Дім на краю світу: як живеться людям у полтавських селах на кілька хат

До Полтавської територіальної громади приєднали з десяток так званих неперспективних сіл.

Спершу вирушаємо до села Бершацьке, що належить до Чорноглазівської сільської ради.

Цим населеним пунктом не пролягає жоден маршрут громадського транспорту.

Згідно з останнім переписом населення, кількість жителів тут становить 13 осіб.

Нині ж їх можна перерахувати на пальцях обох рук.

По суті, село живе лише завдяки колишнім і нинішнім дачникам.

«Якби депутати хоч місяць спробували прожити на пенсію таких, як ми, стариків»

«Таких, котрі живуть тут постійно, щонайбільше 9-10 осіб, не рахуючи матушки й усіх, хто мешкає при церкві, — запевняє 74-річний Микола Олійник і починає перераховувати. — Ми з дружиною, мій старший брат Володимир, сусідка Галина Олейнікова, Надія Токар...»

Я застала Миколу Івановича за облаштуванням огорожі для десятка курей, яка місцями почала завалюватися.

Раніше чоловік жив і працював у Полтаві, а до села навідувався тільки влітку. Коли ж вийшов на заслужений відпочинок, дача стала місцем його постійного проживання.

«Улітку сюди автобус підвозить дачників, то й місцеві ним користуються. Коли ж закінчується теплий сезон, аби ви­братися звідси, треба чимчикувати два кілометри до села Глухове, де зупиняється «маршрутка», — описує принади життя в неперспективному селі Микола Олійник. — Та навіть магазину тут нема, найближча торгова точка — за два кілометри, в Чорноглазівці».

Микола Кас’яненко з двох потриманих позашляховиків зібрав один,
аби мати змогу їздити по сільському бездоріжжю за будь-якої погоди.
Фото Ганни ЯРОШЕНКО.

Миколу Івановича виручає власний транспорт. Раз на тиждень вони з дружиною їздять скуповуватися за 18 кілометрів до Полтави — усе тому, що разом із продуктами купують і ліки.

«Тут же аптеки ніде немає, — скаржиться мій співрозмовник. — Звичайно ж, можна було б у тій же Чорноглазівці відкрити хоча б аптечний кіоск. Бо є люди, неспроможні добратися до обласного центру. Добре, коли діти медикаменти привезуть. А якщо нема кому? Про людей нині, на жаль, ніхто не думає. Тож кожен виживає, як може».

Після короткої мовчанки Микола Олійник нарікає на «убиті» дороги: «Три роки тому в засобах масової інформації було повідомлення, що відремонтують автошлях від Чорноглазівки до Гожулів. А насправді відремонтували лише невеликий відрізок. Кілька разів викликав дружині «швидку», то, слава Богу, приїжджала. І це, вважай, справжнє диво. От якби ви записали моє побажання: хай би влада зобов’язала місцевих фермерів відремонтувати дороги, щоб не було отих страшних ям. Бо це саме вони, возячи фурами зерно, їх розбивають».

Цікавлюся, як подружжя опалює свою оселю.

«Маємо і плиту, і газовий котел, тож для опалення використовуємо і природний газ, і дрова. Щоправда, газ подають дуже неякісний, — стверджує чоловік. — Найдужче ж мене непокоїть питання його транзиту. Бо ми провели газо­провід за власний кошт, а тепер із нас деруть гроші за доставку блакитного палива нашими трубами — у середньому 60 гривень на місяць. Я вважаю, це дуже дорого. У мене пенсія 3,5 тисячі гривень, а в дружини — 1 тисяча 700 гривень. Усі гроші витрачаємо на харчі, ліки й «комуналку». От якби депутати хоч місяць спробували прожити на пенсію отаких, як ми, стариків».

«Тут нічого хорошого не було й не буде»

У сусідки пана Миколи — 67-річної Галини Олейнікової — невеликий будинок із двох кімнат. Із димаря струменить дим.

