"Українське питання": у спогадах Микити Хрущова, дослiдженнях Роя Медведєва й коментарях автора

Вiд автора

5 липня 1994 року виповнилося сто рокiв вiд дня народження Микити Сергiйовича Хрущова. Син Хрущова — Сергiй Микитович, який на той час жив у мiстi Провiденс, штат Род-Айленд  (США) i був професором Інституту мiжнародних дослiджень Томаса Уотсона унiверситету Брауна, до ювiлею батька пiдготував його спогади, якi охоплюють як довоєнний, так i повоєнний перiоди.

«Як i кожна лiтня людина, батько переймався думками про свою молодiсть, яка припала на тридцятi роки, коли вiн формувався як полiтичний дiяч, — зазначає Сергiй Хрущов, — вiн шукав вiдповiдi на причини наших невдач, у зв’язку з чим багато уваги придiлив особистостi Сталiна, намагався зрозумiти й оцiнити мотиви його часто непередбачуваної поведiнки».

Упродовж одинадцяти рокiв Хрущов був очiльником України, обiймаючи такi ключовi посади, як перший секретар українського ЦК, а згодом i голова Раднаркому УРСР, що означає абсолютну повноту влади.

Вiн не сповiдував кабiнетний стиль роботи, його бачили в найвiддаленiших куточках України. Уродженець росiйської глибинки, вiн бачив перед собою працелюбний український народ, вбирав у себе культуру, традицiї, духовне надбання українського народу: любив вишиванку, з якою не розлучався анi в Москвi, анi пiд час вiзиту до США, взимку носив шапку, яку чомусь називали «хрущовка», насправдi ж вiн замовив її «пiд Тараса», саме Хрущов поклав край цькуванню Бориса Гмирi, пiдтримав молодого Дмитра Гнатюка, не мiг втримати слiз, коли слухав українськi народнi пiснi...
Але ж керiвника оцiнюють за його справами.

Що ж, i тут є що сказати: 1939 року за всебiчного  сприяння Хрущова в Києвi було вiдкрито пам’ятник Тарасу Шевченку, водночас унiверситету та Оперному театру присвоєно Шевченкове iм’я, пiд час повоєнного голоду Хрущов не побоявся дорiкнути Сталiну, що Україна одна не може нагодувати хлiбом увесь Радянський Союз, i «перевiв рейки» на Казахстан, де посiвний клин був би набагато бiльший, притому що щiльнiсть населення там значно менша.

А ось i справа всього життя — 1954 року Хрущов передав Українi депресивний Крим, сподiваючись, що саме Україна вирiшить одвiчнi проблеми пiвострова — вiдсутнiсть прiсної води та хлiбних угiдь.

Готуючи до друку батьковi спогади, Сергiй Микитович розумiв, що батько не зможе охопити всю трагiчну, нерідко й криваву радянську iсторiю, i визнав за доцiльне опублiкувати ще й iсторичнi розвiдки такого маститого iсторика, як Рой Медведєв, дослiдження якого в Радянському Союзi майже не друкували, але їх наведено в цiй публiкацiї.

У складi СРСР

Микита Хрущов: «30 грудня 1922 року Україна разом iз сусiднiми Росiєю та Бiлоруссю, а також iз Закавказькою Федерацiєю заснували до того небачену у свiтi країну — Союз Радянських Соцiалiстичних Республiк. Увiйшовши до складу СРСР, Україна стала другою за розмiром його складовою, пiсля Росiї. Столицею республiки обрали Харкiв, що, на вiдмiну вiд Києва, не був пов’язаний iз колишнiми нацiональними урядами та настроями.

Але структура СРСР не давала змоги рiзним народам влаштовувати свої справи на власний розсуд, тож надалi всi рiшення, що стосувалися України, ухвалювали в Москвi, а не в Харковi.
Проте неправильно було б казати, що радянський федеративний устрiй залишив українцiв iз порожнiми руками: за царiв кордони України не мали чiткого визначення, а саму її називали такими невиразними поняттями, як «Юго-Запад» чи «Малороссия».

За радянської ж влади Українська Радянська Соцiалiстична Республiка стала чiтко окресленим нацiональним i територiальним цiлим iз власним адмiнiстративним центром i апаратом. Таким чином, українцi нарештi отримали тi територiально-адмiнiстративнi рамки, що вiдображали їхню самобутнiсть, тобто те, чого вони не мали впродовж попереднiх столiть».

