Двічі номінований на Нобелівську премію: за що Івана Драча «пішли» з університету і що за «сива печаль Козерога»

Великі поети не бувають одномірними.

 

 

Вони завжди багатогранні, поліфонічні.

 

 

І тому в кожного він «свій». Іван Драч — не виняток.

 

 

У мене він, як лідер епохи шістдесятництва, теж «свій». Кажу «лідер» і чую можливе зауваження: були ж, мовляв, і старші за нього шістдесятники — Ліна Костенко, Дмитро Павличко, «Нью-Йоркська група» поетів тощо. Так, були.

 

Але йдеться не про «календарне», а про концептуальне шістдесятництво.

 

Предтечами календарного в діаспорі були поети «Нью-Йоркської групи», а на материку України — Довженків виступ на письменницькому з’їзді у 1954 році, стаття М. Рильського «Краса» (1956), його ж збірка віршів «Троянди й виноград», вірш Дмитра Павличка зі збірки «Правда кличе» (1958), у якому були слова: «Здох тиран, але стоїть тюрма». Шістдесятництвом війнуло і в «великій» прозі того часу — «Людина і зброя» Олеся Гончара (1960), «Вир» Григорія Тютюнника (1962, посмертно).

 

А концептуальне шістдесятництво, яке зростало на запереченні існуючих диктатур у владі і впровадженні нового типу образного мислення в літературному мистецтві, почалося таки з поеми І. Драча «Ніж у сонці» (липень, 1961).

Я вперше серйозно почув про Івана Драча як поета влітку 1961 року. Закінчивши навчання в Лубенському технікумі, тримався (як і кожного літа) батьківської хати в Гуляйполі, де, мені думалось, будуть створені найкращі умови для підготовки до вступу на подальше навчання в Київському університеті.

 

Привчений у бібліотеці Лубенського технікуму до читання «Літературної газети» (з 1962 р. — «Літературна Україна»), я пам’ятав про неї і під час отих «канікул» у своєму Гуляйполі; відтак двічі на тиждень їздив рейсовим автобусом до райцентру, аби купити в кіоску черговий номер. І ось в одному — за 18 липня 1961 р. — натрапляю на поему-трагедію Івана Драча «Ніж у сонці». 

 

Про прихід у літературу якогось нового покоління довелось чувати тоді й раніше. Особливо після доповіді Андрія Малишка на всеукраїнській нараді молодих літераторів у 1959 році.

 

Андрій Самійлович з високої трибуни Спілки письменників «лаяв» майбутніх Шевченківських лауреатів Ліну Костенко й Олеся Лупія, теж майбутнього поета-пісняра Василя Діденка (згадаймо його майже народну пісню «По долині туман...») та інших їхніх ровесників за нібито формалізм у ще «зеленій» творчості, за неувагу в їхній поезії до соціальних проблем сучасності тощо. Про Івана Драча тоді ще не йшлося. 

А тут — його «Ніж у сонці».

 

Зі вступним словом до поеми молодого критика Івана Дзюби. Зізнаюсь чесно, що не все тоді я зрозумів і в поемі, і у вступному слові, в якому Іван Дзюба наголошував, що читання поезій Івана Драча було для нього «не тільки великою радістю, а більше — подією в житті. Я почув справді голос нового, сучасного українського поета... справді сучасного, справді українського, справді поета... Він... сильно мислячий... воює за справжні комуністичні ідеали». 

 

Мені подумалось: а хіба Павло Тичина чи Максим Рильський «воюють» не за те ж саме? Та коли прочитав поему до кінця, то почало карбуватися в пам’яті, що йшлося справді про щось новіше, досі не осмислене в радянській літературі: про замах на людське сонце правди, пустопорожні трудодні колгоспників, про неувагу до культури не тільки голови колгоспу — одного з чолових персонажів поеми...

 

Підтвердилась для мене така і ширша літературна новизна Івана Драча як поета через рік, коли в малому залі тодішнього Жовтневого палацу культури на трибуні раптом з’явився сам Іван Драч із читанням нових своїх віршів. 

