Нещодавно літературна аґенція «Друге дихання» видала книжки Ніни Корець «Смугасті розмови» та «В очікуванні брюнета».
Поетеса з Шацька органічно поєднує таланти гумористки, лірика, дитячої поетеси, вона — директорка Шацького будинку дитячої творчості, лавреатка Міжнародного конкурсу «Стоп цензурі! Громадяни за вільні країни», конкурсів «Чатує в століттях Чернеча Гора», «Що робить папірець» та інших. Сьогодні Ніна Корець — гостя редакції нашої газети.
— Пані Ніно, ви живете далеко від літературних центрів, розкажіть, як ведеться поетесі в невеликому містечку? Адже поезія — сфера, в яку посвячені одиниці.
— Розмірений темп життя провінційного містечка дає більше часу для творчості, а неймовірна природа спонукає до цього. Але є й вади. Можливостей спілкуватися з однодумцями обмаль. Колись моя дитяча творчість обмежувалася зошитом, в який записувала вірші, та схвальними відгуками вчителів. Та якось у бібліотеці до моїх рук потрапила збірка «Метаморфози. 10 українських поетів останніх років», укладена Сергієм Жаданом. І там вірш Дмитра Лазуткіна про дівчат із наплічниками, де лежать «власні вірші котрих соромляться вічно, так ніби хтось має право на хоч який-небудь осуд». Після цього я вирішила показати свої вірші читачам поза школою.
— У суспільстві інтернету вплив великих культурних центрів уже не такий великий, як раніше. Та все ж абриси літературної «сонячної системи» лишаються: у центрі — Київ, довкруг «планети» — Львів, Харків, Одеса, а далі вже «супутники», Шацьк, наприклад. Яке значення для вас як письменниці мають літературне сонце і великі планети?
— Звісно, для мене Київ — як «літературне сонце», значить багато. З іншого боку, неважливо, де мешкають улюблені поети, — з інтересом стежу за творчістю Іздрика, Домініка Арфіста, Галини Крук, Дмитра Лазуткіна, Любові Бенедишин, наших волинських авторок Надії Гуменюк, Юлії Хвас.
— Ви керуєте Шацьким будинком дитячої творчості і ведете літературну студію «Серпанок». Скільки дітей у Шацьку, за вашими спостереженнями, мають літературні здібності?
— Якщо судити з участі в літературних конкурсах, то небагато, але насправді їх більше, бо частина дітей соромиться виставляти свої вірші на осуд. Знаю це з особистого досвіду. І тут величезна роль учителів: найбільше, що вони можуть зробити для дітей, — побачити і розвинути їхній талант. З учителями поталанило Ангеліні Зубач, годом моїй вихованці, яка за свої верлібри здобула першість у всеукраїнських конкурсах «ПероДактиль» та патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича. Ще одна талановита студійка — Наталія Цюпящук — влітку здобула перше місце на Корнійчуковському фестивалі дитячої літератури і навіть включена до дитячого журі цього конкурсу.
— Ви пишете і дитячі вірші, і дорослі. Що вам легше писати?
— Дорослу поезію пишу давно, а от дитяча, думаю, пов’язана з моєю професійною діяльністю. Позашкільник — це людина, яка в душі лишається витівником, непосидою, сповненим морем ідей та дитячим сприйняттям і розумінням світу. Оце балансування між світами дорослості й дитинства неочікувано для мене самої підштовхнуло до дитячої поезії. Для творення дорослої доводиться пропускати через себе бурю емоцій, переживань, відчуттів, причому не завжди позитивних, — тому легше писати все-таки дитячу поезію. А ще напрочуд легко дається віршований гумор. Підіймає настрій.
— Дозволю собі зацитувати кілька ваших мініатюр: « — А що сьогодні вам приснилось, тату? // — Тобі ще до такого спати й спати». Або: «Фінансову стабільність мають люди: // грошей і не було, й нема, й не буде!» Як пишуться такі вірші?
— Зазвичай — з народного гумору. Запаковані в поезію, вони звучать цікавіше й переконливіше. Пишу їх з превеликим задоволенням, а потім обов’язково тестую на слухачах, щоб визначити шкалу сміху й інтересу. Особливо серйозно до свого гумору ніколи не ставилася, однак помітила, що він цікавить читачів.
— Вже шість років на Донбасі Росія веде з Україною війну. Це довше, ніж Друга світова. Це ж не може обходити письменника?
— Складне запитання. Через те, що територіально ми віддалені від зони, де не перестає вирувати війна, багато хто спокійно ставиться до подій, які, як вважає, його безпосередньо не стосуються. Але, звичайно, це не означає, що і я вдаю, ніби у нас в суспільстві все добре. Моя творчість не зачіпає таких тем, як Майдан та війна, однак вони мені болять. І цей загальний настрій часом уміщується в мініатюрі, як-от: «У Львові людно, голці ніде впасти, // й питає хтось місцевого фацета: // — В посольство руське як би нам попасти? // Той відповів: — Як, як, з гранатомета!».
Тимофій ЛЮБЧЕНКО
