Від Гатцука до Куліша і Шевченка: як українські абетки пробивалися крізь заборони Російської імперії

Із багатьох голів ще не вивітрилися радянські агітки про те, як безграмотних і забитих українців більшовики-комуністи вивели до світла знань. І нині від горе-екскурсоводів і проповідників «русково міра» інших професій можна почути про «перший універитет в Україні — Харківський», це якщо відлік українській історії вести з часів колонізації України Російською імперією і не згадувати, що спочатку царі Московії у прямому і переносному значенні випалювали здобутки загарбаної досить потужної європейської дер­жави. Або уїдливо будуть запитувати, в якій країні відкрили Київський університет, який тепер носить ім’я Тараса Шевчека? У тій, яка колонізувала Україну, знищивши по суті на століття, наприклад, такий потужний навчальний заклад, як Києво-Могилянська академія, яку свого часу називали Могилянсько-Мазепинською (перетворивши його на навчальний заклад ручної церкви).
Спробуємо розкласти на полички пам’яті всі події, щоб з’ясувати істини про українську просвітницьку й навчальну літературу, зокрема абетки ХІХ століття.

Відновлення апострофа Гатцуком

    «В одному із залів Національного музею історії України експонується видана в 1861 році «Українська абетка». Про автора цього підручника для українських недільних шкіл — фольклориста й мовознавця Миколу Олексійовича Гатцука (? — після 1907) відомо небагато, — констатує Олена Попельницька, завідувачка відділу науково-видавничої діяльності Національного музею історії України. — Він доводився братом журналісту та члену Московського археологічного товариства Олексію Олексійовичу Гатцуку (1832—1891), який народився в Одесі, навчався в Московському університеті, викладав словесність в одеському Рішельєвському ліцеї, друкував розвідки з мовознавства та археології у різних часописах.
    Те, що автор «Української абетки» Микола Гатцук був нащадком славетних козаків, позначилося на сторінках означеного підручника. Для кращого запам’ятовування учнями літер до «Абетки» вміщено малюнки, що ілюструють слова, які починаються з тієї чи тієї літери. Серед цих ілюстрацій чимало таких, що нагадують читачам підручника про славетне минуле українського народу: бунчук, булава, гармаш, довбиш, запорожець, козак, жупан, шабля тощо.
    У передмові до «Абетки», датованій 6 грудня 1859 року, Микола Гатцук зазначає, що наведені у виданні тексти українських дум записані в 1840-1844 роках від мешканців сіл і містечок Київщини, а також від «безрідного запорожця старого Хвеска Чмихи» з Тирасполя. На титульній сторінці підручника вміщено зображення запорожця, яке, за словами автора, змальоване з картини, що походить зі Старої Січі.
    «Українська абетка» є водночас букварем та читанкою з текстами українських дум (про гетьмана Ганжу Андибера, козака-бандуриста, бідну вдову, сестру та брата), українських народних прислів’їв, приказок, колядок тощо.
    (...) Особливістю «Української абетки» Миколи Гатцука (що відрізняє її від інших букварів) є використання спрощеного церковнослов’янського правопису та старовинного кириличного шрифту українських стародрукованих книг — на думку автора, зрозуміліших простому люду, аніж упроваджений на початку XVIII ст. «гражданський шрифт».
    У передмові до підручника Микола Гатцук пише: «...скільки мені не траплялось бачити та читати букварів, чи видрукованих, чи деким понаписуваних (...), вони, маючи у себе чимало доброго, правдивого й побожного, не мають тільки одного — мови того люду, задля якої вони пишуться».
    Рік видання «Української абетки» — 1861, зазначений на титульній сторінці кириличними літерами. Для нумерації сторінок підручника використані арабські цифри. Хоча правопис Миколи Гатцука через свою складність та «архаїчність» не набув поширення, саме йому сучасна орфографія завдячує відновленням апострофа, вживаного в українських стародрукованих книгах».

Спалення книжок і заборони

    Щоб розуміти все про «Україньку абетку» 1861 року, треба здійснити екскурс у минувшину трохи не на 250 літ.
    1622 — наказ російського царя Михайла з подання Московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» Кирила Ставровецького.
    1690 — засудження й анафема Собору РПЦ на «кіевскія новыя книги» Петра Могили, Кирила Ставровецького та інших.
    1720 — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів iз церковних книг.
    1729 — наказ Петра ІІ переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.
    1763 — указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
    1769 — заборона Синоду Російської православної церкви друкувати та використовувати український буквар.
    1775 — руйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
    1832 — реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.
    1847 — розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова та інших.
    Що гнівило московитів і ще на початку XVII століття змушувало спалювати книги? «Учительне євангеліє» Кирила Транквіліона Ставровецького (вперше надруковане 9 листопада 1619 року) — це водночас і збірник проповідей, і реєстр євангельських читань на відповідні дні церковного року; містить уривки філософських праць Кирила (його «Зерцала богословія») та розгорнуті цитати з праць отців Церкви (Василія Великого, Атанасія Олександрійського, Григорія Назіянина, Діонисія Ареопагіта, Євсевія Кесарійського, Івана Дамаскина, Івана Золотоустого та інших). Автор згадував також і твори учителів західної Церкви, зокрема Ієроніма та Амвросія Медіоланського.
    «Кирило Транквіліон Ставровецький, обравши для свого твору змістоформу «учительного євангелія», показав себе як прихильник традиційної форми викладу, проте наповнив цю форму абсолютно новаторським змістом, ексклюзивного авторського стилю: у його проповідях органічно поєднуються й екуменічно-філософські роздуми, і гостра полеміка (зокрема проти протестантизму та єресей значно глибше вкорінених в історію Церкви — аріанства, монофізитства тощо), високий поетизм зіндивідуалізованих авторських молитов і майже канцелярська педантичність інструкцій (про послідовність прочитання частин повчання, про потребу у причасті у визначений термін тощо). «Учительне Євангеліє» Кирила продемонструвало передвістя нового осмислення ролі автора в добу бароко, та водночас природно влилося в річище давньої української гомілетичної традиції», — таку характеристику дає науковиця Богдана Мелих.