 

Найбільше вразила його «Балада про коня без вершника». Друком вона з’явиться згодом у журналі «Зміна» (перейменованому пізніше на «Ранок»).

 

Я придбав той номер, але в пам’яті продовжувало звучати «живе» читання твору самим автором: що Довженків «кінь білолобий», а отже — сам геніальний кінорежисер блукає Києвом без роботи, а кіностудія його (Довженка) імені «стогне в зубах анекдотів...// Живе в кіносимфонічній роботі // Кінобарабаном та кінобалалайкою».

 

Кинуто було, отже, дуже сміливий камінець у бік тодішнього «старшого брата» з його барабаном та (особливо!) балалайкою.

 

Водночас звучала туга за часом, що в середині 50-х років Україна втратила великих своїх трудівників-літераторів, серед яких — Олександр Довженко з його мислячим конем:

 

А людство летить у ракетному вихорі,

А сонце не спить над полями-лугами...

Мій шлях у сльозах у пекучих вигорів,

Хто ж стисне боки мої острогами?!

 

Таким мотивом Іван Драч виводив український поетичний біль на світову орбіту, і було видно, що в концептуальному розумінні поезії маємо справу в літературі з чимось справді новим. 

 

За рік перед цим у тому ж Жовтневому палаці, але у великій його залі, виступав російський молодий поет Євгеній Євтушенко, який, крім читання «одіозної» поеми «Бабин Яр», повідомляв публіці, що в літературі з’явилася молода когорта літераторів, яких, з легкої руки Станіслава Рассадіна (журнал «Юность», 1960, № 12), було названо «шістдесятниками».

 

Хтось із залу запитав: «А в Україні теж є така когорта»?

 

І Євтушенко відповів: «Есть! Иван Драч! Ваня, где ты, покажись!». Іван Драч піднявся зі свого місця, і його побачила не тільки переповнена тоді Жовтнева зала, а й уся Україна та «непотопляємий» (думалось тоді) Радянський Союз. Побачили, можна сказати з певністю, й деяких інших поетів-шістдесятників, зокрема Миколу Вінграновського, який десь через рік поетично задекларує: 

 

Ми знову є. Ми — пізні. Найпізніші.

Що наросли з худеньких матерів...

І є народ, в якого є прокляття,

Страшніші од водневої війни.

 

Студентом філологічного факультету КДУ імені Тараса Шевченка Іван Драч побув протягом трьох навчальних років: 1958—1961. Тоді його знали як активного члена літературної студії «СІЧ» (цю абревіатуру студенти створили з початкових літер назви Студії імені Чумака, чим дуже налякали партійне керівництво університету), яку, вже будучи третьокурсником, він і очолив.

 

Я не застав студента Івана Драча на цій посаді, бо в рік мого вступу в університет (1961) його вже «пішли» з нього. Але збереглася університетська газета «За радянські кадри», в якій містилися фотографія літстудійців на чолі з Іваном Драчем i добірка студентських віршів, присвячених 100-річчю від дня смерті Великого Кобзаря. 

 

Цю дату тоді дуже широко відзначали в Україні та світі, і в згаданій газеті Іван Драч опублікував уривок зі своєї поеми «Смерть Шевченка».

 

Один фрагмент із поеми мені довелося слухати з уст автора в 142-й аудиторії гуманітарного корпусу університету. Слухачам і, як видно було, самому автору найбільше подобався фінал поеми з такими словами:

 

Гора Чернеча стала на коліна,

Взяла труну безсмертну в чисте лоно,

І вічність тополина стала поруч.

Вишнева весняна пора.

Летять стежини до Дніпра,

Летять хмарки, летять дороги,

Зібгавши куряву під ноги.

Летять студенти і монахи,

Летять мундири і папахи...

Летять віки. Летять народи...

І доки світ у плині літ

Вишневий вітер,

Вишневий цвіт. 

 

Згадана 142-га аудиторія в 60-х роках була легендарною. У ній могло вміститися до сотні студентів, які завжди дуже радо збиралися, як тільки до них приходили поети-шістдесятники. І серед них — Іван Драч.

