Мерський заколот: чи може центр протистояти ймовірному м’якому сепаратизму регіонів

Владна столиця продовжує розгадувати ребуси гіпотетичної «партії мерів».

 

 

Нагадаємо, розмови про правки до закону про вибори до місцевих рад — у мери можна йти лише під прапором парламентських партій — відкрили навіть у стані «гарячих естонських хлопців» (у переважній більшості спокійних і виважених градоначальників) майже арабську пристрасть до «погромів» — активного наступу на владу центральну.

 

 

Однак палиця, як відомо, з двома кінцями. Надмірна централізація влади веде до авторитаризму державного управління, а надмірна децентралізація може призвести до сепаратизму.

 

Отже, несанкціонований розгул децентралізації проявився нещодавно в режимі суперсекретності у вигляді першої онлайн-конференції зі створення партії мерів. Згідно з даними ЗМІ, на нараді був присутній мер Дніпра Борис Філатов, представники Харкова та Одеси, керівники інших великих міст.

 

У нараді, зокрема, брали участь і представники експрем’єра Володимира Гройсмана. За задумом, це об’єднання має не лише відстоювати права місцевого самоврядування, а й у перспективі вийти на загальнонаціональний рівень.

Цьому масштабному мерському заходу передував, за класикою жанру, гучний, майже як у відомого крейсера «Аврора», постріл із Черкас. 

 

Мер цього міста Анатолій Бондаренко оголосив послаблення карантину після масових звернень підприємців. Отже, було вирішено в Черкасах повернути життя у магазини непродовольчих товарів, ресторани, перукарні, літні майданчики та ін.

 

Так просто Анатолію Бондаренку це не обійшлось — одразу ж прилетіла відповідь у вигляді жорстокої критики від МОЗу. Також, на думку Києва, мер Черкас викотився з правового поля, як футбольний м’яч у ситуації «поза грою».

 

Однак Бондаренко в грі залишився, бо важелів для кадрової управи, окрім відкриття щодо нього кримінального провадження, владна столиця не має. 

Не секрет, що в Україні дедалі частіше виникають конфлікти між центральними органами влади та органами місцевого самоврядування.

 

Але в даній ситуації — стану війни на сході держави — чомусь мало хто задумується про можливу проекцію цієї історії. Безвідносно до бездарності урядових рішень і бездумного бажання центру нав’язувати волю регіонам, а також незалежно від репутаційного шлейфу, що тягнеться за Бондаренком — картині протистояння найбільше можуть радіти фанати федералізації України. Медведчук зокрема.

 

А прораховувати наперед, тим більше такі зигзаги політики, в критичній та короно  воєнній ситуації в Україні, звісно, слід було б. 

 

Ще одна суттєва деталь. За умови, що вертикаль влади руйнується, слабкий центр і посилення регіонів у конфліктах зі згаданим центром можуть відкрити шлях до реалізації плану в гіршому випадку — з розвалу держави, у кращому — реалізації сепаратних історій.

 

Станеться це чи ні й наскільки швидко — питання, яке навіть не хочеться озвучувати, але відсутність компромісів центру з регіонами може знайти точки запуску цього процесу. Крім того, на поверхні очевидні викривлення: за нормальних взаємин державних структур усе повинно відбуватися згідно із законом і без руйнації принципів взаємодії. У нас чомусь процеси співпраці викликають аналогії розбірок пацанів із 90-х.

 

І тут уже побоювання в тому, аби не було точних синхронів: як-от сіли й чухають потилиці, як це ми так один одного ледь не перестріляли. І в разі чого подібними протистояннями уже восени, а то й улітку, зможуть користуватися різні російські пропагандисти. 

 

Отже, зараз ми спостерігаємо або початок кінця сильного центру, або його глибоку кризу, проте однозначно на горизонті майоріє амбіція м’якого регіонального сепаратизму, який невідомо коли і як може вистрілити. Оскільки продажність еліт, на жаль, не пройдений нами етап чи якась давня історія, а наша реальність. 

Наразі серед засновників нового проєкту старих мерів називають міського голову Дніпра Бориса Філатова та двох колишніх прем’єр-міністрів — Арсенія Яценюка і Володимира Гройсмана. 

 

Власний історичний досвід вказує, що хода політичних проєктів із відстоювання інтересів регіонів та місцевого самоврядування в нашій країні не новинка.

 

Наприклад, ще в жовтні 1997 року було створено Партію регіонального відродження України, яка наприкінці 2001 року стала Партією регіонів. 

 

З одного боку, передвиборча агітпропаганда — процес протиставляння місцевої влади центральній  посилив вплив місцевих еліт, проте, з іншого, — подекуди сповільнив реформи, а подекуди народив спокусу центральної влади відіграти назад, особливо в питаннях бюджетів; дехто просто вдався до улюбленої забави — популізму. Однак у підсумку протистояння регіонів і центру залишилось у політичному мейнстримі.

 

Відтак на місцевих виборах восени 2015 року це дало можливість отримати мандати в радах цілій низці політпроєктів, які обрали своїм основним гаслом ідеологію захисту інтересів регіонів. Успішним можна вважати проєкти партії «Наш край» (по країні партія отримала 156 місць на посадах голів міст, селищ і сіл); в Одесі — партія мера Геннадія Труханова «Довіряй справам» стала першою, в області — третьою; партія «Відродження» з Геннадієм Кернесом стала першою у Харкові та області, а також в Ужгороді; партія, утворена Олександром Герегою «За конкретні справи», перемогла на Хмельниччині; партія «Черкащани» стала другою в Черкаській області; а «Вінницька європейська стратегія» обійшла всіх на виборах до Вінницької міськради.

