У храмах поки немає ікон Сталіна: історик Галина Аккерман про новітнє ідолопоклонство в Росії

У 2019 р. у Франції вийшла книга «Безсмертний полк. Священна війна Путіна».

 

 

У Європі вона викликала великий інтерес, але в Росії так і не видана.

 

 

Автор книги, російсько-французький письменник, історик і журналіст Галина Аккерман розповіла про «священну війну Путіна» в інтерв’ю головному редактору M.News, соціологу Ігорю Ейдману.

 Галино, ви напевно чули останній виступ Путіна, в якому він вимагав «заткнути погані пельки» тим, хто дзявкає «з-за бугра» про наших улюблених «батьків і дідів», які захищали Батьківщину у Велику Вітчизняну війну... З чим пов’язаний цей черговий сплеск істерії проти «блюзнірів», які сумніваються в сакральності «релігії Перемоги»?

 

— Насправді ця ідеологія Великої Перемоги як спроба створити ідейну основу «російської нації» існує далеко не перший рік. Особливо вона посилилася після анексії Криму і початку війни на Донбасі. Зараз, зрозуміло, йде «крещендо» до 75-річчя Перемоги. Путін настільки впевнений, що ця подія зміцнить його позиції, що навіть при всій своїй скнарості не пошкодував ветеранам по 75 тисяч рублів.

 

 Так, дійсно, це набагато більше, ніж зазвичай. Однак усе одно принизливо мало, — по тисячі рублів за кожний прожитий після війни рік.

 

— Процес утвердження нової ідеології йде досить швидко. Тренди, які я описувала в книзі, за короткий час сильно просунулися. Особливо це стосується переписування історії. Дозволено тільки безхмарно пишатися Великою Перемогою, замовчуючи всі темні сторони цієї війни, перш за все ті два роки, коли Сталін і Гітлер були союзниками. Тепер у нас головним ворогом стала Польща, адже зараз вважається, що саме вона була імперіалістичною хижацькою державою, винною у розв’язанні Другої світової війни... Але яким чином вона могла її розв’язати? Вона сама була захоплена німцями і Радянським Союзом. Це абсурдно, але «ідеологи Перемоги» навіть не намагаються надати своїм міркуванням логічності.

 

 Тобто виходить, що вони перекладають з хворої голови на здорову? Переписують історію, але звинувачують у цьому тих, хто просто констатує давно відомі історичні факти? Замість цього малюють утопічну картинку героїчного подвигу «наших дідів», за який весь світ має досі кланятися сучасним росіянам, котрі не мають до цього ніякого стосунку. Все це абсурдно. Але, як казали середньовічні обскуранти, «Вірую, бо абсурдно». Чи не є «культ Перемоги» якоюсь новою квазірелігією?

 

— Так, звичайно, це своєрідна релігія. Особливо чітко це видно на прикладі «Безсмертного полку», якому я і присвятила частину книги. Існує маса текстів, завдяки яким можна зрозуміти сенс цієї акції. Зокрема, в інтернеті легко можна знайти чудову пісню Газманова «Безсмертний полк». Уже в ній абсолютно все сказано: «Крокують предки з нами, як живі». Згідно з догмами нової релігії, щороку 9 травня відбувається схо­дження мертвих на землю. Мертві з’єднуються з живими, передають їм свою небесну силу. Разом вони і є один безсмертний народ. Про це прямо писали, в тому числі Дугін і Проханов. Тому дуже часто вживається вираз «покоління переможців». Це покоління батьків і дідів, залежно від віку. Воно наче дає свою безсмертну силу нині сущим і дозволяє їм діяти в подальшому для порятунку світу. Той же Соловйов в одній зі своїх передач звернув на це увагу. Він казав про «геном переможця», який властивий російському народу.