 

Хоча його вже й відраховано було з університету і він у 1962-му та наступних роках устиг попрацювати в газеті «Літературна Україна», видати першу збірку віршів «Соняшник» (1962) та стати слухачем Вищих кінематографічних курсів у Москві, але під час приїздів до Києва його обов’язково тягнуло до 142-ї аудиторії, щоб почитати разом із товариством шістдесятників свої нові твори.

 

В тому товаристві у різний час з’являлися Володимир Підпалий, Ірина Жиленко, Валерій Шевчук, Олесь Лупій, Володимир Дрозд, зрідка — Микола Вінграновський, частіше — Микола Сингаївський, білоруський поет Василь Сидоренко (студент якогось електро-технічного технікуму), поет зі студентів тогочасного педінституту імені Горького Григорій Кириченко та ін.

 

До них згодом підтягнулися молодші шістдесятники — Володимир Забаштанський, Світлана Йовенко, Людмила Скирда, а з сільськогосподарської академії можна було побачити на засіданнях університетської літстудії «СІЧ» Олександра Мороза, з технологічного інституту — Олексія Лукашенка й інших. 

 

Аналізуючи «поетичну весну на Радянській Україні 60-х років», діаспорний літератор Юрій Лавріненко емоційно писав, що Ліна Костенко й молодші шістдесятники Ірина Жиленко та Світлана Йовенко дали передчуття цієї весни, Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко й Анатолій Таран — передчуття освіжаючої грозовиці, а в 142-й аудиторії гуманітарного корпусу Київського університету складалося, тим часом, і теоретичне уявлення про концептуальність творчого руху шістдесятників.

 

Адже слухати їх і брати участь в обговоренні їхніх творів приходили в аудиторію не тільки студенти, а й професори та доценти університету. Серед них, зокрема, запам’яталася Галина Кіндратівна Сидоренко — викладачка теорії літератури й активна учасниця дискусій про шістдесятництво. З її допомогою студентська аудиторія (особливо в присутності Івана Драча) з’ясовувала, що кожен новий етап у розвитку поезії починався з нової мови-метафори. 

 

Поезія (за визначенням Потебні) — це обов’язкова метафоризація мови. Іван Драч у своїй шістдесятницькій творчості запропонував нову, і саме свою, метафору. На тлі віршованого плоскогір’я рубежу 50-60-х років ХХ ст. вона звучала, як набат: «Ніж у сонці», «У соняшника були руки і ноги», «Сива печаль Козерога», «Гора Чернеча стала на коліна», «Я продаю Сонця», «Синхрофазотрони ридають, як леви», «Протуберанці сторч головою» і, зрештою, — «Вийшов з радіо чорний лев».

 

На таку поетичну винахідливість зважувалися хіба що представники високого модернізму 20-х років ХХ ст., яких у 30-х роках було репресовано, розстріляно чи притлумлено (символіст П. Тичина, нео­класики М. Зеров і М. Рильський, романтик-вітаїст М. Хвильовий, футурист М. Семенко та ін.). 

 

Лиш через сорок років їхню естафету підхопили шістдесятники, що збіглося і з розвитком нового етапу у світовому літературному русі: постмодерна магія латиноамериканської прози, неоміфологізм елітних європейських авторів, наступальний постмодерн поетів згаданої вище «Нью-Йоркської групи», химерність нашого О. Ільченка та пізніше В. Земляка, які своїм корінням сягали в гоголівську «Страшну помсту» та Шевченків «Сон». Іванові Драчеві в цьому контексті було ніяк не тісно. Принаймні, «Ніж у сонці» та «Смерть Шевченка» з їхніми мареннями, голосіннями, сповідями та іронічними горобцями («Як оселедці, в нас чуби... що нам сипнуть, те ми клюєм») і колгоспними трудоднями («А я сиджу на рядні // Та рахую трудодні») — це водночас і магія, і міфологізм, і химерність. 

Заскорузлі поети-соцреалісти відчули, що «захиститись» від такої поезії вони зможуть хіба що критичними докорами поетові, епіграмами чи якимись іншими діями гальмівного характеру. Послідовний графоман і лауреат Сталінської премії 1952 року Микола Нагнибіда, наприклад, одержав для рецензування від видавництва «Молодь» рукопис Драчевої збірки «Соняшник» і півроку тримав її без відповіді.

