Обиратимемо, балакатимемо, потім знову плакатимемо!

Осінні парламентські вибори — якщо вони таки відбудуться, і ця стаття — лише спроба моделювання ситуації — стануть не черговою ротацією еліт, а тестом на виживання політичної системи після великої травми. Влада входить у кампанію без головного інструмента — партії. У Володимира Зеленського є якийсь рейтинг, є вертикаль, є контроль над порядком денним, але немає живого політичного організму, здатного виграти парламент. «Слуга народу» перетворилася на інерційний бренд, що більше не генерує довіри. І саме тут виникає головна інтрига: чи не стане Кирило Буданов тим новим обличчям влади, яке спробують конвертувати у більшість? Бо суспільство, яке пережило війну, більше не шукає програм. Воно шукає гарантій. І готове віддати парламент тим, хто ці гарантії уособлює. І важлива інтрига — які шанси у партій лівого спектра, бо тривале мовчання в цій частині політикуму наштовхує на деякі здогади.

Україна входить у можливі парламентські вибори як країна без ідеологічної карти — але з надлишком персональних проєкцій. Ключовий факт, який уже не приховати жодною політтехнологією: політичне поле перестало бути ліво-правим і остаточно стало персоналістським. Уся конструкція тримається не на програмах, а на прізвищах, і це робить її водночас гнучкою і вразливою.

Соціологія, що сьогодні масово циркулює у медіапросторі, дедалі більше нагадує не вимір, а спробу сконструювати стартові позиції для виборів. Вона ніби пропонує суспільству заздалегідь розкладений пасьянс: ось фаворити, ось другий ешелон, ось статисти. Але проблема в тому, що ця конструкція — надто штучна для країни у стані посттравми. І, найімовірніше, вона почне сипатися вже у перші тижні реальної кампанії, коли в гру вступить жива емоція, а не табличні рейтинги.

Понад 30% виборців не мають визначеного фаворита — це не просто цифра, це політичний вакуум. У цьому вакуумі ідеології не виживають. Там виживають лише сильні фігури. Саме тому ядром нової політики стають не стільки партії, а фігури війни — зокрема, люди, які асоціюються з безпекою, рішеннями і відповідальністю.

Це означає радикальну зміну координат. Спектр «лівий–правий» втрачає пояснювальну силу. Його замінює інша вісь: війна і безпека, справедливість і корупція, соціальна компенсація як форма морального боргу держави перед суспільством. І в цій системі координат виборець голосує не за ідею, а за того, хто, на його думку, здатен утримати країну від повторення катастрофи.

Соціологічний каркас 2026 року лише підтверджує цю тенденцію. Володимир Зеленський тримається в діапазоні 22–29%, Валерій Залужний — 19–25%, Кирило Буданов — понад 10%. Але ще показовіша інша шкала — довіри: Залужний — понад 60%, Буданов — близько 60%, Зеленський — близько 46%.

І тут принципове уточнення: довіра — це ще не голос. Але це вже політичний капітал, з якого ці голоси можуть бути швидко мобілізовані. У країні без ідеологій саме довіра стає валютою, а вибори — процесом її конвертації у владу.

Політичний ландшафт можливих парламентських виборів виглядає як поле кількох центрів сили, жоден з яких не здатен самостійно домінувати, але кожен — критично важливий для майбутньої конфігурації влади.

Центр влади: умовна «партія Банкової»

Головний ресурс Банкової — це держава як така: інституції, вертикаль управління, доступ до порядку денного. Але цей ресурс більше не працює, як у 2019 році. Тоді він підсилював хвилю довіри, тепер — змушений компенсувати її ерозію.

У Володимира Зеленського залишається електоральне ядро на рівні 20-25%, однак це вже не енергія наступу, а, радше, оборонна позиція. Накопичений негатив — корупційні скандали, втома від війни, кадрові провали — формує стелю підтримки, яку важко пробити без радикального оновлення політичної форми.

Саме тому «партія Банкової» у жовтневій моделі — це не «Слуга народу-2019», а оборонна політична конструкція, яка бореться не за експансію, а за утримання контролю.

Військово-патріотичний центр

Це найдинамічніший сегмент. Валерій Залужний є головним бенефіціаром суспільної довіри. Його потенційна електоральна база — це військові та ветерани,середній клас, аполітичні виборці, які шукають «чисту фігуру». Його сила — у надпартійності. Він не обтяжений партійною історією і може виступити магнітом для різних груп, що не довіряють традиційній політиці.

Водночас Кирило Буданов працює на іншому сегменті — більш «жорсткому», більш мобілізованому, менш схильному до компромісів. Його потенціал — необов’язково перше місце, але стабільний результат і роль ідеального союзника або дублюючого проєкту. У парі ці дві фігури можуть або створити потужний альянс, або — за відсутності координації — розколоти один і той самий електорат.

Попри нові тренди, старі політичні сили не зникають — вони змінюють роль. Петро Порошенко залишається гравцем, який має повноцінну ешелоновану партійну структуру. «Європейська Солідарність» — це не просто бренд, а мережа з досвідченим, ідеологічно мотивованим активом, представленим на всіх рівнях — від парламенту до місцевих рад. У ситуації турбулентності саме така інфраструктура може мати значення.

