуже неохоче давали дослідникам у руки. І лише за часів президентства Віктора Ющенка, коли тему Голодомору підняли на належний рівень, ці документи передали в Суми, там їх оцифрували, після чого диск із оцифрованим варіантом метричних книг отримав і наш музей».

                              Голова Буринської ТГ Віктор Ладуха біля меморіалу в Пісках.

На основі цих списків був укладений мартиролог села, що ввійшов до Книги пам’яті, яка зберігається в Національному музеї Голодомору-геноциду. Перелік загиблих пісківчан становить 22 сторінки. Уявляєте? Понад два десятки аркушів з прізвищам людей!

Загалом за цей період у книгах реєстрації було зафіксовано смерті 1тис. 185 пісківчан. І це далеко не повний перелік загиблих, а лише дані за вісім місяців 1933 року — перший запис датується 7 січня 1933-го, а останній — 25 серпня.

Але ж помирали і до того, й опісля. Загалом, вважають місцеві дослідники, в Пісках голодна смерть викосила дві третини мешканців — вражаюче число як для села, де до Голодомору мешкало 2 тис. 140 осіб.

Детальніше вивчення книг дає зрозуміти, що найсмертельнішими для Пісків були травень-серпень 1933-го. В окремі дні реєстрували по 20, 25 і навіть 30 смертей щодня!

Шосте червня: померли 40-річний Пилип Попросименко та четверо його дітей — дванадцяти, семи, п’яти та двох років. Восьме липня: не стало ще цілої родини — 45-річного Павла Щербини, його дружини Параски та трьох діток — десяти, шести та чотирьох років... Ще ніколи Піски не переживали страшніших часів.

«Ми порівнювали ці втрати з періодом війни, — каже Микола Кононенко. — Так от, у роки Другої світової загинуло 267 мешканців Пісок, а всього за вісім місяців голоду — вчетверо більше».

Найчастіше причиною смерті пісківчан зазначено безбілковий набряк — наслідок крайнього виснаження організму після тривалого голодування — або інші проблеми з травленням (запалення очеревини або шлунка, кривавий понос тощо).

Вік померлих — від місяця і до 91 року. Власне, діти були найвразливішими — від голоду гинули і зовсім немовлята, і підлітки.

                      Списки загиблих пісківчан: основна причина смерті – безбілковий набряк.

«1933-го липа в нашому дворі так і не розпустилася — всі бруньки об’їли»

Під кінець літа 1933-го чимало хат у Пісках зовсім спорожніли: в живих нікого не лишилося. Тому в символічній «хаті» місцевого меморіалу загиблим від голоду односельцям встановлено три різні за розміром хрести. Вони символізують три покоління, що постраждали від Голодомору: дідів, батьків і дітей. Голодна смерть нікого не щадила.

Тих, кого вже нікому було поховати, звозили до спільної ями — колгоспного омшаника, куди на зимівлю поміщали бджо­лині вулики. Колись він належав заможному господарю, якого розкуркулили. Страшного 1933-го ця вже готова яма стала спільною могилою для понад двохсот пісківчан.

Місцева мешканка Олександра Биченко (на жаль, нині покійна) мешкала якраз навпроти омшаника. Вона на власні очі бачила, як до ями звозили тіла заморених голодом односельців.

Нерідко — ще живих, мовляв, однак помруть, чого ж ото двічі їхати? Жінка розповідала, що навіть удень боялася бути в хаті, здавалося, що в тій могилі ворушаться і стогнуть люди...

Олександра Биченко згадувала вражаючий випадок дивовижного порятунку: до ями везли ще живу дівчинку років дванадцяти, і вона впала з воза. Добрі люди підібрали дитину і виходили. Врятована прожила довге життя, народила сина...

Згодом на місці цієї спільної могили виросла грушка-дичка. Довгий час вона була єдиним пам’ятником загиблим пісківчанам. З її паростка виросло вже нове дерево — як живий символ незнищенності роду. І лише в 2007 році на місці масового поховання було збудовано меморіал, який має статус пам’ятки культурної спадщини національного значення.

                    Одна із "книг смерті": лише з 11 по 21 червня померла 201 людина.