 

«Довелось мені йти до нього додому і буквально рекетним способом відібрати її та віднести знову до видавництва», — говорив Іван Драч, коли ми їхали разом на батьківщину Василя Симоненка в 2015 році.

 

Підтвердити ці слова його може Марина Павленко, котра сиділа поруч із Драчем у тій поїздці, а їхала вона в село Василя Біївці, аби пересвідчитись, чи в чомусь не схибила, писавши про дитинство автора «Лебедів материнства» прекрасну повість «Кирпате безсмертячко». 

 

«А коли передали рукопис Леоніду Новиченку, — продовжив Іван Драч, — то він, хоча й затримувався з рецензуванням, але не тільки схвалив збірку до друку, а й написав до неї передмову («Іван Драч, новобранець поезії»); хоча й вилучив зі збірки поему «Ніж у сонці» як не до кінця, на його думку, прояснену в ідейному розумінні». Пізніше Платон Воронько віршував, що «Іван Драч, як циркач, на дроті», наголошуючи на формалістичних нібито завихреннях у поета. 

 

Не втримався з докорами навіть Максим Рильський. У своїй загалом прихильній до нової фаланги поетів статті «Батьки і діти» («Вечірній Київ», 1962) він скрушно хитав головою і запитував ніби сам себе: «І що воно в біса за «сива печаль Козерога» у пролозі до «Ножа в сонці»? Не стояв осторонь і Павло Тичина.

 

Пам’ятаю, як після згаданого літературного вечора, на якому Іван Драч читав свого «Коня без вершника», у вестибюлі Жовтневого палацу гурт молоді обступив Павла Григоровича і настійно випитував: «Яке Ваше ставлення до молодих поетів?». Автор «Сонячних кларнетів» трохи ніяковів і пробував відповісти ухильно: «А що воно таке — оці молоді поети... Ось стоїть Микола Сом, він теж молодий поет...».

 

А у вірші «У Асєєва в гостях» прозвучав його майже окрик на «плем’я молодече»: «Надмєнний недорост» ще думає свистюльками пустими // Традиції пустить під знос». І лиш, мабуть, добре подумавши, великий поет у вірші «До молодих поетів» (1962) зважився на об’єктивніший погляд щодо нової поетичної сили в літературі:

 

Їх творчість, мов з вулкана лава,

Усе безцвітне покрива...

..............................................

На нас вони вже не похожі,

Хоча й цілком від нас ідуть.

 

Будь-яка нова творчість — це завжди і ревнощі та заздрість «побратимів» по перу. Іванові Драчеві на початку 60-х заздрив багато  хто і зi старших, і з молодших поетів. Одну таку «заздрість» (прикрашену суто галицьким гумором) удалося вичитати в стінгазеті літстудійців Львівського університету імені Івана Франка.

 

Їхали ми 1962 року після першого курсу на фольклорну практику в Закарпаття і завітали по дорозі в історичні коридори цього закладу. А там усі стіни обклеєні стінними газетами, і в одній із них писалося:

 

Нема Драчів у Львові,

Ще будуть, дайте строк. 

Пишу я: «Ніж в корові» — 

Є рима — ніц думок (1962). 

Трохи пізніше почали з’являтися щодо Драча і претензії суто ідейного характеру. Дехто говорив навіть про «пристосуванство» поета, про схиляння його в бік влади і т. ін., не розуміючи, що це питання не таке просте; з великими поетами щось подібне відбувалося завжди. Ренесансний Франческо Петрарка, як відомо, «запобігав» перед можновладцями, аби здобути їхню до себе прихильність; романтичний Йоган-Вольфганг Гете й реалістичний Михаїл Салтиков-Щедрін займали губернаторські пости у владних структурах свого часу; наш Микола Гоголь «дописав» у другому виданні повісті «Тарас Бульба» справжню оду на честь «білого царя».

