Спогади з епіцентру «застою»: рецензія на книжку Софії Буняк «У калейдоскопі долі»

Новинку в жанрі мемуарної прози — книжку Софії Буняк «У калейдоскопі долі» (К.: Смолоскип, 2019) — присвячено здебільшого 1960–1970-м рокам.

Ця письменниця ще замолоду зазнала репресій, опинилася в Росії, у Москві. Та зберегла якнайживіший зв’язок із рідною країною, тож зображені в її повісті події таки здебільшого українські, проте бачаться ніби через російську призму.

Софія Буняк розповідає про дуже різні події та людей тієї визначальної епохи в історії СРСР, яка, власне, й визначила напрями його подальшого падіння, відтермінованого «застоєм» років на двадцять. У книжці — культурне життя тодіш­ньої української діаспори в Москві. Часом воно було цікавим і насиченим, із культурними подіями, візитами українських митців.

Подеколи ж перетворювалося на абсурд: наприклад, коли московським українцям не дозволяли офіційно створити своє «земляцтво». Є тут враження від спілкування з різноманітними людьми — від «типових» радянських інтелігентів до «типових» радянських каґебістів. Тут і не названий на ім’я близький друг оповідачки, й один із найвидатніших шістдесятників Іван Драч, людина з її кола.

Кожну персону Софія Буняк змальовує дуже характеристично, кількома штрихами увиранюючи як її особисті психологічні риси, так і стиль доби. До речі, поміж цими персонажами виринає й постать редакторки, упорядниці книжки — знаменитої української дослідниці літератури Елеонори Соловей.

Але наскрізним мотивом «У калейдоскопі долі», її таким собі «другим голов­ним» (після самої мемуаристки) героєм постає маловідомий сьогодні письменник-аматор Сергій Даушков. Він жив у селі й давно покинув писання, яким трохи займався в юності, але випадкова зустріч із Софією Буняк, котра читала і полюбила його ранні твори, повернула Даушкова до літератури, надихнула знову писати.

Письменниця намагалася допомогти йому опублікувати нові тексти, проте обставини виявилися несприятливими. Між ними тривало вельми цікаве листування, яке для провінційного літератора було чи не єдиним «живим» спілкуванням.

Тема людей, які з різних причин виявилися «непоміченими», теж належить до провідних у книжці Софії Буняк. До цього ж питання звертається в передмові й Елеонора Соловей. Вона звертає увагу на те, що явище «письменників-аматорів» можна сприймати, досліджувати й поціновувати приблизно так, як сьогодні трактують наївне образотворче мистецтво.

Коли ж говорити про літературну манеру, стилістику мемуарної прози Софії Буняк, то чи не головним враженням є яскраве поєднання м’якої, нерідко сентиментальної, елегійної манери викладу — з динамічною, політематичною та майже «кліповою» побудовою композиції.