Футурист Іван Маловічко: романтичний бешкетник із квартири №52

Коли йдеться про український літературний футуризм, то найчастіше згадують його харизматичного лідера — Михайля Семенка.

Проте мрії про світле майбутнє з шаленими швидкостями, промисловими містами й переможною технікою вабили й надихали не лише його.

Ґео Шкурупій, Андрій Михайлюк, Микола Скуба, Іван Маловічко, ранній Микола Бажан, Володимир Ярошенко гаряче дискутували, декламували поезії, сварились між собою й мирились та планували захопити ідеями панфутуризму широкі маси населення.

З-поміж цього неординарного кола митців по-своєму виділявся молодий і запальний Іван Маловічко, який, можливо, рівнем таланту ще поступався своєму вчителю та другу (М. Семенку), але експресивністю та яскравістю — безперечно, ні. Уже сама поява юного автора у Харкові, тодішній літературній та адміністративній столиці УРСР, залишила незабутні враження у присутніх.

У галошах на босі ноги...

Письменник і, за непідтвердженими джерелами, штатний співробітник НКВС Олексій Полторацький згадував, що Іван Маловічко постав у редакції журналу «... в солом’яному бриликові з малиновою стрічкою, з кривою люлькою і в галошах на босі брудні ноги.

Брилик — з моїх рук — описав широку траєкторію польоту з вікна редакції тодішнього ілюстрованого «Всесвіту», де я працював, і повиснув на високому платані над головами відвідувачів сусіднього літнього ресторану, загрожуючи одного дня стати прикрасою на голові якогось піжона; криву люльку викинув сам Маловічко, бо від її паління йому весь час нудило, а замість калош ми купили йому в складчину жовті гостроносі туфлі, в яких він з незвички кульгав і скаржився, що йому муляє».

Таке химерне вбрання 20-річного юнака пояснювалось не лише епатажем, властивим футуристам, а й доволі скромними статками письменника-початківця. Іван Маловічко був родом із Черкащини, з небагатої родини, і намагався сам якось заробляти на прожиття, маючи на утриманні ще й брата. Тож і способи самореалізації обирав досить розмаїті: слюсар 5-го розряду, учитель, студент Одеського дер­жавного кінотехнікуму (який так і не завершив) і, зрештою, літератор.

Доповнення до зізнання І. Маловічка від 15.11.1937 р. Державний архів Харківської області, ф.Р. — 6452, оп. 4, д. 1300, арк. 25.

Витяг з акту про розстріл І. Маловічка. Державний архів Харківської області, ф.Р. — 6452, оп. 4, д. 1300, арк. 36.

У 1928 р. Іван Маловічко почав співпрацювати з журналом «Нова генерація», де вперше був опублікований його вірш «Кордильєра». Після ліквідації часопису мобілізований до РСЧА, служив, за його словами, на фінському кордоні. Після демобілізації з Червоної армії молодий літератор знову опинився в Харкові — в колі найближчих однодумців М. Семенка.

На початок 1930-х років припав період серйозного входження І. Маловічка в літературу, опанування ним письменницької майстерності та здобуття своєї читацької аудиторії.

Виходять друком його збірки поезій «Шефи», «Головам на плечах», «Соціалістична весна» (1930), «По морях», «В книзі маємо мову про ніч штурмову» (1932), «Мореїн із Комі» (1934); книжки оповідань та нарисів «З історії Одеського порту» (1935), «На кордоні» (1936)

Хуліганська натура поета

Красивий, чубатий, імпульсивний, щирий, упертий — Іван, здається, без особливих зусиль сходився з людьми, але й так само легко встрявав у бійки з побратимами-літераторами з абсолютно різних приводів, від мистецьких до побутових. Проте бійки та бучні посиденьки з друзями, які часто перетворювалися на пиятики, не залишали в душі поета злості чи агресії.

Навпаки, він постійно виправдовувався перед коханою за свою поведінку, відчуваючи сором за бешкети. Так! Хуліганська натура поета дивним чином поєднувалась із вмінням тонко відчувати, глибоко кохати, виявляти ніжність і турботу.

Кохання прийшло у життя поета Івана Маловічка, як завжди, несподівано, під час його другого перебування в Одесі. У 1935 році він повернувся до чарівної «перлини біля моря» працювати над нарисами «З історії Одеського порту». І саме в той рік одружився з юною студенткою Зоєю Зубковою, яка згодом, попри усі лихоліття сталінського терору й непрості радянські часи, збереже рукописи, фото й листи Івана Кириловича.

І хоча одеські сторінки життя Івана Маловічка зараз уже відомі, завдяки К. Хоменко, місцевій дослідниці й музейниці, зародження почуттів між двома — це завжди велика таємниця.

Листи Івана Маловічка дозволили дещо зрозуміти і про нього особисто, і про цей зворушливий бік його життя. Він, як і більшість людей, боявся бути відштовхнутим, непотрібним зі своїми почуттями. Тим паче знав, що за ним в Одесі тягнеться шлейф скандальної слави пияка та забіяки.

