Джорджо Щербаненка вважають батьком італійського детективу.
Народився у Києві 1911 року в сім’ї викладача класичних мов Віталіана Щербаненка та римлянки Леди Джуліві, з якою тато майбутнього письменника познайомився за рік перед тим, подорожуючи на вакаціях літньою Італією.
З початком Першої світової Щербаненко-старший відправив дружину з сином до Італії.
А 1918-го Київ захопили і зґвалтували «красногвардєйци» Муравйова. Віталіана розстріляли разом із його студентами — бо займалися незрозуміло чим, а відтак підозрілим: студіювали мертві мови, греку-латину. Русскій мір...
Семирічний Володя — так насправді звали пізнішого Джорджо — опинився у ситуації, коли треба було не вчитися, а заробляти на прожиття: служкою, чорноробом, пізніше — водієм санітарної машини, рекламним агентом, робітником друкарні. Типова доля емігранта.
Либонь, батькові гени класичного філолога уможливили швидку й ефективну самоосвіту. Аж так, що починає дописувати до італійських газет, і раптом йому пропонують вести рубрику відповідей на листи в жіночому журналі.
Його «Пошта Адріана» швидко здобулася на популярність, і Володимир (тоді вже, звісно, Джорджо) відгукується на пропозицію ще двох подібних видань фрилансувати у них.
Зазвичай листи читательок жіночих журналів — це міні-сповіді зі знаком запитання наприкінці. Щербаненко узявся літературно опрацьовувати ті оповідки. Новели потрапили на очі відомому письменникові Чезаре Дзаваттіні, котрий допоміг їх надрукувати.
Далі Щербаненкова доля нагадує історію злету Кокотюхи: відверте паразитування на масово-кітчевих смаках; щороку на прилавках з’являється декілька новинок, що користуються попитом домогосподарок. Його книжки перевидавалися і перекладалися.
Та у комерційно-комфортному світі «рожевої» літератури Джорджо стало затісно-нудно. І він ризикнув піти на літературну цілину: писати детективи з виразним соціальним тлом.
Доти детективів Італія не мала, бо й не могла мати: це жанр демократичного суспільства, а в національному анамнезі — диктатура Муссоліні, а по війні — щось подібне до українських 1990-х: політичний хаос, консолідація криміналу, епідемія корупції.
Звісно, детективні історії вигулькували і в тій літературі, як і всюди-завжди: розслідування злочинів уписувалося до сюжетів психологічної прози задовго до Едгара По.
За кілька років перед «детективним» стартом Щербаненка вийшов роман Леонардо Шаша «День сови» (відомий нам бодай з однойменної екранізації Даміано Даміані та акторського дуету Франко Неро/Клавдія Кардинале, 1968). Але то був суто політичний роман, детективна складова була там лише складовою.
Отже, Джорджо Щербаненко поставив на фактично технічну письменницьку деталь — і зірвав джекпот. Наклади його детективів швидко перевищили попередні бестселерні тиражі «дамської прози». На італійському телебаченні вийшов серіал про детектива Дуку Ламберті — задовго до «Спрута» Даміані. Він став класиком жанру.
Нині маємо дві книжки з детективного циклу Джорджо Щербаненка; обидві вийшли першодруком 1966-го. Тепер це вже ретро, ніби ч/б фото. 1960-ті там, в Італії — то є 1990-ті тут, в Україні: формування оргзлочинности.
Наскрізний персонаж, лікар Дука Ламберті, є сином поліцейського. Рішуча емпатія — вчинює евтаназію безнадійно тяжкому хворому — кидає його за ґрати. Три роки.
Звільняється, звісно, без лікарської ліцензії, але з необорним потягом гіппократівського послідовника — допомагати. Навідують такі думки: «Лікар — це поліцейський тіла, а хвороба — це майже завжди злочинець, якого слід крок за кроком вислідити й викрити».
Було би дивно, коли б не пішов за батьковою справою. «Ти мрійник, як і твій батько», — каже хтось. Авжеж, поліцейський — не професія, а спосіб життя.
Оце і є та актуальність, що не дає спокою сучасному українцеві. Попри «реформу» вітчизняної поліції, вона досі не є територією подібного способу життя. У Щербаненка ще немає корупційних сюжетів, це проявиться пізніше, у того ж Даміані.
Та наш земляк передбачив нинішній сумний світовий тренд: «Такі справи не закінчуються ніколи». Але є різниця між тим, коли справою опікується поліцейський за покликанням (Дука Ламберті, наприклад), і поліцейський на заробітках, як оце здебільшого у нас, від генералів починаючи.
Читайте детективи італійського киянина Володимира Щербаненка — вам сподобається ця небездумна мандрівка нетрями зіпсутої психіки злодіїв та борсанням людського в людині, пригніченій неспроможністю демократичних процедур перепинити зло.
Хотів був порівняти ретро-детектив Щербаненка із сучасними італійськими зразками, але не знайшов під рукою таких перекладів.
Тому спробую оприявнити жанрові зміни у зіставленні з французьким романом, близьким до Щербаченківсько-міланського, аніж до сицилійського у виконанні Шаша/Даміані. Отже, Жан-Луї Дебре, «Убивство в Національних зборах» (К.: Темпора, 2015) — історія політичного злочину очима пересічного фліка.
Оповідь веде поліціянт, котрого нам найкраще уявити в образі «дільничного інспектора міліції» (підрозділ громадської безпеки по-французьки). Він нидіє над нескінченними звітами і ладен до антиконституційної демагогії: «Не дивно, що у Франції стільки посадовців!
Того, хто вигадав заповнювати бланк, щоб зазначити, що людина не подаватиме заяви, слід нагородити орденом!». Водночас мріє про лаври Шарапова, бо йому трапляються хіба «крадії без фантазії, шахраї без хисту, злочинці без характеру, брехуни без сміливості, хулігани без амбіцій».
Та що глибше занурюється у справжню справу, то швидше облітає лушпиння поверхневих трендів. Французький флік швидко в’їжджає в тему; він бачить, що перед ним супротивник, «занадто впевнений у собі як для абсолютно невинної людини».
І далі проступає, ніби проявляється фотоплівка, таке: «Недовго опирався чарам грошей, а надто надії здобути їх ще більше... Найголовніше для нього — влада, зневага, приниження, паплюження... Амбіції перемогли здоровий ґлузд».
Так, книжка Дебре є детективом лише ззовні. Всередині — виклик системі. Головне звинувачення — «торгівля впливом» (у тому числі й журналістами, що «вже не мають фінансової змоги говорити вільно»). Попри підкреслену законослухняність головного персонажа, він не має іншого варіанта, аніж російський Шарапов: «Паразитів не жаліють, їх знищують».
До робінгудового поліціювання апелюють чи не всі сучасні метри детективу — від Ларссона до Ґранже.
Більше за те — цьому антидемократичному способу «порятувати суспільство» протегує наш міністр Аваков (хоч автори романів ховаються за персонажів, розуміючи безперспективну хибність таких поривань). Як бачимо, це все наші злободенні претензії до влади. Читайте кращі детективи, аби збагнути, де наші «політики» хиблять. Починаючи зі Джорджо Щербаненка.