«Разучите эту мову»

Рой Медведєв: «У вереснi 1911 року до Києва прибув прем’єр-мiнiстр Петро Столипiн. Коментуючи вiзит другої (пiсля царя) людини в державi, газета «Киевлянин» iз захватом писала, що того дня в Києвi зникли всi написи i навiть вивiски українською мовою — «дабы не раздражать Петра Аркадьевича», як висловилася газета.

Саме того дня, не вiдаючи, газета пiдтвердила той факт, що за царiв українську мову, культуру, нацiональну самобутнiсть жор­стоко переслiдували.

Та якби стороння людина вiдвiдала Україну вже у серединi 20-х рокiв, вона була б вражена тими змiнами, що вiдбулися в iдеологiї, освiтi, культурi, а найперше — у вiдродженнi української мови, як й українiзацiї взагалi.

Навiть такий консервативний орган, як ЦК КП(б)У, в резолюцiї вiд 2 червня 1926 року констатував: «За останнiй рiк ми маємо величезнi досягнення в галузi українiзацiї.

У державному апаратi процент дiловодства, що провадиться українською мовою, доходить до 65, тодi як на початку минулого року вiн становив 20 вiдсоткiв, держапарат у районах та округах працює вже переважно українською мовою.

Початкову школу українiзовано на 80%, систематично йде вперед українiзацiя середньої та вищої шкiл. Незважаючи на всi труднощi, пресу українiзовано на 60%, а поточного року переведено українською мовою понад половину шкiл полiтграмоти, особливо на селi, розгортається українiзацiя шкiл полiтграмоти й у мiстах».

Як наслiдок українiзацiї — небаченi ранiше наклади українських книг. Дуже промови­стим виглядає лист торговельного представника УРСР у Варшавi Народному комiсарiату освiти:

«До нас звернулися кiлька видавництв i книгарень у Галичинi та Волинi з пропозицiєю закупу бiльшої кiлькостi української лiтератури, яка з’явилася на теренi УРСР. Усiх особливо цiкавлять шкiльнi пiдручники i красне письменство, але не виключена можливiсть закупу книжок i полiтичного змiсту.

Прошу вас, коли вас цiкавить ця справа, надiслати нам по два зразки всiх ваших видань, якi ми постараємося провести через iснуючу тут польську цензуру. Продаж книжок можливий зараз приблизно в кiлькостi вiд 100 до 1000 примiрникiв».

Це — щодо Варшави. А в Москвi палким пропагандистом української мови виступив... Володимир Маяковський. В оточеннi натовпу шанувальникiв вiн приходив на Спаську площу (нинi — площа Маяковського) i звертався до москвичiв, до росiян iз закликом:

Разучите эту мову
На знаменах и больших, и малых,
Эта мова величава и проста:
«Чуєш, сурми заграли?
Час розплати настав...»

Але в тiй же Москвi вже «набрав обертiв» кремлiвський горець, за висловом Мандельштама, який українiзацiю тлумачив не iнакше, як «український нацiоналiзм», та ще й «буржуазний», носiями якого, за убогою логiкою вождя, були не українськi робiтники та селяни, а iнтелiгенцiя.

Тож iз подання Сталiна Москва iнспiрує такi грандiознi провокацiї, як арешт «Спiлки визволення України», «Українського нацiонального центру». Із початку тридцятих рокiв, як зазначив академiк Сергiй Єфремов, «починається українiзацiя Росiйської Пiвночi».

Радянський iсторик i дисидент Рой Медведєв.
Фото з архiву автора.

Сталiн зблизька

Микита Хрущов: «Коли я навчався в Промакадемiї, у нас якось само по собi утворилося українське земляцтво, куди ввiйшли донбасiвцi, днiпропетровцi, луганчани, артемiвцi, харкiв’яни. Оскiльки до того я працював у Юзiвцi на шахтi, i в мене був робiтничий стаж, мене було обрано секретарем партосередку.

Раптом я довiдався, що в Промакадемiї навчається Надя Алiллуєва, дружина Сталiна, яку також обрали партiйним секретарем на потоцi.