Шевченко-просвітитель

    Серед небагатьох прижиттєвих видань Тараса Шевченка особливе місце посідає остання його книжка — «Буквар південноруський» (1861) для навчання дітей грамоті українською мовою у недільних школах, складена з кращих зразків фольклору та частково з власних творів.  «Букварь»  вийшов накладом 10 тис. примірників на кошти самого автора. Причому гроші від продажу цієї книги часто йшли на потреби недільних та сільських шкіл.
    Тарас Шевченко замислював створити серію підручників, які давали б учням народних і недільних шкіл початки знань, констатує Алла Нечипоренко, доцент кафедри української мови, літератури та культури Київської політехніки.  «Думка єсть за «Букварем» напечатать лічбу і ціни та величини такої ж, як і «Букварь». За лічбою — етнографію і географію в 5 копійок. А історію, тілько нашу, може, вбгаю в 10 копійок», — ділився задумами Тарас Шевченко в листі до М. К. Чалого 4 січня 1861-го. Утім смерть поета перешкодила здійсненню планів.
    «Буквар южнорусскій» має такі розділи: азбука, склади, цифри, лічба, текстовий матеріал, на якому вчаться читати. Для читання Шевченко подав уривки з перекладених ним українською мовою «Давидових псалмів» (12, 53, 93, 149), у яких ідеться про братні взаємини між людьми і висловлюється віра в те, що гнобителів спіткає кара «за діла їх криваві, лукаві», повністю наводить у своєму перекладі псалом 132: «Чи є що краще, лучче в світі,// Як укупі жити,// З братом добрим добро певне// Познать, не ділити?..»
    Серед включених до «Букваря» матеріалів — «Дума про Пирятинського поповича Олексія» і «Дума про Марусю попівну Богуславку». Є там і фольклорні тексти, скажімо прислів’я: «Брехнею увесь світ пройдеш — та назад не вернешся».
    Як тільки був надрукований «Букварь», Тарас Шевченко почав розсилати його в українські (малоросійські) губернії Російської імперії. У листі до приятеля Ф. Л. Ткаченка він писав: «Посилаю тобі 10 моїх «Букварів» на показ, а с контори транспортів ти получиш їх 1000, і не розв’язувавши тюка, передай його, хто там у вас старший над воскресними школами? То йому й передай. А він нехай як знає продасть, а грошики положить в касу воскресної школи. От що... Дай один «Букварь» редактору «Губернских ведомостей» і попроси його, щоб він напечатав, що такий-то і такий «Букварь» продається по три копійки в пользу воскресних школ».
    Закономірно, що впрова­дження Шевченкового «Букваря» в народні школи натрапило на опір iз боку шкільної адміністрації  і вищого духівництва, зокрема чернігівського єпископа Філарета і київського митрополита Арсенія, які, звісно, служили Російській імперії. Головним управлінням цензури «Букварь южнорусскій» був відхилений як навчальний посібник.

ПОЧАТОК І КІНЕЦЬ

    Граматка Куліша
    Першим україномовним букварем у ХІХ столітті, з якого українці в підросійській Україні мали можливість навчатися рідною мовою, була «Граматка» Пантелеймона Куліша. Видав її «Панько Хутірний» у 1857 році в Санкт-Петербурзі (тому що на території України цього не можна було зробити). Буквар  Куліша відкрив серію україномовних підручників для початкової освіти, що з’явилися в Східній Україні протягом 1857—1862 років.
    Тарас Шевченко 10 грудня 1857 року записав у своєму щоденнику: «Як чудово, розумно і шляхетно укладений цей зовсім новий буквар. Дай Боже, аби він прищепився в нашому бідному народі. Це перший вільний промінь світла, що може проникнути у задавлену попами невольницьку голову».
    У 1862 році в Україні було понад 110 недільних шкіл для дорослих і дітей. Викладання в багатьох із них провадилося українською мовою. Але того ж таки 1862-го царський уряд вирішив закрити недільні школи. Більше того — багатьох організаторів і викладачів цих просвітницьких закладів було заарештовано. А за тим підійшов і сумнозвісний Валуєвський циркуляр.
    Тож закарбуємо в пам’яті ще кілька дат, які чітко виписали в сучасному проєкті «Історична правда»:
    1862 — закриття безоплатних недільних українських шкіл для дорослих у підросійській Україні.
    1863 — Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури: «жодної окремої малоросійської мови не було і бути не може».
    1864 — прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою.
    1876 — Емський указ Олександра про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень.
    1881 — заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.
    1884 — заборона Олександром IIІ українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях.
    1888 — указ Олександра IIІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
    1892 — заборона перекладати книжки з російської мови на українську.
    1895 — заборона Головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.
    1911 — постанова VII дворянського з’їзду в Москві про винятково російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.
    1914 — заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи ІІ про скасування української преси.