 

Не кажучи вже про багатьох радянських класиків. Загальновідомі вірші Павла Тичини «Партія веде» чи Максима Рильського «Партія», Ліна Костенко, навчаючись у Московському літературному інституті, в ранніх віршах змушена була «оспівати» Підмосков’я і захоплюватись подвигом Саші Матросова; Василеві Симоненку (кажуть текстологи) редактори-цензори вписали рядок «Комуністична радосте моя» (замість «І радосте безрадісна моя»), а старший за них Андрій Малишко міг «устругнути» в одному з віршів навіть таке: «Квітневі тези Ілліча // І день народження Хрущова».

 

То що ж — дорікати в непослідовності Ліні Костенко й Василю Симоненку? Перекреслити «Марусю Чурай», «Лебеді материнства» чи Малишкові шедеври про рушничок, про білі каштани і найщиріше його зізнання в грозові дні війни між двома фашизмами: 

 

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти... 

 

Іван Драч не був пристосуванцем у вульгарному значенні слова. Він зважувався інколи кинути кістку існуючій собачій владі («Дихаю Леніним»), аби «приспати» її пильність і зробити ще щось корисне для рідної літератури та України, вийти на якийсь новий простір своєю новою метафорою.

 

Часом збивався на простолінійність (у трагедії «Ніж у сонці» московський «Комітет пораненого Сонця» очолює головний у радянській ідеології ленінець — сам Ленін; у новіші часи для ліричного героя поета «Кравчучка стала Кучмовозом» тощо). Але і в таких та подібних випадках Іван Драч залишався винахідливим поетом і май­стром неординарного художнього слова. 

 

Наші шляхи в останні роки його життя нерідко перетиналися на різних конференціях, конгресах, симпозіумах, де Іван Драч завжди міг виголосити авторитетне слово про літературу, про сучасну політичну ситуацію в країні та світі.

 

Так було, зокрема, на конгресі МАУ (Міжнародної асоціації україністів) в Одесі (2000 р.), на політичних заходах у Черкаській області, коли треба було підтримати кандидата в президенти Віктора Ющенка (2004 р.), на ювілейній Гончарівській конференції у Дніпрі (2013 р.), на книжковому ярмарку в Львові та на заходах у зв’язку з цим у Львівському університеті імені Івана Франка (2014 р.).

 

Найактивнішою була участь Івана Драча у відкритті в Київському університеті відділення «літературна творчість», яке покликане готувати нові кадри письменницької праці.

 

До цієї акції, яку ми ініціювали разом із тодішнім головою Спілки письменників України Юрієм Мушкетиком, він ставився, щоправда, по-своєму, але не тільки підтримував її, а й приходив на презентацію цієї спеціальності, зокрема — допоміжного підрозділу її — Центру літературної творчості (2017).

 

Виступаючи перед студентами й керівництвом університету, він говорив про існування подібних структур і в зарубіжних навчальних закладах та прочитав кілька своїх iще студентських віршів. Зокрема — «Сонячний етюд»:

 

Де котиться між голубих лугів

Хмарина ніжна з білими плечима.

Я продаю сонця — оранжеві, тугі,

З тривожними музичними очима...

І переливно блискотять сонця

Протуберанцями сторч головою.

Беріть сонця — кладіть мені серця,

Як мідяки з осугою-журбою...

 

Іван Драч підтримував тісні зв’язки і з іншими підрозділами університету, зокрема з історичним та філософським факультетами.

 

Коли треба було вирішити, як увічнити на фасаді університету Кирило-Мефодіївське братство, то ректорат покликав на пораду і філологів (мене, зокрема), і філософів (декана філософського факультету академіка Анатолія Конверського), і авторитетного, як колишнього студента університету, Івана Драча.

 

Розмова відбувалася зі знанням справи, невдовзі на фасаді головного (червоного) корпусу університету з’явилася меморіальна дошка, присвячена кирило-мефодієвцям, а в 2017 році Вчена рада університету обрала Івана Федоровича Почесним доктором КНУ імені Тараса Шевченка.

Поезію Івана Драча можна вважати, крім суто поетичного надбання України, ще й своєрідним художнім літописом української культури. Він часом із болем відгукувався на будь-яку втрату в літературі, музиці, живописi.

 

Багатьом у пам’ятку його вірш-послання «Василеві Симоненку», коли цього знакового поета-шістдесятника влада довела до передчасної смерті.