 

Тобто виборчі перегони 2015 року підтвердили, що місцеві еліти не лише здатні до політичної мімікрії, уміючи пролізти у вушко ідеологічної голки, швидко змінюючи портрети президентів у своїх кабінетах, а й мають дієвий механізм самовиживання при будь-якій владі на Печерських пагорбах.

 

От і тепер, за президентства Володимира Зеленського зі своїми «слугами», місцеві еліти знову опинилися в ситуації самовиживання, їх об’єднання в спільний політпроєкт у такій політичній позиції виглядає логічно. Особливо якщо врахувати наміри влади переписати Виборчий кодекс. Та й, крім цього, сама влада підштовхує мерів та інших регіональних лідерів до вимушеного єднання ще й порізаним бюджетом під карантинним приводом, ну й «поркою» декількох неслухняних мерів, що забажали дочасно припинити карантин. Про його послаблення у своїх містах заявляли в меріях Черкас, Дніпра, Мукачевого. 

Нагадаємо, в подробицях виборчого законодавства, що не тішать майбутніх учасників виборчих перегонів на місцях, насамперед йдеться про збільшення прохідного бар’єра для партій до 5%; крім того, партії, які хочуть балотуватися, мають це робити одночасно на всій території України — на 2/3 виборчих округів.

 

Також зміни стосуються розмірів грошової застави. Проти змін до виборчого кодексу вже виступила низка позапарламентських партій.

 

У спільній заяві вони застерегли владу від партійної монополізації, назвали зміни антиконституційними і такими, що суперечать Європейській хартії місцевого самоврядування. Про це «УМ» уже повідомляла. 

 

Водночас, озвучуючи позицію монобільшості, голова партії «Слуга народу» і заступник голови парламентської фракції Олександр Корнієнко застеріг: нововведення потрібні для того, аби зменшити ризики місцевого сепаратизму з боку локальних партій та позбутися «феодалізму» в місцевих органах влади.

 

У його словах є резон, однак запропоновані новели вигідні передусім правлячій партії, до якої тепер знову вишикується черга з бажаючих отримати мандати у місцевих радах, та рейтингових партій, представлених у парламенті. А от політпроєкти містечкового штибу навіть якщо й представлені фігурами впливових мерів або «князьків», то ризикують залишитися при своїх сталих інтересах.

 

Однак разом протестувати проти карантинних обмежень, введених центральною владою, — це одне, а засунути подалі свої амбіції, обіцянки більш впливовим «дахам» і об’єднатися у спільну партію — зовсім інше. Так, входити в серйозну гру вже з порогу потрібно з розумінням, хто і що з неї матиме у підсумку.

 

Особливо, коли йдеться про реалізацію загальнонаціонального політичного проєкту. І тут постає питання номер один: хто очолить цей мерський проєкт. Можна спробувати створити керівний орган із кількох людей, але цей шлях нікуди не приведе.

 

Є ще й електорально-ідеологічна проблема і будь-яке об’єднання мерів великих міст призведе до електоральних втрат, оскільки політично мери різновекторні. Наприклад, від союзу з Кличком можуть втратити Кернес і Труханов, оскільки виборці цих градоначальників певною мірою проросійські й «совкові». З іншого боку, так само втратить у Києві Кличко у випадку спілки з Кернесом і Трухановим. Можна обрати керівником і харизматичного мера Дніпра Філатова, але який від цього зиск трьом вищезгаданим керівникам міст?

 

Ще один важливий момент, що є серйозною завадою появі конкурентного проєкту мерів, — орієнтованість мерів на різні, не поєднувані групи впливу.

 

Скажімо, і Кличко, і Філатов, і Кернес із Трухановим перетиналися на своєму життєвому шляху з Ігорем Коломойським. Перші з цієї четвірки з ним не в ладах. Двоє інших — в нейтралітеті.

 

Така сама історія буде, якщо взяти кожного з олігархів — із кимось у мерів стосунки, як то кажуть, ділові, а з кимось — конфронтація. Не врахувати у списках інтереси олігархів — такого в українській політиці не буває.

 

І вітчизняні багатії повинні розуміти, які шанси на проведення своїх людей за списками цієї партії до парламенту, на кого ставити в разі президентських виборів. І тому на стадії самої ідеї через суттєві ідеологічні розбіжності та зайву амбіційність учасників успішність цього проєкту виглядає доволі примарною.

Отже, враховуючи зростаючу напругу у стосунках місцевої та центральної влад, а також розмови про можливість введення в дію змін у Виборчому кодексі з обов’язковою «партизацією» міських голів — це привело до активних кулуарних перемовин мерів. Утім на Банковій спрямували зусилля на гру на випередження.

 

Глава президентської фракції Давид Арахамія та керівник партії «Слуга народу» Олександр Корнієнко спеціально зібрали брифінг, на якому заявили, що не встановлюватимуть бар’єри для партій на місцевих виборах, а також не буде жодних обмежень для мерів — вони можуть бути і безпартійними, і самовисуванцями. 

 

Отже, по факту наразі маємо те, що президент таки пригальмував бульдозерні процеси, що могли б набути невідворотних процесів уже зараз, навіть при тому, що партія мерів має слабкі шанси на супервпливовий загальноукраїнський проєкт. 

 

При цьому ні шаблею, ні навіть сувенірним виданням покаліченої, скрученої в трубочку Конституції президенту махати не довелось.