Альтернатива Мінську: вийшов друком переклад книжки політичного історика Себастіана Гаффнера «Черчілль. Біографія»

07.08.2019

Костянтин РОДИК

Альтернатива Мінську: вийшов друком переклад книжки політичного історика Себастіана Гаффнера «Черчілль. Біографія»

«До 1940 року цілком можливо подумки прибрати постать Черчілля зі світової історії й навіть з історії Англії, й при цьому загальна картина не зазнає жодних суттєвих змін: бракуватиме трохи блиску — не більше того. Так само видається й після 1942 року. Якби Черчілль узимку 1943–1944 років помер від запалення легень, яке звалило його на лікарняне ліжко в Карфагені по дорозі з Тегеранської конференції, то це вже не становило б суттєвої різниці: велетенські лещата, між сталевими губами яких 1945 року було розчавлено Німеччину і Європу Гітлера, вже почали стискатися, і вони зробили б свою справу як з Черчіллем, так і без нього», — написав політичний історик Себастіан Гаффнер у книжці «Черчілль. Біографія», яка вийшла 1967-го в Німеччині, а нині перекладена в Україні.

Продовження цього альтернативно-історичного пасажу таке: «Але 1940 і 1941 року Черчілль був людиною долі. У ці роки його біографія зливається зі світовою історією; неможливо розповідати про одну без іншої. Усуньте Черчілля з історії цих вирішальних років — і це вже буде геть інша історія». І така фальшивка вигулькнула — написана Сталіним історія так званої «великої вітчизняної війни», де Черчіллю одведено роль зарозумілого статиста.

Завершує своє футуристичне припущення Гаффнер так: «Без Черчілля 1940 і 1941 року цілком можна собі уявити, що сьогодні /на час публікації книжки, 1967/ сімдесятивосьмирічний Гітлер сидів би на троні своєї великогерманської есесівської держави, яка простягалась би від Атлантики до Уралу, а то й ще далі». Зрештою, візія німецького аналітика посутньо правдива: значну частину Європи таки накрила «імперія зла» — байдуже, що нею правив не фюрер, а генсек.

Що ж сталося тоді, 1943-го? «На Тегеранській конференції /листопад 1943/ Рузвельт об’єднався зі Сталіним проти Черчілля». Звісно, то не був кулуарний «договорняк». Просто американський президент поставив на тактичну вигоду проти стратегічної безпеки. Черчілль обстоював варіант наземної операції західних союзників на середземноморському театрі, з оточенням Гітлера через Балкани, що дозволяло на завершальному етапі війни не випустити СРСР зі своїх кордонів.

Це вимагало від США додаткового напруження — військового, економічного, мобілізаційного і, зрештою, внутрішньополітичного. Рузвельт обрав менш затратний план — висадку в Нормандії. Сталіна це цілком влаштовувало — у такій конфігурації східні межі Європи лишалися йому на пограбунок. Так американський прагматизм перетворив Росію на світового лідера-терориста. Відтоді ані жоден наступний президент США, ні будь-хто з європейських державців не зміг дати раду із цим глобальним жахом — аж до сьогодні.

Хтозна, може Черчілль зміг би? Очевидці згадують, як під час Тегеранської конференції, коли стало ясно, що його Балканську кампанію відкинуто, англійський прем’єр ніби воднораз постарів, «в перервах він понуро говорив про майбутню війну, до якої вони тепер самі себе прирікають, — про війну з Росією».

Попри те, що Черчілль був безкомпромісним противником будь-якої політики умиротворення, він, до того ж, «вважав соціалістів не здатними до асиміляції», — іще 1919 року він заявив: «Росія перебуває в руках смертельно отруйних змій». І закликав до хрестового походу на більшовиків. Та у нього, на тоді військового міністра, не було повноважень діяти: «Я знав про все; але бодай щось зробити не міг».

Тоді англійський прем’єр Ллойд Джордж зіграв таку саму малодушну роль, що і Рузвельт у 1943-му — не насмілився знищити джерело світової чуми.

Черчілль довів Другу світову до перемоги над Гітлером — але вже не за своїм, а за Рузвельтовим планом. Оскільки «від боротьби Вінстон Черчілль ніколи не міг утриматися», він навіть за нових обставин, що значно обмежили його вплив на геополітику, вживав превентивних заходів у межах своєї компетенції: «У травні 1945 року він віддав наказ збирати захоплену німецьку зброю й тримати її доглянутою, щоб, коли виникне така необхідність, її можна було знову роздати німецьким військовополоненим».

С. Гаффнер пише про «візіонерську ясність» розуму цієї великої людини: «В Англії, крім Черчілля, цього ніхто не бачив, та хоча Черчілль був наділений проникливістю, він не мав влади віддавати накази», — це про роки вимушеної бездіяльності, що співпали з приходом Гітлера до влади. Але тоді в його руках були тільки два інструменти: промови у парламенті та щотижневі колонки у провідних британських газетах («першокласна журналістика, що ґрунтувалася на добрій поінформованості, а міркування були проникливими, потужними, блискуче сформульованими та висловленими навпростець»).