 

У день його 80-річчя (про що вже йшлося) разом iз групою письменників та акторів, зокрема з Академічного народного хору імені Григорія Верьовки, пощастило відвідати малу батьківщину Василя (село Біївці на Лубенщині), і там, на урочистому вечорі в Лубенському будинку культури, Іван Драч прочитав свiй вірш-послання, як ніби написаний сьогодні. А йому ж — пів століття! 

 

Пахне сонцем наше грішне небо,

В сонці — твоє полум’я руде.

Всі ми прийдем на той світ до тебе,

Тільки Україна хай не йде!

 

Дуже тривожно й велично звучить завжди у виконанні поета вірш-реквієм про смерть Андрія Малишка («Як ховали Майбороди Малишка»); ще за життя Олеся Гончара автор «Ножа в сонці» присвятив йому свою «Баладу про усмішку». Фінальна «кода» її звучала як тверда віра у велич і Гончаревого слова, і кожного з нас:

 

Сміється розум. Аж пашить крилом.

Сміється дотеп, смутком перешитий,

Добро сміється над горбатим злом.

А доки ми сміємось — будем жити...

 

Пригадую, як після цілоденних мітингів на Черкащині, аби президентом став Віктор Ющенко, ми з Іваном Федоровичем заїхали — куди? Звичайно ж, по благословення у Канів, на Тарасову гору.

 

Поет ностальгійно згадував свою ще студентську поему «Смерть Шевченка», але в його пам’яті, певно ж, крутився й новий поетичний задум про Кобзаря. Невдовзі той задум і з’явився, але у вигляді не уславлень його, а нарікань:

 

Скиньте з Шевченка шапку. 

Та отого дурного кожуха. 

Відкрийте в нім академіка...

Шевченко був молодим. 

Шевченко завжди молодий.

Такі Драчеві нарікання в культурних колах України було сприйнято неоднозначно. Ганна Чубач не просто полемізувала з цього приводу зі своїм колегою, а зважилась навіть на неприхований поетичний окрик: 

Геній гарний і в шапці смушевій,

І в кожусі отому дурному... 

Ой, Іванку, Іванку...

Як тебе після тебе змалюють?

 

У такій полеміці проглядалося, проте, що муза поета весь час у русі, що вона не буйдужа до тих порухів у людській свідомості, коли йдеться про найвищі в ній цінності.

 

Це підтвердив, зокрема, один діалог, який ми провели разом на радіоканалі «Культура». Був час, коли творчість Олеся Гончара (90-ті роки ХХ ст.) потрапляла на вістря різних критичних закидів. Інколи, між іншим, і справедливих (у 50-х роках прозаїк додав і своїх п’ять копійок у безконфліктну літературу), а інколи й не дуже. І ось Іван Драч пропонує мені провести з цього приводу радіодіалог на каналі «Культура» (3 квітня 2010 р.).

 

Той діалог пізніше опублікувала газета «Слово просвіти» (4.04.2017 р.). Іван Драч наголошував у ньому, що Олесь Гончар часом послаблював свій художній зір, але загалом вирізнявся серед інших письменників-сучасників дуже активною мобілізацією в простір громадсько-політичного життя країни. Він часом займав таку наступальну позицію щодо влади, на яку здатен далеко не кожен.

 

Вона відбилася, зокрема, в його романі «Собор», який був підданий нещадній критиці і за який письменника не було кинуто за ґрати тільки тому, що він мав великий авторитет у народу і підтримував багатьох письменників-шістдесятників. 

 

Погоджуючись із цією думкою Івана Драча, я навів такий мемуарний спогад партійного «вождя» України Петра Шелеста: «Приймав О. Т. Гончара... Розмова зайшла про І. Світличного та І. Дзюбу. Гончар говорив, що це здібні й талановиті молоді люди, але вони мають недоліки, з ними треба ретельно працювати, що їх марно зараховувати до націоналістів, і, якщо ми з ними не будемо працювати, їх можна справді відштовхнути».

 

Говорили ми також про те, що свого часу підтримка від старших письменників (Юрія Яновського, Петра Панча й ін.) допомогла й самому Гончареві міцніше утвердитись у літературі.

