Висоти шістдесятниці: Людмила Семикіна захищала В’ячеслава Чорновола і творила «Захара Беркута»

Аристократичним консерватизмом назвав стиль мисткині Людмили Семикіної ще після виставки «Високий замок» у 1996-му письменник Вадим Скуратівський — за серію тих строїв вона отримала Шевченківську премію.

Крихту творчості художниці можуть побачити користувачі столичної станції метро «Почайна», якщо піднімуть голову на її панно.

А без кількох місяців півстоліття тому дипломовану художницю за рекомендацією Георгія Якутовича запросили створювати костюми у знімальну групу одного зі знакових українських фільмів — «Захара Беркута», який вийшов у прокат 1972-го.

І режисер Леонід Осика, і художник-постановник Георгій Якутович тоді захистили Людмилу Семикіну від «особливо свідомих людей», які хотіли відсторонити її від роботи над фільмом. Бо 1968-го мисткиня стала підписантом звернення до генсека СРСР Леоніда Брежнєва та ще кількох посадовців — «Листа 139» із закликом припинити протизаконні репресії, з наголосом на судилищі над В’ячеславом Чорноволом, який отримав вирок у листопаді 1967 року у Львові. І це було не єдине, за що художниця отримала обвинувачення в «буржуазному націоналізмі».

Народжена в Одесі 1924 року Людмила Семикіна — яка закінчила після війни Одеське художнє училище, а потім Київський художній інститут — була серед помітних учасників столичного Клубу творчої молоді, який на початку 1960-х об’єднав Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Василя Симоненка, Аллу Горську та інших свідомих проукраїнських правозахисників-правдолюбів.

Людмила Семикіна — спів­авторка вітража «Шевченко. Мати» у вестибюлі Київського університету, який створювала до 150-річчя з дня народження Кобзаря разом з Опанасом Заливахою, Аллою Горською, Галиною Севрук, Галиною Зубченко.

Вони вивели у цій знаковій мистецькій роботі Шевченкове: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово!». Утім вітраж, варварськи знищений радянськими функціонерами ще до офіційного відкриття 18 березня 1964 року, залишився лише на фотографії.

«Людмила Семикіна остан­ня з тих, хто разом з Аллою Горською та іншими творили отой розтрощений вітраж у київському університеті. Я бачив її разом з Аллою під колонами університету після того трощення, — розповідає літературознавець Михайло Наєнко.

— Ми, тоді студенти, протестували виконанням пісень, народних та на слова Шевченка. І були з нами декан Павло Федченко та Михайло Стельмах. Через багато років Людмилі Семикіній в Університеті вручали Шевченківську премію (1997). Ми сиділи поруч на сцені великого залу. Це було останнє вручення Шевченківських премій в Університеті Тараса Шевченка. Тоді ж вручали премію й Євгену Сверстюку. Людмила Семикіна справді — одна з легенд художників-шістдесятників».

Письменниця Оксана Думанська уточнює, що родове прізвище Людмили Миколаївни насправді — Семикінь, яке згодом спотворили. А «відгадав» його філолог-сходознавець Григорій Халимоненко на зйомках «Захара Беркута». Коли покликав: «Людо! Семикінь!»

«Згодом, коли Семикіна заглибилася в родовід, то встановила: таки Семикінь. Я цю оповідь чула в майстерні Лариси Іванової, коли збирала спогади про Софію Караффу-Корбут. Записала і від Семикіної», — ділиться пані Оксана.

До речі, Людмила Семикіна в інтерв’ю газеті «Україна молода» у 2011 році розповідала, що на зйомках «Захара Беркута» працювала «у джерсі, кептарику, чоботах і хустці! Інтелігентні люди кидали в мій бік зацікавлені погляди, а невігласи — образливі репліки: «Поглянь, носить бандерівський одяг!». Мисткиня зберігала те власноруч пошите вбрання, позаяк воно допомагало їй як оберіг.

Легенда національного руху опору, видатна художниця, майстриня декоративного мистецтва 96-рiчня Людмила Семикіна 12 січня полинула до когорти ідейних побратимів і посестр, щоб охороняти Україну з небесних висот. У п’ятницю, 15 січня, у Володимирському соборі у Києві — прощання з мисткинею.