«Я тут живу давно — їй-Богу, уже навіть не знаю, скільки. Зять у мене рукастий, то зробив у кімнатах ремонтик. Донька й він проживають у місті. Хоч газ нашою вулицею й провели, із метою економії топлю грубку. Здорове дерево зламалося, тож ми його спиляли й пустили на дрова.

По продукти ходжу пішки до магазину в Чорноглазівку — два кілометри в один бік, а то зять на вихідні привозить усе, що замовляю. Мені тут подобається тиша і спокій, відсутність міської суєти.

Якби ще й транспорт сюди курсував, то взагалі все було б добре. Хоч із моєю пенсією в 1 тисячу 900 гривень особливо не наїздишся. Самій вечорами, звісно, страшнувато. Добре, що Микола Іванович поряд живе. До того ж, як бачите, маю двох сторожів», — показує жінка на псів, що розгулюють по двору.

Як виявилося, на сусідній сільській вулиці газогін уже відсутній. «Тільки на отому боці села його провели, — уточнює 72-річний Володимир Піддубний. — Та ми через це не страждаємо. Якщо і блакитне паливо дороге, і дрова недешеві, то яка різниця, чим топити?»

Володимир Васильович мешкає в садибі покійних тестя з тещою.

«Після їхньої смерті це була наша з дружиною дача. Та от уже понад 10 років мешкаємо тут постійно. Звісно, міг би сісти в міській квартирі на другому поверсі, скласти руки й виглядати у вікно. І скільки б я отак протягнув? — розмірковує чоловік.

— А тут увесь час рухаюся — отак і продовжую собі життя. Звичайно, без автомобіля в селі, куди взагалі не курсує громадський транспорт, як без рук. Вам уже казали, що найближчі магазини за два кілометри в Чорноглазівці й за п’ять кілометрів у Байраку, якщо їхати навпростець? За цей час, що тут живу, звик до доріг, де яма на ямі, — потихеньку вбиваю автівку, щось постійно в ній міняю. Узимку ж як замете, то звідси взагалі нікуди не виїдеш. Зазвичай, коли розчищають від снігу дорогу до церкви, просимо, щоб заодно й нас звільнили зі снігового полону. Тоді й діти можуть до нас доїхати».

Микола Олійник подає пропозицію владі зобов’язати місцевих
фермерів відремонтувати дороги.

У 68-річної Меланії Зьоми — схожа історія. Тільки самотня жінка мешкає в батьківській оселі. Пригадує: вісім років доглядала за хворою матір’ю, а коли її не стало, так і лишилася тут жити. На родинному кладовищі, що межує з її садибою, поховала й свого чоловіка.

«Пропрацювавши в Полтаві 32 роки, заробила мізерну пенсію — 2,5 тисячі гривень. Як гадаєте, можна в місті на такі гроші прожити? — ставить риторичне запитання Меланія Олексіївна. — Завдяки тому, що діти допомагають, узагалі нічого не купую. Як правило, пишу їм список усього необхідного, а вони закуповують і привозять. Щоб порубати дрова, наймаю людину — слава Богу, тут є такі чоловіки, які хочуть підзаробити».

За словами Володимира Піддубного, живучи в малому селі, він не почувається відірваним від світу.

«Так телевізор же стоїть посеред хати, — пояснює, — онук на моє 70-річчя подарував. Тож постійно стежу за новинами».

Від приєднання до Полтавської територіальної громади жителі села Бершацьке нічого не чекають.

«Звісно, ми воліли б, аби хоча б дорогу зробили, та хто до нас дослухається? Тут нічого хорошого не було й не буде», — песимістично заявляють в один голос.

«Ми, українці, уміємо пристосовуватися до будь-яких умов»

Опісля їдемо до ще одного малого села Носівка (орган місцевого самоврядування — та ж Чорноглазівська сільська рада).

Висипана щебенем дорога на спуску до балки, де й розлігся цей населений пункт, переходить у нерівну грунтову. Водій відмовляється їхати далі, тож спускаюся пологим схилом пішки.