Те, що культ Перемоги став новою релігією, видно ще й із того, що православна церква в останні роки втягнута в нього, а сама ніби відходить на другий план. Ще кілька років тому на всіх телешоу були суцільні попи. Тепер усе частіше там можна побачити пропагандистів, що просторікують про «подвиг народу у Великій війні».

 Створюється синкретична релігія: священників змушують служити «культу Перемоги»?

 

— При Гітлері церква теж не була під забороною. Але влада у Третьому рейху залишалася язичницькою, і Вотан був набагато більше «своїм» персонажем, ніж Ісус. Церкву не можна повністю усунути, але її можна підпорядкувати, вмонтувати у культ Перемоги. Хоча тут є суперечність. Цей культ передбачає повну реабілітацію Радянського Союзу і радянського ладу. Ніякі його помилки не визнаються. Я вже бачила виправдання процесів 1937 року. Чим далі, тим більше «бронзовіє» весь радянський період. Однак церква цього до кінця прийняти не може, адже за радянської влади вона все-таки була переслідувана і навіть після зняття заборони залишалася в підлеглому стані. Близько 300 священників-мучеників були беатифіковані і чекали черги на канонізацію. Це — перша перешкода. Друге — те, що церква є конкуруючою організацією. Культ Перемоги не потребує християнства або якоїсь іншої традиційної релігії. Це, по суті, язичницький культ, який ідейно відповідає радянському періоду. Тому церкву задіюють у ньому, але не на перших ролях.

 

 Так, культ Перемоги — типовий язичницький культ. Але і нинішня РПЦ має мало стосунку до християнства. Перш за все це найбільша торговельна мережа в країні. Тут немає протиріччя — РПЦ служить для язичницької релігії Перемоги інституційною надбудовою.

 

— Я не зовсім у цьому впевнена. Мені здається, є і інші інститути для того, щоб «окормлювати» ідею «Великої Перемоги». По-перше, це Військово-історичне товариство, безліч патріотичних, військово-спортивних і т. п. клубів, Юнармія, котра постійно нарощує свою чисельність — і будь-яка її організація з самого початку прикріплюється до якоїсь військової частини. Процес йде, в основному, по військовій лінії. Церква теж працює в цьому напрямі, але на других ролях. Усе це складний процес, але ініціатива йде все-таки не від церкви. У храмах поки немає ікон Сталіна. Можливо, вони ще з’являться, але поки їх немає.

 Проте біля підніжжя храму Перемоги вже монтують трофейну німецьку зброю. Релігійний синкретизм «культу Перемоги» і православ’я РПЦ вже став реальністю. Щось подібне відбувалося в Африці і, меншою мірою, в Латинській Америці: на місцеві культи накладалися елементи християнства.

— Звичайно, значна частина російського народу вважає себе православними «за народженням». Але реально віруючих людей у Росії — скажімо, тих, хто регулярно ходить до церкви — дуже мало. Мені здається, 70 років атеїзму зруйнували традиційну релігію і мораль. Якщо щось і залишилося, то вкрай поверхневе. Є щиро віруючі люди, але їх одиниці. Решта, як Путін, двічі на рік ходять до церкви і стоять зі свічкою. Тим легше перейти до подібного синкретизму. У більшості людей є тільки потреба в поверненні в ідеалізований СРСР. Церква — це мішура, звичаї.

 Але ж є така ж ностальгія і по імперії Романових. У новому пропагандистському пантеоні присутні і Ніколаї І і II, і Колчак, і Сталін. І Распутін вже — чудова людина і жертва англійських підступів. Тільки революціонери — зрадники... Мені здається, в новій ідеології ключове поняття — не СРСР, а імперія. Радянський Союз тут — тільки одне із втілень Російської імперії.

— Я не зовсім з вами згодна. Так, радянський період вписується в тисячолітню історію імперії. Але для більшості росіян близьке минуле — це минуле радянське. Для обивателів найближче в новому культі — прославляння СРСР. Усе наше життя було пов’язане з СРСР і радянським побутом. Зараз радянська ідеологія викинута на смітник, але залишився совєтизм і залишився відповідний менталітет. Тому люди, наприклад, досі з великим задоволенням дивляться радянські фільми і ведуться на пропаганду, яка прославляє СРСР.

