Нескорені депортаціями: історії насильно переселених українців із Холмщини та Лемківщини

Переселенці... Так безлико стали називатись майже пів мільйона українців із Холмщини, Лемківщини, Підляшшя, які за свавільним рішенням комуністичних правителів УРСР та Польщі були примусово виселені переважно у степові райони півдня та сходу України.

А ще більше 150 тисяч внаслідок злочинної операції «Вісла» були вивезені з рідних країв і розпорошені на західних та північних землях Польщі.

Наслідком цього жахливого злочину було безповоротне знищення прадавньої західної етнічної гілки українства з її унікальною матеріальною та духовною культурою.

І вже нікого не цікавило, звідки ці згорьовані, розгублені люди, які у них стражденні долі. Та поза очі, а часто і відверто називали їх «поляками, бандерами чи западніками», насміхались з їхньої мови.

Хоча мова корінного населення Холмщини та Підляшшя належить до найстаріших українських діалектів. Саме ці землі входили до Галицько-Волинського князівства, потужного державного утворення, яке проіснувало майже півтори сотні років.

А успішним його володарем, князем Данилом Галицьким, були збудовані нові міста, зокрема, Львів, Холм, в якому постали величні храми та палаци.

Утискали й переслідували

Етнічні українці Холмщини і Підляшшя упродовж віків утискувались і переслідувались за мову, віру, зазнавали численних людських жертв, духовних і матеріальних втрат.

Так, у Першу світову війну під час відступу російські війська палили українські села, змушуючи людей покидати свої обійстя.

Тоді 300 тисяч українців були переселені в Російську імперію. Від голоду, холоду та інфекційних хвороб загинуло 90 тисяч біженців.

Холмщина втратила 33% свого населення, а на покинутих землях їх чекали спалені садиби, зарослі чагарниками поля, які мусили метр за метром розкопувати лопатами.

Наслідком депортації 1915 року стало і розпорошення членів родини, втрата зв’язку між рідними. Тільки через 35 років знайшов у Харкові мій дід свою рідну сестру Софію.

Із початком Другої світової війни життя українців у Польщі стало зовсім нестерпним. Удень у села вдирались німці, грабували населення, обкладали непомірними податками, влаштовували облави на молодь для вивезення в Німеччину.

Та справжній жах починався вночі. Озброєні польські банди чинили проти українців нещадний терор. Із настанням сутінок українські родини ховались у стайнях, на горищах, у льохах, скиртах соломи. Та то був ненадійний захисток.

«Ми знищимо українців у селах, і вони стануть наші»,— так говорили поляки. І знищували...

Результатом геноциду українського населення було знищення понад півсотні сіл із тисячами ні в чому не винних людей протягом 1943-44рр на Холмщині від рук польських карателів загинуло 14 моїх близьких родичів.

Радянські військові не захистили українців від безчинства польських бандитів , а лише наполягали на їх переїзді до СРСР. Не маючи надії на покращення свого становища, українські родини в 1944 р. змушені були покинути свої оселі, майно, могили рідних.

Звісно, далеко за неповним переліком тільки наша родина залишила в Польщі: 22 га орної землі, житлові будинки площею 198 кв.м і 234 кв.м, комори 134 кв.м, господарчі приміщення 315 кв.м, стайні 135 кв.м, стодоли 650 кв.м. Тих, хто не погоджувався на переїзд, вивозили примусово.

Майно, худобу вантажили на військові машини. Була люта зима. Не вистачало залізничного транспорту, тисячі змучених, розгублених людей на залізничних станціях тижнями чекали вагонів, страждаючи від холоду, хвороб. Їхали кілька тижнів у «телячих» вагонах.

Особливо потерпала родина маминого брата Володимира з немовлям.

Крім того, вагони з майном переселенців не охоронялись, тому часто ставали легкою здобиччю злодіїв. Так, на станції Кам’яний Міст злодійський напад був вчинений на їхній вагон. Важкі випробування чекали на переселених у степи в селі з промовистою назвою Степківка (нині Миколаївська обл.).

Там нелегко обживались викинуті з родинних гнізд українці з Холмщини: Бігунці, Морокішки, Романюки, Свистуни, Козаки, Лоні та інші. Вдалося встановити список із 31 особи.  