Себастіан Гаффнер вважає, хоч і не висловлює цього буквально: коли б слухали Черчілля — не було би Другої світової війни. Натомість в середині 1930-х у британському уряді цілковито панувала політика умиротворення, котра для Черчілля була чи не синонімом лайки. В його власних спогадах читаємо: «Самовдоволена глупота та безвідповідальність... Збочений оптимізм... «Умиротворення» в усіх його формах тільки заохочує агресію... Заклики до розважливості та стриманості можуть стати першими чинниками смертельної небезпеки; середній шлях, обраний унаслідок бажання мати безпеку і спокійне життя, може привести просто до осередку небезпеки» (Спогади про Другу світову війну. Книга І. — К.: Видавництво Жупанського, 2018).

Власне, Черчілль не розрізняв аж так Першу і Другу світові війни: для нього вони були однією «Тридцятилітньою війною» — саме через хибні загравання з агресорами (плюс Муссоліні) у тридцяті роки. 1938-го ніхто в Європі не послуговувався радянською термінологією про «мюнхенський зговір» — більшість політиків та просто виборців ейфорійно вітали прем’єра Чемберлена. «Цей курс мав принести мир, а приніс війну».

Так само сталося і внаслідок Тегеранської конференції. Так, попервах то була «холодна» війна, а от тепер, на наших очах, Росія розминається — у Грузії, Україні та Сирії — перед повноформатно-«гарячою». «Постепенная эскалация конфликтности вплоть до угрозы конвенциональной войны», — чи не найсерйозніший оборонний експерт Володимир Горбулін вважає такий негативний сценарій цілком реальним (Мой путь в зазеркальє. — К.: Брайт Букс, 2019).

Але наскільки ми можемо довіряти Себастіану Гаффнеру в його широкозакроєних висновках? Сам Черчілль йому довіряв, хоч і з іншого приводу. 1938 року Гаффнер емігрував з Берліна до Лондона, де 1940-го опублікував книжку «Німеччина: Джекіл і Гайд». Щойно вона з’явилася у книгарнях, її одразу придбав перший лорд Адміралтейства — Черчілль щойно повернувся на державну службу. Глибина політологічного аналізу «феномену Гітлера», здійсненого у «Джекілі і Гайді» (плюс харизматичний авторський стиль), вразили досвідченого читача Черчілля. І він розпорядився обов’язково прочитати книжку усьому керівному складу своїх підлеглих.

Зрештою, це зовсім не ексклюзивний епізод у біографії Черчілля. В його спогадах неоднораз натикаєшся на читацькі рефлексії. Авжеж, Черчілль проаналізував більше книжок, аніж їх просто прочитали усі українські президенти разом.

Пригадаймо, бодай, оце — про «Майн кампф: «Коли зрештою Гітлер прийшов до влади, не було книжки, яка б заслуговувала ретельнішого вивчення з боку політичних і військових керівників союзних держав. Там було все... То був новий коран віри та війни».

Історія криво посміхається: штудіювання Гітлерового трактату лишається актуальним і для нинішніх політиків — аби зрозуміти «непрогнозованого» Путіна. От тільки де знайти уважних читачів посеред «маси здорових посередностей» (а в українському варіанті ще й не надто здорових)?

«Вони жили сьогоднішнім днем, від ранку до вечора, від виборів до виборів». Як у добу зміцнення Гітлера, так і в часи вивищення Путіна.

ЛІДЕРИ ЛІТА: номінація МИНУВШИНА

Далі публікуємо результати дистанційної експертної сесії Всеукраїнського рейтингу «Книжка року’2019» з визначення «Лідерів літа» — шорт-листи кожної підномінації: по сім найподієвіших книжок піврічного видавничого репертуару (за абеткою).

Дослідження / документи

Владислав ГРИНЕВИЧ. Червоний імперіалізм. Друга світова війна і громадська думка в Україні, 1931–1941. – К.: HREC PRESS, 492 с.(п)

Ярослав ГРИЦАК. Нарис історії України. Формування модерної нації ХІХ–ХХ століття. – К.: Yakaboo publishing, 656 с.(п)

Сергій ЄКЕЛЬЧИК. Повсякденний сталінізм. Київ і кияни після Великої війни. – К.: Laurus, 306 с.(п)

Історія європейської цивілізації. Середньовіччя. Замки. Торговці. Поети; Собори. Лицарі. Міста; Варвари. Християни. Мусульмани. – Х.: Фоліо, 768+672+704 с.(с)

Іван ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ. Історичні есе. У двох томах. – К.: Дух і Літера, 632+624 с.(п)

Сергій ПЛОХІЙ. Ялта. Ціна миру. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 416 с.(п)

Олена СТЯЖКІНА. Стигма окупації: радянські жінки у самобаченні 1940-х років. – К.: Дух і Літера, 384 с.(п)