«Різні випадки траплялись, — мимохідь усміхається отець Володимир, коли я прошу його згадати про небезпеки, які можуть чекати волонтерів у поїздках до лінії зіткнення. — Бувало, їдемо, а десь за сотню метрів від нас снаряд розривається. Але, Богу дякувати, жоден осколок не зачепив. Хоча особисто в мене за десять років війни вже близько сотні поїздок на схід. Автівки хлопців, які ми купували на пожертви, також усі на ходу. У них дверцята в дірках, бампери посічені... Однак справно виконують свою роботу. Кожну з них перед відправленням на фронт я освячував, і хлопці дякують за цей молитовний захист».
Настоятель Свято-Пантелеймонівського храму Православної церкви України, благочинний Лубенського округу (Полтавська область) отець Володимир (Ігнатович) говорить, що про подібні дивовижні випадки Божого захисту наших вояків на фронті він може розповідати дуже довго.
В окопах атеїстів не буває
«Ну ось зовсім недавно сталося. Наші військові мінували поле буквально за 600 метрів від чмобіків (інакше я не можу їх назвати). І їх засік ворожий дрон. Об’єктом нападу оператор безпілотника вибрав одного з групи. Все могло закінчитися дуже погано, тим паче вояки йшли з мінами в руках. Але дрон, ударившись об плече солдата, захищене бронежилетом, зрикошетив і відлетів у бік метрів на три. На щастя, хлопці отримали лише легкі осколкові поранення. Хіба це не Божий знак?
У нас так давно склалося: вирушаючи на «нуль», хлопці просять мене благословити їх і молитися за них. Прохання надсилають у закритий месенджер. І в той момент, коли ворог намагався знищити мінерів, ми якраз молилися за цих воїнів. А трохи раніше отримав повідомлення: «Ми вже вийшли. Дякуємо за молитви». Перед цим з бійцями тиждень не було зв’язку. Це правда, що атеїстів на фронті немає. Коли людину в окопі починає крити артилерія, вона згадує всі молитви, які колись чула».
Приїжджаючи в бойові бригади, отець Володимир читає молебні, за потреби проводить служіння й благословення, освячує техніку, роздає іконки, хрестики, обереги, молитовники.
«З одним своїм знайомим, який раніше доводив мені, що релігія — це опіум для народу, ми якось зустрілися на передовій, — пригадує отець Володимир. — У той підрозділ, в якому він воював, я приїхав з гуманітарним вантажем і якраз роздавав хлопцям хрестики. Дивлюся, й він руку простягає. Питаю: «Сергію, це ти? Ти ж не віриш Богу!».
«Та тут повірив», — відповів без зайвих уточнень».
Під час іншої поїздки на передову отець Володимир познайомився із солдатом, який воює з першого дня повномасштабного вторгнення. А як випадає вільна хвилина… — вишиває хрестиком. Таким чином вишив бісером ікону покрови Божої Матері.
«Ми забрали її в Лубни, освятили, вставили в рамку й повернули назад. Знаю, перед штурмами хлопці їй моляться», — каже священник.
Було й таке, що військові проганяли священнослужителя з передових позицій, бо він заїжджав надто далеко, де велась автоматна перестрілка. Під Кураховим наставляли, щоб назад їхав зі швидкістю 150 кілометрів на годину й не менше, бо дорога там прострілювалась.
— То ви лихач за кермом?
— Ні. Я завжди їжджу не більше 100-110 кілометрів, але там доводилось пришвидшуватись. Бо ризикував не лише власним життям, а й життям своїх напарників. Ми завжди вирушаємо в такі поїздки мінімум утрьох, щоб не так втомлюватися за кермом.
У напарниках отця Володимира — Ігор Виговський, доброволець, який воював на гарячих напрямках і був звільнений із лав ЗСУ за сімейними обставинами. Нині працює на АТ «Лубнифарм». А також головний механік цього підприємства Леонід Лаврик. До поїздок доєднуються Володимир Мартиненко та Григорій Носенко.
«Мої напарники міняються, але без мене не відбувається жодної поїздки, — зауважує отець Володимир. — Буває, за добу з лишком проїжджаємо 1 тис.-1,8 тис. кілометрів. Для поїздок благочинний використовує власні мікроавтобуси. За власні ж кошти їх і ремонтує. Заправку транспорту беруть на себе місцеві підприємці й фермери».
