«15 років Василя не видавали»: за радянських часів навіть ходити до могили поета Симоненка було заборонено

— Василь Симоненко — то була могутня постать в українській літературі! — наголошує Петро Петрович. — Знав Василя ще зі студентських років: він учився на факультеті журналістики, а я — на філологічному. Ми товаришували й бачилися постійно, адже на той час в Київському університеті ім. Шевченка був єдиний навчальний корпус («Червоний»). Єдиним був від університету й гуртожиток на Солом’янці, на вул. Освіти, 4, де ми мешкали. Саме в ті безтурботні студентські часи почали писати, друкуватися. 

 

Мама Василя була кравчинею. Вона пошила йому коричневий костюм, у якому він ходив студентом. Часи тоді були дуже важкі. Ми «попробивалися» в Київський університет iз далеких сіл i хуторів.

 

Яка тоді була злиденність! Жили на одну стипендію, якось iз горем навпiл перебивалися... Але молодість брала своє. У нас не було прагнення «вибитися в люди» заради того, щоб багато заробити. Натомість була відповідальність, на яку дорогу ми ступали: на стежку творчості, на стежку, пов’язану з літературою! 

 

Тоді ми вже трошки знали, що таке українська література 1920—30-х років, знали про наших попередників — «Розстріляне відродження»! Але, вважаю, що нам десь і поталанило, бо на літературну студію, що функціонувала в університеті (й яку ми постійно відвідували), запрошували час від часу Тичину, Сосюру, Малишка, Гончара. А вони були нам як батьки: передавали ази майстерності, творчості. І найголовніше — були з нами відверті, тобто не байдужі до нашого покоління! Вони вболівали за долю літератури й вважали, що в літературу мають приходити не заробітчани, а таланти! 

 

Після закінчення університету Симоненко поїхав працювати у газету «Черкаська правда». Потім було організовано газету «Молодь Черкащини», в яку він і перейшов. Ми підтримували зв’язок, продовжували товаришувати, частенько зустрічалися. Під час однієї з таких зустрічей він жартома говорив про «молодіжку»: «Найреспектабельніша парубоцька газета Черкащини!» Василь був своєрідний у висловлюваннях. Згодом його кандидатуру висунули на спецкора всеукраїнської багатотиражки «Робітнича газета». 

 

У 1966 році, коли вже Василя не було і його ім’я потрапило в опалу, а творчість заборонили, я працював у столичному видавництві дитячої та юнацької літератури «Молодь» i вирішив... видати книжку з його віршами.

 

Видавництво тоді підпорядковувалося Державному комітету Ради Міністрів УРСР по пресі й працівники ЦК комсомолу «не дуже» сприйняли мою ініціативу — натякали, що не варто цього робити.

 

Але я поїхав у Черкаси до Василевої мами, а з Ганною Федорівною ми зналися. Вона віддала мені всі синові архіви, з яких згодом я відібрав вірші для друку: скомпонував їх, і в тому ж році вийшов вибір із його творчості — «Поезії». Але вихід збірки у світ був непростим, багато що передувало появі цих віршів, зокрема жорстка цензура. 

Василь не спішив у літературу... Його однокурсниками були Микола Сом, Тамара Коломієць. Вони почали рано видавати книжки, а Симоненко начебто сам себе стримував (у мене склалося таке враження). Ми з ним говорили на цю тему: він не хотів бути якимось посереднім «рифмачем», аби лише друкуватися, видавати книжки. Він себе готував, глибоко усвідомлюючи, що таке «храм літератури», адже там були такі глиби, як Шевченко, Франко, Рильський та інші. І писати абищо й абияк Василь не хотів.   

 

Симоненко надзвичайно працював над собою, вдосконалював слово — готував вірші серйозно, як людина, що відповідальна як перед собою, так і перед літературою та народом. Він воістину народний поет саме за своєю глибинною суттю! Чого лише вартий його вірш «Баба Онися»: 

 

У баби Онисі було три сини.

У баби Онисі синів нема.

На кожній її волосині

морозом тріщить зима.

Я горя на світі застав багато.

Страшнішого ж горя нема,

ніж те, коли старість мати

в домівці стрічає сама...

 

Її сини не повернулися з війни. Я знав цю жіночку — вона хрещена мати Василя. Саме такими віршами Симоненко приріс душею до свого народу.

 

Наскрізною була правда в його творчості. Тому він і його творчість були заборонені, зокрема у 1970-х роках. Але в Черкасах Симоненка знали й шанували, ним жили. Тож місцева влада у «піку Симоненку», щоб розвіяти й пам’ять про нього, зробила «хід конем», заснувавши так званий «Поетичний жовтень».

 

Це поетичне свято на той час отримало статус Всесоюзного, на нього запрошували письменникiв, поетiв звідусіль. Про Симоненка там не згадували й словом, більше того, згідно з розпорядженням черкаського секретаря обкому Лутака, суворо заборонялося всім, хто приїжджав на ці літературні читання, відвідувати могилу Симоненка, навіть виставляли на цвинтарі «сторожу».

 

Я тоді частенько бував у Молдавії й знав близько півтора десятка молодих місцевих письменників і поетів, часто розповідав їм про Симоненка. Вони почали перекладати його вірші молдавською мовою.

 

А згодом забажали приїхати в Черкаси: «Петро, сделай, чтобы мы приехали на «Поетичний жовтень!» — просили мене. Через Спілку письменників України я їм організував приїзд десь на зламі 1970—80-х років.

 

Тоді приїхали, зокрема, молдавські письменники Георгій Воде, Іон Ватаману. Після урочистостей і кажуть: «Петро, покажи нам могилу Симоненка!» А як ти покажеш, коли було попереджено, що, не дай Боже, хтось з’явиться до могили Симоненка, то матиме великі неприємності!