Про те, що вона дружина Сталiна, ми навiть i не здогадувалися — вона скромно поводилася. А оскiльки обидва ми — вона i я — були, так би мовити, партватажками, ми нерiдко зустрiчалися, обмiнювалися думками, то вдома вона, не маю сумнiву, розповiдала про це Сталiну.

Я переконався в цьому, коли на її запрошення побував у них удома, i вона представила мене чоловiковi. Та яким же був мiй подив, коли за обiдом Сталiн розповiв менi... про мене, навiвши факт iз моєї бiографiї. Я мовчав, бо не знав: радiти менi чи насторожуватися. Виходив вiд них спокiйний, бо Надя, як було видно, позитивно охарактеризувала мене.

Це було перше, так би мовити, шапочне знайомство. А вдруге я вже сам прийшов до них iз щасливої нагоди — Надя стала матiр’ю... Вона вийшла до нас, помiтно сполотнiла й мовила: «Ось, полюбуйтесь моїм шедевром». «Шедевру» не виповнилося й мiсяця, i був вiн зморщеним «комочком». Це й була Свiтлана.

До нiг Надi тулився старший син Вася, якому тодi було не бiльше п’яти рокiв. Подивитися на свою зведену сестру раптом вийшов зi своєї кiмнати Якiв — син Сталiна вiд першого шлюбу. Чомусь усi називали його не iнакше, нiж Яшка.

Це був стриманий i дуже мовчазний юнак, занурений у свої внутрiшнi переживання. Єдине, що дiяло на нього безвiдмовно, це окрик батька, якого вiн панiчно боявся.
Та щастя сталiнської сiм’ї було недовгим: раптом у Пром­академiю приїхав Каганович i ошелешив усiх — Надiя Сергiївна померла...

«Як же так?! — вигукнув я, — лише вчора я з нею розмовляв, квiтуча, здорова, вродлива жiнка...»

За дорученням студентського загалу я тут же зателефонував Сталiну i запитав напряму: «Що сталося з Надiєю Сергiївною?». Вiн глухо вiдповiв: «Вона застрелилася, — додавши: — i тим зрадила мене».

І вже набагато пiзнiше випливли подробицi: аби поздоровити Сталiна з донькою, в його квартирi зiбралися найвищi керiвники партiї та уряду. За розкiшним столом усi чекали Надю, яка годувала дитину. Молотов як тамада сказав: «Без Надi не будемо починати».

І тодi Сталiн, син чоботаря, якого «виховувала» вулиця, гримнув на неї: «Гей ти, так ти будеш пити чи нi?».

У вiдповiдь — пострiл. Це був амок — блискавичний неконтрольований сплеск емоцiй. Не слiд забувати, що Надя, на вiдмiну вiд чоловiка, була дворянського роду, сповна надiлена почуттям власної гiдностi.

Залишившись удiвцем, Сталiн почав частiше заглядати в чарку, причому сам пив лише вино, а гостям своїм один за одним наповнював бокали горiлкою або коньяком. Вiн дуже радiв, коли людина п’янiла або ж засинала на пiдлозi. І так тривало не один рiк. У результатi вiд перепою Щербаков помер у 44 роки, Жданов — у 52, Булганiна довго виводили з алкогольного психозу».

Штучна влада i штучний голод

Рой Медведєв: «Восени 1932 року Україну, особливо її пiвденнi, найбiльш урожайнi райони, охопив жорстокий голод.

На всi повiдомлення про голод було накладено сувору заборону — анi в Радянському Союзi, анi за кордоном не вiдбувалося жодних кампанiй допомоги голодуючим, вiдтак сотнi тисяч i навiть мiльйони голодуючих намагалися оселитися в мiстах бiльш благополучних областей, але це мало кому вдавалося: вiйськовi застави на дорогах i залiзничних станцiях не випускали селян з охоплених голодом районiв.

Але й тi одинаки, якi дiставалися мiста, не могли купити хлiба, бо не мали продовольчих карток, без яких хлiб їм не продавали.

У Києвi, так само, як в усiх iнших мiстах, щоранку пiдбирали трупи селян, укладали на вози, вивозили за мiсто, де й скидали в безiменнi могили.

Вiд голоду страждали не лише люди — почався масовий падiж коней i худоби, птицi, що ж до людей, то вони вмирали цiлими сiм’ями, занепадали хати, порожнiли вулицi, у вiкнах не iскрилися навiть свiчки, а спустiлi хати наглухо забивали дошками.