«Жодної копійки з волонтерських зборів я ніколи не взяв. Навіть харчі в дорогу матінка готує спеціально для мене. До продуктів, що волонтери й родичі передають для військових, ми не торкаємось, — каже отець Володимир. — І так кожен, хто волонтерить разом зі мною. У нас, наприклад, при церкві є чотири жінки, які займаються кухнею: готують по домівках страви для військових, потім їх пакують, приймають у храмі посилки від родичів і благодійників, допомагають вантажити... Ніхто ніколи з них не попросив бодай якоїсь оплати за це. Ми ж не для піару все це робимо. А хлопці раді, що про них не забувають»...
Запити військових на домашню їжу існують постійно
На рахунку людей, які об’єдналися навколо благочинного Лубенського округу, не тільки прихожан церкви, — незліченна кількість переданих на фронт запчастин до техніки, дронів, генераторів, приладів нічного бачення, тепловізорів, біноклів, зарядних станцій, старлінків, медикаментів... А також 8 джипів і пікапів. Тобто всього того, чого ніколи не вистачає ЗСУ і що потрібно сьогодні на сьогодні.
Співрозмовник із задоволенням зауважує: останнім часом старлінки впали у ціні. Якщо раніше ціни стартували від 30 тисяч за штуку, то зараз уже 19. І це радує, бо до старлінка треба ще й зарядну станцію з генератором. Тепер цей «енергетичний комплект» обходиться дешевше.
Бувають і нетипові замовлення. Наприклад, пральні машини, холодильники, газові плити.
Ну а до цього додаються різноманітні гостинці. Як-то консерви, пиріжки, вареники, холодці, котлети, відбивні, налисники, «олів’є», «шуби»...
— Навколо холодців, «олів’є», «шуб», а ще пасок і крашанок напередодні Великодня ось уже роками точаться суперечки. Адже ці продукти швидко псуються, часто ще по дорозі до місця призначення. У величезних кількостях їх не з’їдають. Відтак це даремно витрачені кошти й зусилля, які можна було б спрямувати на речі, що рятують життя бійців.
— Домашню їжу, яка швидко псується, возимо тоді, коли дозволяє температура, по-перше. По-друге, лише після узгодження з бійцями. Паски й крашанки я особисто відвожу на фронт на другий день після освячення — ті, які прихожани приносять до церкви. Спеціально нічого не печемо, не варимо й не купуємо. Іноді хлопці замовляють великодні атрибути не лише на свій підрозділ, а й на сусідні. Принаймні такого не було, аби в них щось пропадало.
Та й їздимо ми не в штаби, не в «розкручені» бригади, а туди, куди практично ніхто не доїжджає. Там нас дійсно чекають, там завжди нам раді. За моєї пам’яті не було такого, щоб бодай дві волонтерські групи відвідували один підрозділ на Великдень.
Так, запити від військових на домашню їжу існують. Щоправда, не завжди, не всюди й набагато менше, аніж раніше. Не настільки вже в нас солдати сьогодні голодні, щоб збирати гроші, а потім витрачати їх на продукти, на ті ж енергетики. Хоча я кілька разів за власні кошти й енергетики купував, і цигарки. Але то на особисте прохання окремих солдатів.
Продуктові передачі дуже доречні, коли військові, наприклад, переїжджають з позиції на позицію. Мінімум тиждень-два, поки їх ще поставлять на баланс чи прикомандирують до якоїсь бригади або роти, у них завжди є проблеми з харчуванням.
Коли підрозділ виводять на відновлення, матеріальне забезпечення бійців значно зменшується, і з тих виплат вони значну частину використовують на харчування. Тоді теж іноді скромно в індивідуальному порядку запитують, чи немає в нас можливості підкинути їм домашніх страв.
До речі, на днях ми розвозили такі індивідуальні замовлення для службовців 44-ї бригади, які вийшли на відновлення. Якраз відганяли джип, який капітально відремонтували в Лубнах, і завантажили його по максимуму. Я за п’ять днів до поїздки виставив пост у фейсбуці, і люди назносили до церкви всього, що хлопці замовили, й того, що, може, не замовляли...