На жаль, життя й тут не вирує: можна пройти всією вулицею й не зустріти жодної живої душі. Втім, мені щастить. 72-річна місцева жителька Олександра Верчик якраз порається у квітнику — зрізає пожухлі квіти. Охоче пригадує, що колись у селі було десятків шість хат, дві череди корів. Тепер чимало осель стоять запустілі, а подвір’я заросли чагарями.

«На оцьому місці, де ми з чоловіком побудувалися, розташовувалася початкова школа, яку ми з братом відвідували. І магазин був, і медпункт, і ферма, — перераховує жінка. — Тепер нічого цього немає. Після розпаду колгоспу розпочався занепад села».

За словами Олександри Павлівни, постійних жителів нині в Носівці всього п’ятеро.

«Ми з чоловіком жили в Полтаві. Коли ж вийшли на пенсію, то квартиру лишили сину, а самі перебралися сюди. І так живемо отут уже 21 рік. Тримаємо курочок, качечок, кроликів — і для себе, і для дітей. Увесь час у праці, хоч сили вже на межі».

Природний газ до цього населеного пункту не підведений, незважаючи на те, що зовсім поряд пролягає газогін.

«Та хто ж його тягнутиме до неперспективного села? — приєднується до розмови чоловік пані Олександри — 78-річний Анатолій Верчик, який саме вийшов із хати. — Утім, може, це й на краще, що немає газу, якому ніяк не складуть ціни. Досить того, що в місті діти платять за нього шалені гроші».

Цікавлюся, як подружжя обходиться без магазину.

«Якби він був, звісно, скуповувалася б сама. А так усе необхідне замовляю сину. Коли щось із продуктів псується, Андрій, бува, навіть дорікає: якби ви, мовляв, знали нинішні ціни, то ставилися б до харчів більш бережливо. Самих хлібин він привозить 5—7, щоб вистачило на тиждень, а то й два. Зберігаю їх у холодильнику — так вони й не черствіють, і пліснявою не покриваються. На зиму роблю деякий запас борошна, макаронів тощо на той випадок, якщо до нас неможливо буде доїхати», — розповідає про життя-буття в глибинці Олександра Павлівна.

Десь метрів за 300 від садиби Верчиків мешкає в батьківській хаті брат пані Олександри — 68-річний Микола Кас’яненко. Він теж повернувся до рідного села, вийшовши на заслужений відпочинок. «У Полтаві мені нічого робити», — говорить пенсіонер.

На Зелену неділю на його обійсті збираються вихідці з цього села. Миколу Павловича жартома називають його старостою. По сільському бездоріжжю він пересувається на крутому радянському позашляховику, який у народі нарекли «Волинянкою» або «Волинкою». Свого часу купив два такі потримані автомобілі й зібрав із них один.

«Зробив це для того, аби мати змогу вибиратися з Носівки за будь-якої погоди, — пояснює. — Раз на мі­сяць обов’язково їжджу на поштове відділення до Чорноглазівки, аби заплатити за електрику. Ліки ж можу придбати хіба що в Полтаві. Усі ми тут займаємося самолікуванням, бо медицини в селі нема ніякої. А от у магазині не маю нагальної потреби. Адже всі продукти в мене свої. Тримаю качок-шипунів, курей, кролів, тож завжди з м’ясом. От бачите, наквасив капусти й собі, і доньці. Гарбуз запік у духовці. Навіть хліб печу сам у хлібопічці. Цукру не визнаю, замість нього споживаю мед».

Микола Кас’яненко, окрім усього, має ще й пасіку, хоч останнім часом і скоротив її до 8—10 вуликів. Говорить, що бджіль­ництвом займався ще його дід, який заразив цим увесь рід.

«Тільки що навідувався в гості молодий пасічник Леонід Пікалов, який купив у Носівці дачу й розводить тут українську степову породу бджіл. Так у нього пасіка зі ста вуликів. Я йому кажу: ти, мовляв, навіть мого діда перевершив. Тут, можна сказати, немає людей, та загалом у нас близько 200 сімей бджіл. Іще один чоловік займається виноробством — навіть таке є в Носівці. Ми, українці, вміємо пристосовуватися до будь-яких умов», — резюмує Микола Павлович.