 

Хоча Гончар інколи міг ніби забути про це і говорити про своїх наставників не тільки схвальні речі, та важливою при цьому була послідовна позиція самого Драча: своїми поетичними міркуваннями він продовжував бути своєрідним літописцем літературного процесу в Україні і знаходити своє місце в нім.

 

Запам’яталася з того діалогу згадка Івана Драча про його владне переслідування за вірші «Василеві Симоненку», «Балада про коня без вершника», «Крила», «Матері від блудного сина» тощо, і про те, як його «запрошували» в київське КаДеБе для «виховання». Дослівно розмова на цю тему була такою:

 

М. Н.: — Юрій Яновський казав, що за романи «Чотири шаблі» чи «Живу воду» рецензенти «критикували» його не якимось там прутиком, а били телеграфними стовпами. Близько сотні негативних рецензій з’явилося також на роман «Собор»...

 

І. Д.: — А очолював цю компанію тоді завідувач ідеологічним відділом КаДеБе Леонід Георгійович Калаш...

 

М. Н.: — Ці завідувачі відділами не дуже «світили» свої імена в пресі. Ви, мабуть, знаєте про них із якихось інших джерел? Бо про нього в інтернеті сьогодні можна прочитати лиш тільки як про «тінь забутих репресій».

 

І. Д.: — Про свою «діяльність» він розповідав мені особисто, коли викликав до себе на бесіди...

 

М. Н.: — На виховання, тобто...

 

І. Д.: — Так, він «запрошував» мене для виховання, і я ті «запрошення» пам’ятаю досі...

 

Такі калаші (це вже я кажу сьогодні) призначали, очевидно, і спеціальних «наглядачів» за письменниками. Мали їх (наглядачів) Олесь Гончар і Михайло Стельмах, Анатолій Дімаров і Віктор Міняйло, Ліна Костенко і...

 

За Іваном Драчем (паралельно з уже загиблим Василем Симоненком) теж «наглядав» спеціально приставлений літературний критик, а одному-двом (добре відомим у вузькому колі обмежених людей) доручено було «наглядати» за всіма...

 

Але жодного з тих «наглядачів» (яких знаю не лише «в лицьо») називати не зважуюсь, оскільки не відбулася в Україні їх люстрація. Єдине, що можу сказати з певністю: вчилися ті «наглядачі» (якщо вчилися) на трійки чи трійки з мінусом, а коли вже десь працювали, то на своїх місцях були аутсайдерами і не дуже при цьому тим переймалися. 

 

Маловідомий факт, утім понад півстоліття тому, в 1967-му, творчість Івана Драча номінувалася на Нобелівську премію. На початку 2018 року — 2 січня — про це на сайті оголосив сам Нобелівський комітет. І в літературних колах України опісля заговорили про можливість сучасної підтримки тієї номінації.

 

Як директор Центру літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка я обговорив цю проблему з ректором університету академіком Губерським Леонідом Васильовичем.

 

Він доручив мені разом із проректором з міжнародних зв’язків університету професором Бехом Петром Олексійовичем підготувати відповідні матеріали з цього приводу для розгляду на Вченій раді університету. Я звернувся до Івана Федоровича з проханням надати бібліографію зарубіжних видань його поезії.

 

Він погодився і надіслав мені для орієнтації книгу «Іван Драч. Література. Кінематограф. Політика. Біобібліографічний покажчик. — Київ: в-во «Основа», 2011».

 

Використання відомостей цієї книги дало змогу підготувати подання, яке схвалила Вчена рада університету, і його було надіслано в Нобелівський комітет Стокгольма.

 

У списку назвали два десятки збірок поета за 1964—2009 роки різними мовами: чеською, азербайджанською польською, німецькою, словацькою, естонською, англійською, угорською. шведською та іншими. 

 

Подання було надіслане в Нобелівський комітет у березні 2018 року, але, очевидно, не розглядалося, позаяк 19 червня того ж року Івана Драча не стало. А Нобелівська премія присуджується тільки живим авторам. 

 

Михайло НАЄНКО