Унікальний спеціалізований науково-реставраційний інститут з величезним архівом, профільною бібліотекою та великими приміщеннями у самісінькому центрі міста Львова, — це «Укрзахідпроектреставрація».
Розташований у самому туристичному середмісті в оборонному мурі комплексу Бернардинського монастиря, за адресою: площа Соборна, 3а.
Інститут — державний. І приміщення були у державній власності — колись. Тепер вони у комунальній власності Львівської міської ради, яка нарахувала інституту колосальні борги за оренду (за ринковою ціною) і за несплату боргів розпочала процедуру банкрутства установи.
Формально інститут підпорядковується Мінрегіону, яке тепер уже — Міністерство розвитку територій і громад. Але там байдужі до потреб трьох десятків науковців, і не лише.
Не локальне питання
«Наш інститут треба розглядати як стратегічний об’єкт, — коментує Оксана Бойко, головна спеціалістка відділу реставрації, кандидатка архітектури.
— Він має ще, на щастя, не втрачений колектив науковців-реставраторів, надбання у вигляді інтелектуальної праці, яка зберігається в архіві, а це дослідження багатьох пам’яток, це проєкти на багато пам’яток — часом втілені, часом, на жаль, ні. Це підібрана бібліотека, де можна знайти специфічні книжки, які стосуються реставрації. І це приміщення. Воно нерозривне від цього архіву та колективу науковців. У свій час було два таких реставраційних інститути: один у Києві і наш, який займався західним регіоном. Пам’яток у західному регіоні є багато. А у Львові є найбільше з усіх міст. І тому таким дивним та нелогічним виглядає цей процес, коли держава не може втримати унікальний інститут».
«Ми виконували роботи в таких пам’ятках архітектури Львівщини, як церква Святого Юра у місті Дрогобичі та церква Святого Духа у селі Потеличі, — наводить приклади головна спеціалістка відділу реставрації Оксана Садова.
— Зрештою, займалися всією дерев’яною архітектурою України, бо саме в нас був і ще є відповідний підрозділ. Багато працював інститут у Криму — у «Херсонесі Таврійському» та в Бахчисарайському заповіднику. Виконували роботи на Рівненщині — для Межиріцького чоловічого монастиря та заповідника «Козацькі могили» в селі Пляшева».
Керівниця архітектурно-реставраційної майстерні Лідія Горницька каже: «Питання існувати чи не існувати інституту «Укрзахідпроектреставрація» — воно не є локальне, тільки для нас — окремих працівників та львів’ян. Питання є загальнонаціональне.
Кожна нація з чогось складається. Окрім мови та інших складників, це також є наша культурна спадщина, — продовжує науковиця.
— Якщо говорити загалом, то в нашій державі відбувається занепад реставраційної галузі, хоча Україна є підписантом усіх конвенцій та ратифікованих договорів, що стосуються культурної спадщини. І зобов’язана виконувати в тому числі розділ, який говорить про наукові проєктні установи, які здійснюють усю попередню підготовку на об’єктах культурної спадщини. Реставрація дуже подібна до здоров’я, тільки це здоров’я старих об’єктів, які є в більшій чи меншій мірі зруйновані. І тому діагностику та ведення об’єкта мають проводити фахові структури. На жаль, реставраційна робота в Україні — в лежачому стані».
До чого тут міністерство?
«Завжди проєктні інститути належали до Мінрегіону, тепер це Міністерство розвитку громад та територій України, — продовжує Лідія Горницька. — Проте впродовж останніх 10 років наше міністерство покинуло напризволяще такі свої інститути, фактично ними не займається. Частина обов’язків перейшла на Мінкультури, зокрема погодження. Упродовж останніх кількох років ми неодноразово зверталися в профільне міністерство щодо проблем із нашим приміщенням, зокрема і щодо того, що майно державне (тобто наше приміщення) перейшло у майно міста і яким чином це відбулося. Проте ніякої підтримки ми не отримали».
Остап Василина, архітектор реставратор, голова профспілки інституту стверджує: «Інститут кинули на самовиживання. Десять років ми маємо з нашим засновником Мінрегіоном мінімальні стосунки — лише звітуємо перед ним. Якось приїжджали робити аудит. Потім написали: аудит не відбувся, керівник не надав усіх документів. З 2016 року ми маємо не керівника, а тимчасово виконуючого обов’язки. Порятунком та й справами інституту він не сильно переймається. Працівники не отримують чи майже не отримують зарплатні. Я за минулий рік не отримав ні копійки. Інші мої колеги — по 5 тис. грн. Звісно, ми звертаємося зі своєю проблемою і в міністерство, і в облдержадміністрацію — приходять відписки. Замовлень на роботу останнім часом інститут фактично не отримує. Та й працювати безкоштовно через інститут реставратори не хочуть, що логічно».
Ціна знищення — приміщення
Площа приміщень інституту — більше 1200 квадратних метрів у самісінькому центрі Львова, у комплексі споруд Бернардинського монастиря. Львівська міська рада виставила інституту непосильну оренду, відтак наскладалися борги за багато років. Разом — більше 7 млн грн.
«Приміщення у нас чудові... Те, що вони збереглися в автентичному стані, то наша заслуга. Була б тут якась бізнесова структура — був би перебудований ресторан чи готель. Львівська міська рада пропонувала нам перейти у їхнє підпорядкування, стати львівським комунальним підприємством. Колектив відмовився, зазначивши, що регіональний інститут навряд чи може бути науковим осередком, якщо стане банальним ЛКП. Не взявши нас таким чином, вони вирішили дотиснути нас орендою, — пояснює голова профспілки. — Подали в господарський суд із вимогою оголосити нас банкрутом. Шансів виграти суд, гадаю, не багато. Хіба в судовий процес втрутяться більш вагомі сторони, наприклад, облдержадміністрація та міністерство. Але ж ті мовчать. Розумієте, це за одним разом можна захопити і приміщення, й архів. І, як казав заступник мера Львова Андрій Москаленко, взяти одразу і експертів із реставрації. Ми не експерти, ми реставратори. Але я сумніваюся, що навіть якщо інститут перейде в комунальну власність, якщо їм це вдасться провернути, що ці спеціалісти залишаться».