Наша велика родина отримала стару хату під солом’яною стріхою, де жив контужений інвалід війни. Звичайно, годували і його. Родичам, родині Бігунців, дали хату розкуркулених, в яку невдовзі повернувся господар. Тож вони змушені були наймати житло, кілька разів змінюючи місце проживання, поки далеко за селом, у степу, не отримали ділянку землі для будівництва житла.

Працювали за «палички» трудоднів

Нелегко було переселенцям, які споконвічно господарювали на власній землі, почати нове життя в атмосфері сталінського терору, злиднів колгоспного села 50-х. Переселенським родинам зразу ж було запропоновано вступити в колгосп, про обіцяну можливість ведення власного господарства не згадували.

А чому дали змогу забрати з Польщі худобу, зрозуміли після переїзду: її примусово забрали в колгосп. Незвична до колгоспного догляду, худоба незабаром пропала.

Місцеві комуністи, пам’ятаючи практику розкуркулення 30-х, отримали нову поживу. Адже тоді більшість середняцьких господарств було силоміць забрано до колгоспу, а їх господарів заслано до Сибіру.

Переселенські родини важко працювали в колгоспі за «палички» трудоднів, були залякані, не знали законів. Тому їх підло обдурювали.

За важку працю восени отримали по 300 грамів ячменю і пшениці на трудодень.

Вже пізніше, оформлюючись на пенсію, мама не знайшла там жодних документів, що підтверджували її працю в колгоспі, хоча часто згадувала, як важко було копати в чорноземі глибокі ями під виноград.

Місцеві чиновники часто приходили вночі, стукали у двері, лякали арештом, судом, погрожували відправити до «білих ведмедів». Таким чином вони примушували підписуватись на облігації, сплачувати податки.

Депортовані ж не знали, що на 5 років звільнялись від цього. Не вся переселенська молодь, особливо більш старшого віку, змогла продовжити освіту, адже все треба було починати з «нуля».

Тож для більшості переселених вона обмежилась знаннями, отриманими в Польщі.

Переселені родини були під наглядом агентів КДБ як неблагонадійні. Члени нашої родини, як і більшість холмщаків, за моїми спостереженнями, мають непокірну вдачу, почуття власної гідності.

В родині згадували такий випадок. На недільне богослужіння до церкви, напевно, з метою нагляду, завітали парторг колгоспу та сільський голова. Стали посеред храму, не знявши шапок. Мій дядько Володимир підійшов до них, зірвав шапки і кинув додолу. Присутні заніміли, чекали найгіршого, та минулося.

Прибулих вразила жахлива повоєнна бідність, голодні, виснажені вдови з малими дітьми. Віддавна Степківка мала сумну долю. Село дуже постраждало від голоду 32-33рр., коли вимирали цілі родини, щодня ховали по 40 загиблих.

Із 300 призваних на фронт степківців полягло 175, в деяких родинах — усі чоловіки. Тож усю важку працю виконували жінки і підлітки. Коровами орали лани, вручну засівали.

Переселені допомагали сусідам привезеними з Польщі харчами, а для багатьох дітей у Степківці вони стали хрещеними батьками. Місцеві селяни ж допомагали пристосовуватись до нових умов. Із вдячністю переповідали мої рідні, як пізно вночі хтось постукав у вікно і попередив, що на партійних зборах вирішили відібрати у переселених кілька вуликів.

Не всі депортовані змогли прижитися на нових землях. Нестатки, незвичні природні умови, туга за рідними лісистими краями спонукала їх на переїзд ближче до батьківщини, плекаючи надію згодом повернутись на землю своїх предків.

Покидати місця поселення категорично заборонялось (наказ НКВС УРСР від 5 жовтня 1945 р. за №00172). В доповідній записці начальника управління НКВС Сумської обл. про це сказано категорично: «Агентурно-осведомительной сети дано задание устанавливать лиц, ведущих агитацию за самовольный переезд переселившихся семей обратно в Польшу или другие районы области. Кроме того, приняты меры к розыску и возвращению на прежнее место жительства 98 семейств, самовольно переехавших из районов»).