Незважаючи на страшний голод, Сталiн наполягав на продовженнi експорту хлiба до країн Європи. Так, 1930 року до Захiдної Європи було вивезено 48,3 мiльйона центнерiв зерна, 1931-го — 51,8 мiльйона та навiть у найголоднiшi 1932-33 роки було вивезено, вiдповiдно, 18,1 мiльйона та 10 мiльйонiв центнерiв добiрного українського зерна. При цьо­му український хлiб продавали там за безцiнь, а тим часом навiть половини вивезеного 1932—33 рр. зерна вистачило б, щоб нагодувати всi голодуючi райони України».

«Справа» Чубаря

Микита Хрущов: «1935 року мене було обрано першим секретарем Московського мiського Комiтету партiї, а вiдтак я бував у Сталiна лише в його робочому кабiнетi. І от одного разу, коли я доповiдав йому про хiд будiвництва московського метро, раптом пролунав телефонний дзвiнок. Сталiн узяв трубку, але говорив вiн уривками, i я нiчого не мiг зрозумiти. Поклавши трубку, Сталiн сказав: «Дзвонив Чубар. Доводив, що нi в чому не винен, що вiн чесна людина, що на нього звели наклеп».

Сталiн зi спiвчуттям говорив iз ним i, очевидно, повiрив чеснiй людинi. Тепер можу сказати, що я абсолютно не знав Сталiна — вiн був актор та єзуїт. Назавтра Чубаря заарештували просто в робочому кабiнетi.

Особисто менi Чубар подобався — це проста чесна людина, виходець iз народу. Я його знав по Донбасу, де вiн очолював ЦК профспiлки вугiльної промисловостi, i я пiдтримував iз ним дружнi вiдносини.

У моїй пам’ятi вiн залишився як мiцний господарник, яких вистачало в сiльському господарствi України, але не було в промисловостi. Вийшовши на керiвнi посади в республiцi, вiн об’їхав усi прилеглi до Харкова райони, якi в народi звуться Слобожанщиною, i побачив, що з часiв Богдана Хмельницького сiльське господарство не зазнало змiн — усюди важка ручна праця.

Знаючи промислову базу України, вiн згадав, що в Харковi є завод колишнього нiмецького концерну «Гельферiх-Саде», який випускає малопотужнi мотори для легковикiв АМО. Зустрiвшись iз колективом заводу, Чубар ставить завдання: перейти на виготовлення тракторних моторiв (дизелiв), наголосивши, що трактор — це, передусiм, мотор, усе iнше — оснастка.

А поки що одну з околиць Харкова обнесли легким парканом, на якому з’явилися знаменитi лiтери — ХТЗ. Починаючи з 1931 року, на поля республiки вийшли трактори ДТ-150 та ДТ-150-К (колiсний). Мiрою зростання їхнього парку в Українi почали формуватися машинно-тракторнi станцiї (МТС) — суб’єкти технiчного прогресу в сiльському господарствi, професiї ратая та косаря одiйшли в небуття, головними людьми на селi стали механiзатор i тракторист.

Поза увагою Власа Яковича не залишилися й промисловi об’єкти, проблеми великих мiст. Вiн бачив, як вечорами столичний Харкiв потопав у густiй тем­рявi, а вдень вишиковувалися довжелезнi черги по дрова та гас, аби люди обiгрiли свої житла, освiтили їх.

Не роздумуючи довго, вiн прийшов на прийом до Глiба Крижановського — голови Комiсiї з електрифiкацiї Росiї — i заявив у категоричнiй формi: Українська РСР — одна з найбiльших у складi СРСР, має повноводний Днiпро, iншi рiки, однак не має жодної гiдроелектростанцiї. Чи розумiє «головний енергетик», що без електрифiкацiї курс на iндустрiалiзацiю народного господарства буде зiрвано?..

Дiзнавшись вiд Крижановського, що вже дiючi в Росiї Волховську та Шатурську ГЕС спроєктували i спорудили Іван Александров та Олександр Вiнтер, Чубар зустрiвся i з ними, поiнформувавши, що «пiд них» у Харковi буде створено iнститут «Укр­гiдропроєкт». І, уявiть, умовив. Переїхавши до Харкова й очоливши новостворений iнститут, Александров розробив проєкт величного Днiпрогесу поблизу Запорiжжя, а Вiнтер очолив будiвництво найбiльшої у свiтi гiдростанцiї.