 

«Коммунист не должен так писать!»

 

Постать Симоненка не вигадана й не рядова в нашій літературі — це могутній талант, могутній поет, Громадянин і великий Українець! На жаль, зараз мало про нього говорять і згадують. Хоча після смерті загалом чимало видано його книг. А перша книжка, «Тиша і грім», вийшла ще в 1962 році, це єдина збірка поезій, видана при його житті (застав він iще свою віршовану казку «Цар Плаксій та Лоскотон», видану в 1963 році, незадовго до смерті поета).

 

Друга його книга, «Земне тяжіння», побачила світ у 1964 році. У 1966-му вийшла третя, про яку я вже розповідав, але то вже з таким скрипом і такою потугою вдалося її «протягти»... А потім цілих 15 років Симоненка не видавали!   

 

До речі, Василь мав... партійний квиток: десь iще в армії став членом Компартії. Коли він потрапив в опалу, його буквально роздирали номенклатурники: «Да это же коммунист, он не должен так писать!...» Але, незважаючи на формальне членство в КПРС, за натурою він був Українцем, у широкому сенсі цього слова, і Патріотом. 

 

У світі Симоненко знаний: наприклад, в Австралії є Товариство ім. Василя Симоненка, а у США — видавництво його імені, а ось ми його недооцінюємо! 

 

...Василевим «ґанджем» була пристрасть до куріння. Пригадалась кумедна історія, пов’язана з цим. У книжці 1966 року з віршами Симоненка на підготовчій стадії розмістили фото Василя у профіль.

 

І от Віталій Пойда, художник із видавництва, де друкувалася книжечка, знаючи Василеву пристрасть, узяв і майстерно, дуже природно домалював у його ліву руку... цигарку (сміється).

Проте Василь не лише курив, а й чарку пив, але не «хворобливо», а в міру.

 

Якось при зустрічі питаю: «Ну що, Василю, по чарці вип’ємо?» А він посміхаючись, із «бісиками» в очах: «Чому б і ні? Я не п’ю тоді, коли грошей немає!» За характером Василь не «виставлявся», а був сумний, мовчазний, але дуже дотепний. 

Симоненко — плоть від плоті нашого народу, тим він і сильний. У нього немає «вигадок». Його обрана система поезії досить промовиста і своєрідна, але без якихось там модерних «заковичок», «зривів», екстравагантності. У його віршах немає словесних ребусів — він «вільний», але водночас є навантаження слова правди, навантаження образу, зрозуміле читачу.  

 

Це людина від землі. Його мама, Ганна Федорівна, більше дітей не мала — виховувала Василя без чоловіка, бо той кинув її, коли сину було десь півтора року. Більш ніж через два десятиліття, коли Василь мав уже власну сім’ю, до нього в Черкаси завітав... батько. Василь привітав його, нагодував, поговорили, а наступного дня вранці сказав: «Тату, ти пізно з’явився, ти мені так був потрібен!» І на прощання сказав лишень: «До побачення!»   

 

На Полтавщині в селі Біївці, де народився Василь, досі стоїть убога хатина, в якій він жив iз мамою та дідусем. У тій хатині, вкритій очеретом, дуже бідували, особливо потерпали від страшних злиднів після війни. Василева мама була, я б сказав, свята жінка! У нього є кілька віршів, присвячених їй, один з яких, написаний iще у студентські роки, називається «Лист»:

 

Знов листа мені прислала мати,

Невеличкий лист — на кілька слів.

Пише рідна, що навколо хати

Наш садок вишневий забілів.

Наче вчора бігав я до школи

І садив ті вишеньки малі,

А тепер гудуть над ними бджоли

І поважні пустуни-джмелі.

Слів таких і треба небагато,

Та вони, як весняні пісні,

Принесли в гуртожиток в кімнату Теплі-теплі спогади мені.

 

Один із літературних критиків, український емігрант Іван Кошелівець, який жив у Німеччині, випустив книжку «Берег чекань» із досить глибокою передмовою, де писав: «...Мати Василя Симоненка була неграмотною колгоспницею...» Але це брехня! Вона закінчила десять класів і навіть вступала до інституту, але «зрізалась» на іспиті з математики. А потім уже й не до вступу було — народився Василь. 

 

Дід Федір, материн батько, був грамотним i мудрим сільським чоловіком. Брав участь у вихованні Василя, передавав йому ту сільську мудрість. Внук присвятив згодом і йому вірша «Дід умер». 

 

Василь був беручкий до навчання й мав прекрасну пам’ять. Спершу він ходив до чотирирічної школи у рідному селі, а з п’ятого класу довелося ходити до сусіднього села Тарандинці, яке було аж за дев’ять кілометрів.

 

Долаючи щоденно туди й назад цю чималу відстань, Василь не засмучувався, бо якось розповідав мені: «Та що мені та відстань — йду полем, співаю — усіх пісень переспіваю, які знав від мами й діда. А ще дорогою повторюю всі уроки, які задавали!» Ось таким він був хлопчиком! 

 

Василь був схожим на братів Тютюнників. Вони жили в одному часі й усі були «дітьми війни». Але так трапилося, що в житті їм не довелося побачитися-зустрітися.

 

І бувало, що Григір Тютюнник, із яким ми теж дуже товаришували, інколи казав мені: «От, Петю, якби було зустрітися з Симоненком та погомоніти! От видно, чолов’яга був!?» Григір мав великий жаль, що не зустрівся з таким однодумцем. До речі, і характерами, і творчістю вони були схожі теж: вимогливі самі до себе, болісно сприймали брехню, сприймали життєву правду! Вони були рідні душею!