Рушили на захід

Та все ж частина наших родичів, покинувши все майно, впрягли у саморобний візок корову і рушили на захід. Йшли кілька тижнів, поки дістались Івано-Франківщини. Важким був шлях на Волинь із Біляївського району Одеської області ще для одних наших близьких родичів із села Ситно (Польща). Кілька днів тримала міліція на дорозі серед степу і переселенські родини з холмського села Седнів, які на возах покидали чужину.

Мій дідусь Іван за кілька кілометрів носив їжу і воду землякам. Ніякі погрози і залякування не похитнули їх рішення, і седнівці продовжили свій шлях.

Чесні, щедрі, працьовиті, переселенці заслужили повагу степківців. Звикши сумлінно працювати на власній землі, холмщаки стали передовиками і на колгоспних нивах.

Туга за втраченою Вітчизною ніколи не покидала вигнанців. «А в нас удома...» — часто з сумом зауважувала моя мама Ольга Морокішко, переселенка з Холмщини, згадуючи якісь події, звичаї чи святкування.

Пам’ятала, якими солодкими були черешні в їхньому садку, смачною вода із джерела на лузі, як п’янко пахли липи, посаджені ще прадідом. Розповідала мама і як раділа поверненню з вирію лелеки, якому вилікувала поранене крило.

Пекучим болем проникнуті рядки листа, який я отримала від Олесі Кос — переселенки з села Тисова, Перемишлянського повіту. «Як нас примусово переселяли, люди плакали, не хотіли їхати. Весь час на нас нападали польські і руські війська.

Робили облави і поляки, знущались над людьми. Це був 1945 рік... як нас вигнали голих, босих, а наші хати і господарство усе спалили, худоба згоріла. У нас були воли, коні, корови і усе згоріло.

Ми остались на зиму без усього. А у нас було п’ятеро дітей. Везли нас цілий місяць у відкритих вагонах із Перемишля до Дрогобича, дощі на нас падали, у холоді і голоді. Бо не дали нічого взяти, картопля на полі залишилась не викопана.

Документів не дали на хату, а дали нам у Дублянах польську хату і казали платити 7 тисяч, а де було узяти ці гроші, як ми не мали ні худоби, ні поля. Бідували, всі діти по службам ходили.

Мій тато завербувався у Миколаївську область. Приїхав вербовщик і завербував нас, обдурив нас, що там є хати, а тут не було де жити. Ми приїхали і жили по квартирах до осені. Потім жили у недобудованих переселенських хатах, спали на підлозі.

Так над нами іздівались, це була і совєцька пропаганда, аби заселити нашими людьми степи України, де немає води і засуха часто. І там донині живемо, весь час робили на фермах. За що нас поляки обернули на жебраків? Та не тільки поляки.

Яке було знущання над людьми, різали, вбивали, палили. Я писала кругом, щоби нам вернули хати і поле — усе наше хозяйство» (орфографія авторки листа збережена).

Минають роки, відходять у вічність ті, чиї долі опинились у жорнах історії, а з ними і безцінні скарби їхніх спогадів, бо десятиліттями тема жахливої трагедії українського населення Холмщини замовчувалась.

Усе менше залишається людей, які пам’ятають ті події, роз’їхались їхні нащадки. А на сільському цвинтарі, під пронизливими степовими вітрами знайшли вічний спочинок холмщаки, лемки — вигнанці зі своїх прабатьківських земель, що не ополячились, стали на захист своєї мови, віри, батьківських звичаїв.

2 березня 2021 року у Верховній Раді депутати з різних фракцій зареєстрували змістовний законопроєкт № 5188, який визнає депортацію українців комуністичною владою в 1944—1951 роках незаконним та злочинним актом та в разі його прийняття передбачає низку заходів, спрямованих на вшанування пам’яті постраждалих мирних жителів, певне відшкодування переселеним та їхнім нащадкам моральних та матеріальних втрат.

А ми мусимо відкрито говорити про болісні сторінки історії нашого народу, збирати й аналізувати свідчення цих трагічних подій.

Зоя ШАЛІВСЬКА,
членкиня Київського товариства «Холмщина» ім. М. Грушевського