І то було справжнє свято, коли Днiпрогес почав давати перший струм: засяяли вогнями українськi мiста, економiка України отримала потужний iмпульс.

І Харкiвський тракторний, i Днiпрогес були дiтищами Власа Яковича Чубаря. А в немилiсть Сталiна, який нiколи нiчого не забував, Чубар потрапив тому, що вже надто опiкувався долею академiкiв Грушевського, Єфремова, Кримського, якi, за сталiнською термiнологiєю, проходили як «вороги народу».

Пам’ятник Шевченку

Микита Хрущов: «Ранньої весни 1939 року до мене завiтали українськi письменники на чолi з Максимом Рильським. Не без тривоги вони почали говорити про те, що до наступного року весь свiт вiдзначатиме 125-ту рiчницю Тараса Шевченка, а у столицi України немає жодного пам’ятника поету.

Я тут же викликав голову Київського мiськвиконкому Івана Шевцова, який доповiв, що в Києвi є бульвар Тараса Шевченка, провулок Шевченка, там же й будинок, де жив поет, перебуваючи в Києвi.

Я пригадав, як справи привели мене до Харкова, тодiш­ньої столицi України, i там, у центрi мiста, побачив пам’ятник Шевченку. Я тут же зателефонував першому секретаревi Харкiвського мiськкому партiї Карлу Кiркiжу i запитав, хто спорудив цей величний пам’ятник. Вiн вiдповiв: ленiнградський монументалiст Матвiй Манiзер. І ми запросили його до Києва.

На черговому зiбраннi в мене вiн показував ескiзи харкiвського пам’ятника, малюнки Шевченка, зробленi олiвцем. З усього вiдчувалося, що вiн усе ще в «матерiалi».

Я повiдомив, що уряд України офiцiйно замовляє йому, скульптору Матвiю Манiзеру, пам’ятник Тарасу Шевченку для української столицi, i попросив присутнiх висловити свої побажання.

Що тут почалося! Письменники зажадали, аби пам’ятник було встановлено проти унiверситету, в якому Шевченко працював упродовж двох рокiв, представники громадськостi зауважили, що не чиновникам з уряду треба вiдводити тут чiльне мiсце, а пересiчним киянам, аби кожен згодом мiг пишатися, що й вiн внiс грошi на пам’ятник Кобзаревi. Лунало й таке питання: з якого каменю буде пам’ятник — iз мармуру, гранiту?..

Та коли я надав слово скульптору, запала тиша. Вiн сказав: «Київ перебуває в зонi континентального клiмату, у вас морозна зима й спекотне лiто. Кам’яна статуя на такi перепади реагуватиме i рокiв за тридцять-сорок може дати трiщину. Тому я використаю вiчний матерiал — бронзу».

А далi додав: «Стахановських темпiв вiд мене не чекайте, ця робота не терпить поспiху, тож робитиму все довго, але ґрунтовно».

У кулуарах я пiдiйшов до Матвiя Генрiховича, аби висловити, нарештi, й свою думку: «Я бачив харкiвський пам’ятник, який перевантажений багатьма другорядними фiгурами, ми бачимо там крiпакiв, козакiв, жiнок, а також бандуру i кобзу. Нам бажано, щоб у Києвi все другорядне було вiдсутнє, нехай би Шевченко стояв один».

На тому й порiшили. А 6 березня 1939 року на площi бiля унiверситету зiбралася вся Україна, учасники Шевченкiвського пленуму Спiлки письменникiв СРСР у повному складi, гостi з республiк СРСР i з-за кордону. Спадає бiле полотно, i бронзовий Тарас Шевченко з’являється народу...

Але далеко не для всiх це стало святом: уже за кiлька днiв менi зателефонував секретар ЦК ВКП(б) Жданов: «Ви широко вiдзначили рiчницю Шевченка, але ж попереду 60-рiччя товариша Сталiна, а у вас, у Києвi, навiть провулку Сталiна немає, не кажучи вже про пам’ятник...»

Щойно країною прокотився кривавий 1937-й рiк. Скiльки державних дiячiв, вiйськових, полiтпрацiвникiв було знищено...
І я вiдступив: у Києвi з’явилася площа Сталiна, Сталiнський район, а от пам’ятника Сталiну анi в Києвi, анi в iншому мiстi України не було встановлено.

