Фентезі як підручник: рецензія на повість «Таємниця Могилянки і зниклий ключ» Юлії Стахівської

Чи можна знайти книжку, яка була би створена на матеріалі української історії та при цьо­му не перебувала у замкнутому колі штампів нашої історичної літератури, — гралася б зі старою культурою, мала  ознаки фантастичного детективу та була  цікавою і дітям, і дорослим?

Мабуть, саме так ствердно слід описати повість «Таємниця Могилянки і зниклий ключ» Юлії Стахівської, опубліковану у видавництві «Портал».

Юна киянка, школярка Ліза Гулевич, одного чудового дня потрапляє під час родинної прогулянки на подвір’я Києво-Могилянської академії.

Роздивляючись тамтешній сонячний годинник (до речі, абсолютно реальний, а не фантастичний), вона випадково «будить» його сонячним зайчиком зі свого люстерка.

Виявляється, що годинник уміє розмовляти різними мовами, включно зі французькою та українською, зветься Хорлогом, а ще в його владі — взяти й відправити Лізу в минуле.

Так вона й опинилася у Києві XVIII століття — де ще немає метро, багатоповерхівок і асфальту, зате вже працює Могилянка.

У давньому Києві Лізі Гулевич належить розв’язати загадку чарівних ключів, побувати на заняттях із могилянськими «спудеями», а ще ж непогано б якось повернутися додому, до рідного двадцять першого століття... Такий сюжет дозволив письменниці попрацювати одразу з двома принципово відмінними смисловими площинами.

По-перше — це реальна історія України. Ну або, точніше, історія України як її розуміє сьогоднішня наука. Стахівська досить ретельно описує старовинний Київ і Києво-Могилянську академію. В книжці є імена реальних студентів і професорів, згадуються справжні тогочасні твори, вельми вірогідне  зображення побуту давніх студентів.

У «Таємниці Могилянки...» вони дуже переконливо марять провізією, вирощують овочі на грядочках біля Дніпра та грають у гру «млинок».

Одним словом, повість справді виконує пізнавальну функцію — після її прочитання столичний Поділ набуває значно об’ємнішого і багато­значнішого вигляду. А, скажімо, маленька дочка автора цієї рецензії, перебуваючи на Контрактовій площі, щоразу тягне тата на зустріч із сонячним годинником.

По-друге — літературна гра в стилі фентезі. У «Таємниці Могилянки...» відбувається купа чарівних перетворень і дивовижних подій: від мандрів у часі до проникнення в книжки, де, наприклад, вірш може виявитися магічним садом.

А головна героїня знайомиться з низкою зовсім магічних персонажів. Найколоритніший з них — веселе і вигадливе порося Полузегарок, яке живе у книжках.

Воно, зрештою, й не дивно, якщо згадати, що ім’я його нагадує про важливий твір української літератури XVII століття (саме десь там і блукає Ліза, подзенькуючи ключами) «Зегар з полузегарком» Івана Величковського.

А можна ще згадати скептичну козу Капрікорнію чи загадкового Скриптора, котрий сидить у стародавніх підземеллях.

Таке поєднання реального і фантастичного дозволяє у жвавій і небанальній формі познайомити читачів з далеко не найбільш відомими сторінками нашої історії.

Адже культура і побут українського міста XVII-XVIII століть як матеріал для художньої літератури (зокрема, літератури для дітей) досі використовувалися набагато рідше, ніж, наприклад, козацькі війни.

Елементи фентезі в «Таємниці Могилянки...», звісно, віддаляють книжку від підручниковости, але це тільки на плюс, бо робить пізнавальний ефект м’яко-ненав’язливим.

У деяких рецензіях на нашу новинку висловлюється думка: книжка може бути заскладною для, скажімо, молодшого шкільного віку — можливо, видавцям варто було супроводити повість корпусом приміток і коментарів?

Я б сказав інакше: «Таємниця Могилянки...» стимулює будь-якого читача бути активним  аби самому шукати інформацію про деякі не завжди зрозумілі реалії давньої України. Або запитати про це батьків. Чим не привід читати разом?

Дмитро ГРИЩЕНКО