Цінне приміщення державного інституту колись було у державній власності, що цілком логічно та закономірно. Але ось уже 10 років, як воно – комунальне майно. Як це сталося? Ця схема явно тягне на кримінал, який правоохоронні органи вперто не бачать.
Кандидатка економічних та технічних наук, учасниця правозахисного руху «Народна Дія Львів» Олеся Дацко допомагає науковцям відстояти свою позицію у суді. Вона розповідає: «Приміщення інституту належало Бернардинському комплексу, який входив до Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові. Цей заповідник було створено у 1975 році.Саме він, цей заповідник, внесений у список спадщини ЮНЕСКО. 27 об’єктів і Бернардинський комплекс із келіями — це і є те, що становило саму сутність заповідника. І ось інститут розташовувався у приміщеннях заповідника, і це було логічно.
У 1991 році ліквідували дирекцію заповідника і заповідник залишився без органу управління. І тоді ці приміщення почали розкрадати. З невідомих підстав у 2010-му виконком Львівської міської ради ухвалив рішення про реєстрацію права власності на ці приміщення за Львівською міськрадою. Хоча це абсолютно не законно — такої підстави набуття права власності, як «рішення виконкому», не існує!
Львівська міськрада мала або купити це приміщення, або їй мала безоплатно передати це держава, або приміщення може бути спадщиною від померлого — лише в таких випадках може бути зареєстроване право власності.
Державний реєстратор, який зареєстрував право власності на це приміщення, просто зробив рейдерське захоплення в інтересах львівської мерії».
«У 2011 році Львівська міська рада прийшла до «Укрзахідпроектреставрації» з договором оренди за тарифами набагато вищими, ніж для ресторанів у центрі міста, — каже Олеся Дацко. — Як наслідок, донині там наскладалося начебто більше 7 млн грн боргу за оренду приміщення. Щоб остаточно виселити інститут, треба його визнати банкрутом. Що й ініціювала зараз через суд Львівська міська рада — процедуру банкрутства. А інший судовий позов вони подали на розірвання договору оренди. Обидва суди ініціювало управління комунальної власності ЛМР».
Громадська організація «Народна Дія Львів» звернулася з листами-вимогами зберегти інститут до профільного міністерства, прем’єр-міністра, облдержадміністрації, Міністерства культури та Комітету ВРУ з гуманітарної політики. Пройшло вже більше місяця, а відповіді є лише від Мінкульту та парламентського комітету, який переадресував звернення у той же Мінрозвитку територій з проханням вирішити питання по суті і зберегти інститут. Міністерство культури самоусунулося від проблеми.
Бажання Андрія Садового
У мерії кажуть (або роблять вигляд), що зацікавлені зберегти наукову установу. Але хочуть перетворити державний інститут західного регіону у львівське комунальне підприємство (ЛКП). З такими пропозиціями до колективу підходив заступник міського голови Андрій Москаленко наприкінці 2019 року. Про це ж говорили і на засіданні виконкому ЛМР 8 травня 2020 року.
Цікаво, що на тому засіданні виконкому мер Львова Андрій Садовий обмовився: «Я з цього приводу говорив із попереднім міністром пані Бабак. Вона дала згоду на передачу цього підприємства у комунальну власність міста. Але змінився міністр і знову фризуру треба починати заново». (Фризура — діалект, у прямому значенні «зачіска»).
Опісля його заступник Андрій Москаленко публічно озвучив позицію мерії: «Ключові завдання — збереження функціонування «Укрзахідпроектрестраврація» як установи з великим досвідом та експертизою; збереження працівників та виплати їм заборгованості; забезпечення належної кількості замовлень — для повноцінного функціонування даної установи. Для цього вирішили: повторно звернутись до Міністерства територій і громад — аби передати у комунальну власність установу. Нагадаю, ще раніше сесія Львівської міської ради вже проголосувала за ухвалу про готовність прийняти її у комунальну власність. І зустрітись із працівниками — аби додатково роз’яснити ситуацію, дорожню карту та гарантії для працівників з боку міської ради».
«Усім уже давно зрозуміло, чому відбувається така боротьба — не за інститут, не за культурну спадщину, — стверджує науковиця Лідія Горницька. — На тому виконкомі, 8 травня, пан міський голова заявив, що якщо вони перейдуть під наше крило, стануть комунальним підприємством, вони матимуть багато замовлень. А що заважає панові меру давати ці замовлення вже? І ми б тоді могли погашати свої борги за оренду приміщень, в разі якщо судом буде визнано, що ми таки винні цю оренду Львівській міській раді. Хоча там є багато складових, які говорять про те, що оренда нараховувалася не правильно як для наукового державного інституту. І так, ми багато разів зверталися з проханням, аби нам дали наші приміщення для наукових цілей за гривню чи за гривню на метр квадратний. А не так як це нам нараховували з повною накруткою за ринковою вартістю».
«Тоді інститут перестає бути інститутом, — підтримує колегу Оксана Бойко. — Він перетворюється просто в таку обслуговуючу структуру. Ідеться про збереження державної незалежної наукової інституції. Реставрація культурної спадщини — це не є господарка міста, це рівень
держави».
Ірина ЮЗИК