Чесне ім’я дуже важить у волонтерському служінні
Як і кожен волонтер ЗСУ, Володимир Ігнатович має право щомісяця відправити «Новою поштою» 10 посилок вагою до 100 кілограмів кожна за промокодами. Звісно, жоден промокод у нього не пропадає.
А ось реєструвати благодійний фонд на своє ім’я він принципово відмовився, бо кожен такий фонд бере для своїх потреб 20% від надходжень.
«Звісно, я не користувався б цими відсотками, та чи зміг би це комусь довести, якби відкрив фонд? — усміхається мій співрозмовник. — Але ж волонтерство — це безкорисливість у бажанні допомагати оточуючим».
Зі зборами, каже, стало набагато важче. Якщо на початку повномасштабної війни на перший автомобіль, що коштував 8 тисяч євро, громада зібрала гроші за тиждень-другий, то тепер збори дуже затягуються в часі. Спочатку на його рахунок перекидали гроші навіть українці, які живуть у росії. З Польщі надходили пожертви...
Зате зараз немає проблем купити ті ж прилади нічного бачення, мавіки, які раніше везли з-за кордону.
«Чесне ім’я дуже важить у волонтерському служінні, — продовжує отець Володимир. — Я в Лубнах уже з 2004 року. Приїхав сюди з благословіння тодішнього патріарха Філарета, до якого звернулись мешканці міста з проханням відкрити тут церкву українського патріархату. Ми створили її з нуля: викупили з прихожанами приміщення, будували за розробленими проєктами»...
Водночас як щирий українець, який не міг стояти осторонь вирішальних подій у країні, отець Володимир раз на тиждень разом з іще двома-трьома священниками та іншими мешканцями міста їздив до Києва на помаранчевий Майдан.
Електричками, щоб було дешевше. Зранку приїжджав, а ввечері повертався. Так само висловлював свій протест під час Революції гідності.
Благочинний Лубенського округу не має візитівки Дмитра Яроша, але опосередковано має стосунок до підрозділу «Правого сектору». Коли його бійці заселилися до однієї з сільських шкіл у районі, де проходили вишкіл, він організував на їхню підтримку збір коштів.
На них закуповували продукти, одяг, матраци, ковдри, шкарпетки, посуд тощо. Пізніше прихожани збирали продукти і він раз чи двічі на місяць відвозив їх у благодійну організацію «Полтавський батальйон небайдужих», на чолі якої став архієпископ (нині митрополит) Полтавський і Кременчуцький Федір.
Владика сам часто особисто вирушав з гуманітарними вантажами і просвітницькими місіями на фронт. Також передавали зібрані речі лубенськими волонтерам, які їздили на передову.
«Звісно, тодішні й сьогоднішні масштаби навіть не можна порівнювати, — каже отець Володимир. — Але, коли почалось повномасштабне вторгнення, досвідчені волонтери вже мали напрацювання й знали, що робити, до кого звертатися по підтримку. Ми, наприклад, з перших днів налагодили розвезення гарячого харчування на блокпости, де стояли ДФТГ (добровільні формування територіальних громад). Закривати актуальні потреби допомагали мої друзі з керівництва АТ «Лубнифарм», надаючи мішки, бочки, каністри, медикаменти. А місяців через два, коли добровольців почали поступово відправляти на фронт, ми поїхали за ними. А потім і в госпіталі»...
Надійними помічниками отця Володимира стали благодійний фонд Melek, кухарки дитячого реабілітаційного центру «Надія» й кафе «Оленка», що розташовані коло церкви, колектив дитсадка з Вищого Булатця, депутатка Верховної Ради Анастасія Ляшенко, численні підприємці, агровиробники, прихожани й просто небайдужі люди.
А ще в храмі, на чолі якого стоїть отець Володимир, із першого дня війни 2014 року щоденно моляться за наших воїнів. Церковні служителі моляться за них удома вранці й увечері. Під час кожної служби по неділях і святах лише вичитування імен займає до пів години.
«У московських церквах беруть по 100 гривень за кожного названого воїна. А у нас безплатно», — зауважує настоятель.
Не знаю, хто носить гроші у московський патріархат, щоб там молились за воїнів. Але півгодинне вичитування імен захисників під час служби у Свято-Пантелеймонівському храмі ПЦУ говорить насамперед про величезну довіру його настоятелеві. Як на мою думку...