Як, мабуть, і годиться письменнику, стосунки І. Маловічка із Зоєю починались не з побачень чи обіймів, а з конспіративного листування. Бо мешкали вони фактично в одному приміщенні, Іван винаймав у батьків дівчини кімнату, а записочки вони клали одне одному або під подушку, або в кишеню пальта.

Поету вдалося порозумітися з коханою, пояснити усі свої зриви й внутрішні муки та відчути щастя.

Він зізнавався у листі: «Лягаю спати і безкінечно мрію про тебе. Мені сняться прекрасні сни, усе ти, ти і ти. Сняться твої теплі поцілунки і м’які очі. Ти снишся мені такою, якою прийшла у житті, доброю, живою, веселою й іноді пухнасто-мовчазною. Перебуваючи разом, я, буває, мовчу. Взагалі кохання мовчазне і чуйне».

Посадили Йогансена — «ворога народу»...

У квітні 1935 року Іван і Зоя побралися, а невдовзі переїхали до Харкова й оселилися у відомому будинку «Слово» у квартирі №52, в якій до 1933 року мешкав іще один репресований письменник — Володимир Ґжицький. На жаль, збутися мріям подружжя про майбутнє, облаштований побут, плідну літературну діяльність не судилося.

21 серпня 1937 року поет Іван Маловічко написав молодій дружині Зої листа, в якому переповів найостанніші новини Харкова: «У мене все по-старому. Крім новин, тобі відомих, додалася ще одна — посадили Йогансена — ворога народу. Завтра я роблю доповідь на активі облконференції, де мене обрали членом обкому профспілки».

Коло відчутно звужувалося, а тривога наростала щодня... Адже у квітні 1937 року співробітники НКВС заарештували лідера футуристів Михайля Семенка, а ще раніше — у грудні 1934 року — Ґео Шкурупія. Та й узагалі будинком «Слово» ширяв постійний неспокій, адже його мешканці регулярно бачили чорні «воронки», які приїжджали по їхніх друзів, колег, сусідів...

Письменник і за сумісництвом секретний співробітник НКВС Юрій Смолич у мемуарних записках «Мозаїка. З тих років...» подає наступні відомості про затримання Івана Маловічка: «Після того як він (Полторацький. — Авт.) із Маловічком на зібранні в Спілці визнавали свої помилки та інше після арешту Семенка (в час зборів дві машини стояли під дверима Спілки), всі, разом із ними двома, рушили додому — всі мешкали в «Слові».

Маловічко пішов до своєї квартири в під’їзді №5 — туди одразу підкотила одна з машин, і його забрали. Друга машина підкотила до під’їзду №1, де мешкав Полторацький. Зайшли до нього. Але його вдома ще не було. Агенти просиділи всю ніч — Полторацький так і не з’явився». Думається, що Ю. Смолич міг трохи помилитися часом. Найімовірніше, спілчанські збори відбулися десь у травні-липні 1937 року, Івана Маловічка ж заарештували останнім із футуристів — 21 вересня 1937 року.

Радянські репресивні органи затримали письменника у Харкові та швидко доправили у в’язницю НКВС у Києві, звинувативши в належності до «контрреволюційної терористичної організації», створеної М. Семенком. У лабетах столичних чекістів, відомих своїми тортурами й беззаконням під час допитів, Іван Маловічко витримав десь місяць.

21 жовтня 1937 року в його архівно-кримінальній справі, що зберігається в Харківському обласному архіві, з’являються химерні «власноручні зізнання», в яких Іван Кирилович детально переповідає обставини знайомства з поетом Миколою Скубою, пише про те, як вони, молоді футуристи, негативно ставились до т.зв. київської групи «Нової генерації», критикуючи О. Влизька та Г. Шкурурпія за «вождізм» та «европейство», описує розмови й скрутні матеріальні обставини свого друга.

Тобто у тексті не звучить майже нічого крамольного, навіть із позицій комуністичної влади, крім останнього абзацу: «Інформуючи мене... (закреслено кілька слів. — Авт.) про учасників контрреволюційної націоналістичної організації, Семенко в числі інших називав Скубу. Коли і як саме був завербований Скуба і які він мав виконувати контрреволюційні завдання, і взагалі, що робив він останній рік, — я не знаю».

А в першому та єдиному запротокольованому допиті від 13 листопада 1937 року чоловік уже визнав себе винним і свідчив, що в дружньому колі митців-футуристів велись відверті націоналістичні розмови «про переслідування «кращих» українців, затискання української літератури, про неправильну політику партії в національному питанні та в галузі літератури». Інших доказів «провини» письменника, крім самообмови та витягів із допитів М. Семенка, Я. Савченка, у справі немає.

Івана Маловічка розстріляли у Києві 26 листопада 1937 р. за рішенням трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР. Його останки покояться в одній із братських могил у Биківнянському лісі. Реабілітували митця у 1957 році за «відсутністю складу злочину», але його тексти, деталі біографії ще досі чекають на висвітлення й дослідження.