Прорахунки цiною в мiльйони життiв

Рой Медведєв: «Найтяжчою помилкою Сталiна в зовнiшнiй полiтицi є неправильна оцiнка ним вiйськово-стратегiчної ситуацiї, що склалася навеснi та влiтку 1941 року. Іще за рiк до того йому доповiдали про iнтенсивне перекидання нiмецьких вiйськ до захiдних кордонiв СРСР, а з початком 1941 року це перекидання рiзко зросло, й ешелони з нiмецькими вiйськами та технiкою йшли до радянських кордонiв безперервним потоком.

І тут на авангардне мiсце виходить Київський вiйськовий округ. Яких же заходiв вжив Сталiн? За його згодою округу було додано назву «особливий», що мовою вiйськових означає «прикордонний». От i все.

А тим часом продовжувалися безперебiйнi поставки до Нiмеччини радянських товарiв, тодi як нiмецька сторона припинила виконання своїх зобов’язань. Поза увагою Сталiна залишилося й те, що нiмецьке посольство в Москвi систематично скорочує кiлькiсть своїх спiвробiтникiв, тодi як у радянське посольство в Берлiнi прибувають усе новi й новi спiвробiтники разом iз сiм’ями. І навiть тодi, коли нiмецькi розвiдувальнi лiтаки почали постiйно порушувати радянський кордон, облiтаючи прикордоннi мiста України, про що Київ доповiдав Москвi, звiдти надходив наказ: «На провокацiї не вiдповiдати».

Та командуючий Київським особливим вiйськовим округом генерал-полковник Кирпонос, ризикуючи посадою та життям, вiддав наказ збивати лiтаки-порушники. Те, що було вилучено в пiлотiв збитих лiтакiв, Кирпонос вiдправив на iм’я Сталiна з таким поясненням:

«Надсилаю трофейнi фотодосьє на нашi аеродроми, промисловi й транспортнi об’єкти захiдних областей України, у тому числi й на вiйськовi об’єкти Києва, Одеського та Севастопольського портiв, заводiв Днiпропетровська, Харкова, Марiуполя та iнших мiст, на Днiпрогес, на основнi мости через Днiпро та Днiстер».

Реакцiї нiякої. Тодi розвiдка округу, заглибившись на протилежний бiк кордону, викрала нiмецького штабного офiцера, i на стiл Сталiна лягло нове донесення вiд Кирпоноса:

«За даними на березень 1941 року для наступу на СРСР нiмецький генштаб створив три армiйськi ударнi групи: перша пiд командуванням генерал-фельдмаршала Бока завдасть удар у напрямку Ленiнграда, друга група пiд командуванням генерал-фельдмаршала Рунштедта — у напрямку Москви, третя група пiд командуванням генерал-фельдмаршала  Леєба — у напрямку Києва. Початок вiйськових дiй проти СРСР слiд очiкувати в червнi 1941 року».

А що ж Сталiн? Побiжно ознайомившись iз донесеннями, наклав резолюцiю: «В архiв. Пiдшити до справи».

Не чекаючи вiдповiдi вiд нього, генерал Кирпонос наказав вiйськам спiшно будувати укрiпрайони — УРи, а цивiльному населенню рити лiнiї оборони. І якщо нiмцi планували взяти Київ iще до кiнця червня, то через потужнi загороди ввiйшли до нього лише 19 вересня.

Прийнявши на себе удар нiмецьких танкових армiй, Київ дав Москвi колосальний виграш часу, завдяки чому вона оговталася, органiзувавши нашвидкуруч оборону як iз повiтря, так i з основних шляхiв пiдступу.

...Через недбалiсть Сталiна початок вiйни було безнадiйно програно. Попри героїзм солдатiв, армiя зазнала величезних втрат, невмiле керування центру й особисто Сталiна призвело до часто невиправданих втрат: мiльйони вiдомих i невiдомих iмен, безлiч братських могил — такою була цiна злочинної сталiнської недбалостi».