Партія Порошенка має те, чого бракує новим проєктам: кадрову складову, досвід виборчих кампаній, дисципліну. І хоча її електоральна стеля на сьогодні обмежена, вона буде серед ключових гравців коаліційної гри.

Юлія Тимошенко, попри ідеологічну розмитість і втрату чіткої ніші, також зберігає реальну партійну інфраструктуру. «Батьківщина» має розгалужену мережу місцевих депутатів і вплив на регіональному рівні, поступаючись хіба що «Європейській Солідарності». Роль обох сил: інфраструктура+стабільне ядро виборців, але без шансів на одноосібне домінування

Праворадикальний фланг виглядає найемоційнішим і водночас найслабшим у стратегічному сенсі. Його наповнення: ветеранські рухи, націоналістичні організації, добровольчі середовища. Цей сегмент має високий рівень мотивації і мобілізації, але не має головного — здатності до об’єднання.

Проблема праворадикального спектра — взаємне канібалізування. Кожен проєкт претендує на «справжній патріотизм», але жоден не готовий поступитися заради консолідації. У результаті: голоси розпорошуються, жодна сила не досягає критичної маси, вплив реалізується лише через коаліції.

Таким чином, модель жовтня — це не вертикаль із домінуючим лідером, а горизонтальна система кількох центрів сили, де вирішальним фактором стане не перше місце, а здатність домовлятися після виборів. 

Класичних лівих у післявоєнній Україні не буде — надто токсичним є сам бренд. Але це не означає зникнення лівого запиту. Навпаки, він лише змінив форму. Його нові параметри — це не ідеологія, а біль. Тарифи, відновлення, компенсації, нерівність — це вже не політичні гасла, а щоденна реальність мільйонів.

І саме тут виникає потенційна ніша для нової сили — умовної «селянської партії». Не в класичному аграрному сенсі, а як політичного представництва найбільш соціально вразливого сегмента — українського села. Бо село сьогодні фактично випало з державної соціальної політики.

Особливо це відчутно на деокупованих територіях: люди втратили житло, господарства, інфраструктуру — і при цьому не отримали системної компенсації. Це створює накопичений соціальний гнів, який неминуче шукає політичного виходу.

Є ще одна, значно глибша, травма. Війна непропорційно вдарила по селу. Втрата чоловічого населення тут має інший масштаб: у місті це статистика, у селі це зникнення конкретного фахівця, іноді єдиного. Мобілізація буквально «вимила» соціальний каркас багатьох громад. Села стають демографічно і економічно вразливими.

Цей комплекс проблем формує новий тип лівого виборця — не ідеологічного, а соціально травмованого.

На цьому тлі можливі два сценарії. Перший — поява нової соціально-аграрної сили, яка спробує артикулювати інтереси села і периферії. Другий — більш реалістичний: переформатування лівого електорату в нову, соціально орієнтовану оболонку.

Електорат цей нікуди не зник. Він просто шукає нову форму представництва». Ця сила цілком може працювати на соціальному протесті — і саме цим замінити зниклу «ліву» ідеологію.

Окремий, часто недооцінений сегмент — це партії місцевого самоврядування, які фактично вже сформувалися навколо сильних мерів у містах від 50 тисяч населення. Йдеться про політичні проєкти на кшталт команд Бориса Філатова, Віталія Кличка, Олександра Симчишина чи Владислава Атрошенка.

Ці сили не є ідеологічними, їхня база — це управлінський досвід, локальна лояльність і контроль над міською інфраструктурою. Вони не претендують на загальнонаціональне домінування, але здатні провести до парламенту своїх представників через мажоритарні округи або регіональні списки.

У новій Раді такі проєкти можуть стати «золотою акцією» коаліцій. Їхня логіка — не велика політика, а прагматизм: дороги, бюджети, відновлення. І саме тому вони легко входять у союзи з будь-яким центром сили, який гарантує ресурси для міст. Це робить мерські партії негучними, але надзвичайно впливовими гравцями після виборів.

Уся ця модель — лише знімок рухомої реальності. Українська політика сьогодні перебуває у стані надзвичайної динаміки, де жодна конфігурація не є остаточною. Ба більше, сама картина значною мірою сформована інформаційною асиметрією: Володимир Зеленський фактично домінує у медіапросторі, займаючи левову частку політичної уваги. Це створює ілюзію стабільності та наперед визначеного розкладу сил.

Але саме тут і криється головна методологічна пастка будь-якого прогнозу. Те, що виглядає як усталена структура сьогодні, може розсипатися за кілька тижнів реальної кампанії. Бо вибори — це не статистика, а процес мобілізації. І як тільки з’явиться повноцінна конкуренція, нові обличчя, нові меседжі та живий контакт із виборцем — баланс зміниться радикально.

Тому ключове — не те, якою є політична карта зараз, а те, якою вона стане на момент старту кампанії. І цей момент здатен перевернути все. 

 

Володимир ЦИБУЛЬКО