 Ми з вами обидва — євреї. Чи немає у вас відчуття, що євреям останнім часом російська пропаганда нав’язує думку: ви особливо повинні бути вдячні СРСР за порятунок від нацизму? У мене щоразу, коли я таке читаю, виникає бажання послати цих вчителів життя подалі. Один мій прадід був убитий нацистами в Бабиному Яру, коли сталінське бездарне керівництво ганебно здало німцям пів країни, а інший — чекістами на Колимі, куди був загнаний за організацію єврейського культурного гуртка. Кому я повинен за це дякувати?

 

— Так, ця тема активно педалюється. Але я хочу нагадати деякі факти. По-перше, євреї одночасно були і жертвами радянської дискримінації. По-друге, радянські війська звільнили якусь кількість в’язнів німецьких концтаборів — але попутно, такої мети у них не було, як і ні у кого з членів Альянсу. А після війни було і вбивство Міхоелса, і заборона «Чорної книги», складеної Гросманом і Еренбургом, і фізичне знищення керівництва Єврейського антифашистського комітету, і переслідування так званого «космополітизму», а після цього –«справа лікарів». Єврейська культура після війни ще була жива, але потім її в СРСР знищили. Було заборонено все: театри, велику частину видань, школи тощо, вбили національних письменників, євреїв знищили як націю.

 Це називається «культурний геноцид».

 

— Саме так! Смерть Сталіна, можливо, врятувала євреїв від іще більших репресій. Надалі почалася підтримка арабських країн проти Ізраїлю, а потім підготовка арабських терористів...

Чого я найбільше не розумію, так це того, що відбувається в Ізраїлі. Путін у 2019 році оголосив його російськомовною державою. А ще в 2017 році кнесет оголосив державним святом 9 травня — саме 9-те, а не 8-ме. Також постановили, що всі школи та військові частини зобов’язані вивчати історію вирішального внеску СРСР у перемогу над нацизмом. Звичайно, в Ізраїлі є дуже сильне російське лобі, але як могли ізраїльські євреї забути, що якщо хтось завадив німцям зайняти Палестину, так це англійці? Росіян там і натяку не було. До того ж протягом усього післявоєнного періоду Радянський Союз допомагав ворогам Ізраїлю. Як можна сьогодні прославляти СРСР без будь-яких застережень? Тепер Путін намагається грати роль мало не головного друга євреїв.

 У зв’язку з цим можна згадати про візит Путіна до Ізраїлю 23 січня. Він був чи не основним гостем на Форумі на честь річниці звільнення Освенціму. Але об’єктивно Путін — ворог Ізраїлю. Адже він активно співпрацює з головними ненависниками цієї країни — Іраном, «Хезболлою», сирійською владою, ХАМАС.

 

— Звичайно, це так. Але у Путіна є — принаймні, поки що — практична потреба в Ізраїлі. Згодом вона може зменшитися, але зараз Ізраїль — одна з небагатьох західних країн, яка не приєдналася до санкцій проти Росії. Путін тільки від Ізраїлю може отримувати деякі потрібні йому технології. Поки це для нього важливо. Зараз він балансує на тонкій грані. Об’єктивно він і справді дружить з усіма ворогами Ізраїлю, і важко повірити, що він щиро налаштований до євреїв. Але з іншого боку, вони йому поки потрібні. Інше питання, що він при цьому говорить своїм іранським, сирійським і іншим партнерам.

 

 Схоже, він намагається одночасно сидіти на кількох стільцях і грати на кількох шахових дошках. Але такі ігри надзвичайно травмонебезпечні. Можна промахнутися, впасти і боляче вдаритися. Рано чи пізно така еквілібристика закінчиться крахом.

 

— Хотілося б у це вірити.