Як Хрущов iз Кримом «розiбрався»

Вiд автора: 19 лютого 1954 року всi центральнi газети Радянського Союзу надрукували на перших шпальтах Указ Президiї Верховної Ради СРСР такого змiсту (дослiвно): «Враховуючи спiльнiсть економiки, територiальну близькiсть i тiснi господарськi i культурнi зв’язки мiж Кримською областю i Українською РСР, Президiя Верховної Ради Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк постановляє:
затвердити спiльне подання Президiї Верховної Ради РРСФР i Президiї Верховної Ради УРСР про передачу Кримської областi зi складу Росiйської Радянської Соцiалiстичної Республiки до складу Української Радянської Соцiалiстичної Республiки».

В аналогiчному Указi Президiї Верховної Ради Росiйської Федерацiї вiд того ж таки 19 лютого 1954 року як вагомий аргумент зазначалося (дослiвно): «Крим етнiчно й iсторично тiсно пов’язаний з Україною набагато бiльше, нiж iз Росiєю».

Хоча Указ Президiї Верховної Ради СРСР був пiдписаний Ворошиловим, а Президiї Верховної Ради РРСФР — Ігнатовим, усi в країнi розумiли: справжнiй iнiцiатор передачi Криму Українi — Хрущов.

А почалося все з того, що одразу по вiйнi, коли економiку СРСР треба було пiднiмати з руїн, вишукуючи додатковi резерви, Хрущов як очiльник України взяв участь у Всесоюзнiй партiйно-господарськiй нарадi, на якiй мiнiстр геологiї СРСР Чекмарьов доповiв, що в районах Крайньої Пiвночi й Далекого Сходу виявлено невичерпнi поклади газу, нафти, корисних копалин.

Та от бiда: тамтешнi народи — чукчi, евенки, коряки, якути, комi, мордва, якi одвiчно займаються оленярством i конярством, не пристосованi до роботи на промислових об’єктах, поняття виробничої змiни, технiки безпеки для них — порожнiй звук.

Хрущов був свiдком того, що українцi, якi повернулися з фронтiв, не мали до чого докласти рук — уся економiка України була зруйнована вщент, на облiк зареєструвалися мiльйони безробiтних. Шукаючи виходу зi складної ситуацiї, Хрущов зв’язався з мiнiстром геологiї i «пробив» так звану «українську квоту».

І ось уже у великих i малих мiстах України з’являються пункти з оргнабору робiтникiв. Українцi масово вiдгукуються: кожен, хто завербувався, як тодi говорили, отримували пристойнi грошi — «пiдйомнi», а до лексикону українцiв увiйшли мiста з незвичними назвами: Норильськ, Уренгой, Помари, Анадир, Джезказган, Якутськ. Згодом у цих мiстах залунала українська мова, з’явилися вулицi Шевченка, Хмельницького, Українська, Днiпровська...

І дуже скоро в Київ, на адресу того ж таки Хрущова, почали надходити урочистi рапорти: там ударив фонтан нафти, там вiдкрито родовище газу, тисячi ешелонiв пройшли трасою, якою ранiше й оленi не ступали. У свiдомостi Микити Сергiйовича мiцно закрiпився образ українця як надiйного, авторитетного трудiвника.

І от що показово: очоливши наприкiнцi 1953 року таке величезне державне утворення, як СРСР, Хрущов уже на початку наступного, 1954, року зiнiцiював передачу Криму Українi, не маючи сумнiву, що цю депресивну територiю доведуть до пуття вправнi українськi руки. Та скоро стало очевидним, що руками справi не зарадиш, тут потрiбнi масштабнi перетворення на всеукраїнському рiвнi.

Тож, узявши Крим пiд своє крило, Україна пiдвела сюди дешевий струм Днiпрогесу, побудувала Пiвнiчно-Кримський канал, знявши одвiчну проблему питної води, український агротехнiчний комплекс побудував найсучаснiшi елеватори в Сiмферополi, Севастополi, Ялтi, Керчi, а хлiбороби щедрої на врожаї Херсонщини засипали їх добiрним українським зерном.

І головне: занедбана Росiєю глибинка у складi України отримала статус автономної республiки, а це дало їй право обирати свою Верховну Раду, мати свiй Кабiнет Мiнiстрiв.

І не вина України в тому, що в усi роки автономiї до влади в Криму приходили проросiйськи налаштованi полiтики, якi «не помiчали» того, що дала їхньому краю Україна, виховуючи у кримчан агресивне ставлення до всього українського, надалi кинувши Крим «в обiйми» путiнських «зелених чоловiчкiв».