Неймовірно вражають гранітні стели, що вишикувалися біля уявної хати-меморіалу. На цих стелах, що нагадують обрисами снопи, — десятки прізвищ знищених пісківчан.

Наприклад, людей із прізвищем Руденко — аж 61, Галушка — 40, Рибалка — 40, Горбач — 27, Гаєвські — 23, Бойко — 20, Підгайні — 17... Це свідчення того, як виморювали українців цілими сім’ями і родами. Адже в селах люди з однаковими прізвищами зазвичай один одному так чи інакше доводяться родичами.

«Не тільки село Піски, а вся Буринщина дуже постраждала від Голодомору, — каже директор музею Микола Кононенко. — У селі Черепівка, наприклад, померло більше тисячі людей. А в моїй рідній Дмитрівці, де станом на 1926 рік мешкало 630 людей, померло 210, тобто третина. Колись зайшов до нас у музей відвідувач Олександр Михненко, подивився експозицію, присвячену Голодомору, і каже: «В родині моєї мами померли 16 осіб, вижила тільки вона одна».

Розповів, що, аби врятуватися від голоду, намагалися вночі закопати трохи зерна. Сусід, місцевий активіст, вистежив, і на ранок прийшла бригада, знайшли схованку та вимели все до зернини».

Микола Кононенко додає, що не всі покірно віддавали зароблене власними мозолями:

«В експозиції нашого музею є «куркульський» обріз родини Лютаків з села Жуківка. Коли їхню хату розбирали, цей обріз стріляв — люди не корилися, а боронили своє. А ось тут (показує стенд поруч) — представлено рослини і сурогати, які їли під час Голодомору — козелець, дикий часник, пирій, кленове листя, кора — все йшло в хід. Розповідають, що дерева зовсім голі стояли. З розповідей бабусі знаю, що липа, яка росла на нашому подвір’ї, в голодному 1933-му навіть не розпустилася — всі бруньки об’їли».

                                          Директор музею Микола Кононенко.

«Піски — це всього десять кілометрів до російського кордону»

Згодом ці страшні рецепти Голодомору описав у своїй «Кулінарній книзі» художник-графік, краєзнавець, заслужений діяч мистецтв України Микола Бондаренко.

Саме він є автором меморіального комплексу в Пісках, зобразивши горе вимореного села у вигляді осиротілої селянської хати. В цій же книжці («Україна — 1933: Кулінарна книга. Пам’ять людська») вміщено повний список загиблих пісківчан, спогади свідків Голодомору Буринщини, звідки Микола Бондаренко родом.

Також художник власноруч створив до книжки гравюри-ілюстрації, кожна з якої — це вікно у страшне минуле, а рама цього вікна — то хрест, який несла у 1933-му вся українська нація.

«Те, що відбулося на теренах нашої держави в 1932—1933 роках, — це злочин проти українського народу, — наголошує Віктор Ладуха, голова Буринської територіальної громади, до якої входять Піски. — І сьогодні дуже важливо знати це та передати правду наступним поколінням. Бо пам’ять — це не тільки скорбота, це цінний досвід, який дозволяє багато чого зрозуміти й усвідомити.

Це особливо важливо сьогодні, коли триває війна, коли ворог знову на порозі. Піски — це всього десять кілометрів до російського кордону. Тому патріотичне виховання, повернення історичної правди — це один із моїх пріоритетів як очільника громади. Зокрема, я давно виношую ідею мати меморіал пам’яті жертв Голодомору в Бурині — центрі нашої територіальної громади.

Це має бути пантеон, у якому спільне горе об’єднає всі села нашої ТГ. Ми вже над цим працюємо, збираємо інформацію по кожному населеному пункту, до весни сподіваємося цю роботу завершити. А тоді вже візьмемося безпосередньо за втілення задуму в життя. Бо, віддаючи належну шану загиблим, ми засвідчуємо, що їхня жертва не була марною: вони мають гідних нащадків, незалежну державу і пам’ять, якої в нас уже не відняти».

Аліна ІВАЩЕНКО, Ліна ТЕСЛЕНКО