Нова книга Олександра Кучерука «Литва і Україна. Епізоди сильної історії»: рецензія

Згадка про країну Литву просто не може не викликати в українця якогось щемливо-теплого відгуку. Бо й направду — одне тільки ім’я Далі Грибаускайте, яка чи не єдиною з політичних лідерів сучасності адекватно усвідомлює, якою смертельною небезпекою для світу був і лишається Кремль, говорить саме за себе.

 

А в тих, хто на зламі 80-90-х рр. минулого сторіччя «розхитував» тюремну будку СРСР, до такого відгуку неодмінно додадуться ще й ностальгійні спомини — про виготовлені там у якихось таємних майстернях перші жовто-блакитні значки, про наші самвидавно-незалежні часописи, які друкувалися в Литві і напівпідпільно завозилися у тоді ще УРСР, про хвилю солідарності, яка охопила Україну після того, як у січні 1991-го радянські танки чавили людей у Вільнюсі, намагаючись у такий спосіб утримати прибалтійську країну в «союзе нерушимом».

 

«Вы... вы, как тот фашистский Саюдис», — кричав у мегафон гладкий мєнтовський полковник, коли під час одного з мітингів біля Республіканського стадіону наприкінці 1988 р. присутні підняли синьо-жовті прапори. Відтоді вислів «тот фашистский Саюдис» став одним із досить популярних київських мемів...

 

Видана цьогоріч О. Кучеруком (автором також і першого в часи Незалежності шкільного підручника з історії України) книга «Литва і Україна. Епізоди спільної історії» навіч підтверджують, що ця литовсько-українська симпатія спирається на поважні підстави. Не розгортаючи цю тему у цілій її контекстуально-хронологічній повноті, для чого потрібен був би не один грубезний том (литовсько-руській добі, наприклад, в останній час було присвячено низку важливих монографій, серед яких своєю ґрунтовністю вирізняються видана українською у 2016 р. монографія Зенонаса Норкуса «Непроголошена імперія: Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій»), О. Кучерук застановляється на тих її аспектах, які читацькому загалові відомі якнайменше. У фокусі його уваги перша пол. XX ст., тобто час, подієва автентика якого якнайбільше фальсифікувалася в радянському дискурсі: аналізуючи логіку історичних трансформацій, що їх у той час переживали і Україна, і Литва, автор книги цілком умотивовано виявляє тут риси виразної типологічної подібності. 

 

Зрештою, хіба не одні і ті самi причини спонукали імперський Петербург змушувати письменників у підросійській Україні друкувати свої твори, послуговуючись винятково російською абеткою, та забороняти латинку і примусово насаджувати кирилицю у литовському книгодрукуванні; хіба не зовсім схожі історичні обставини зумовили потаємне «перекидання» українських видань iз Галичини до Наддніпрянщини та литовський рух «книгонош», які, як нагадує О. Кучекур, «нелегально перевозили литовські книг і пресу з піднімецької Східної Прусії до підросійської частини Литви»; хіба не з однаковим завзяттям царат витісняв iз Литви католицьку церкву та нищив греко-католицизм в окупованій Галичині? Звичайно, що все це просто не могло не спонукати до спільних дій, і першими рух у цьому напрямі розпочали науковці та культурні діячі: у виданнях очолюваного М. Грушевським НТШ у Львові друкуються литовські матеріали (в XІ за 1910 р. книжці «ЛНВ», наприклад, побачила світ стаття патріарха національного відродження Й. Басанавічуса «Литовські народні пісні»), а Литовське наукове товариство у Вільнюсі обрало М. Грушевського членом-кореспондентом.

 

До речі, М. Грушевський у 1909 р. відвідав Вілюнюс і мав там перемовини і з Й. Басанавічусом, і з А. Смятоною — майбутнім президентом незалежної Литви. 1926 р. на відзначенні ювілею визначного українського історика у Києві професор Каунаського литовського університету І. Йоанас скаже: «немає іншого народу в світі, до якого б ми, литвами, почували стільки щирої симпатії і близькості».

 

Революційне відродження народів у 1917 р. спричинило до ситуації, у якій і українці, і литовці утверджували власну державність на геополітичній шахівниці, де їм спільно протистояли як біла та червона Москва, так і великопольський імперіалізм, тому співпраця їхня отримала новий імпульс. Литовці взяли активну участь у зорганізованому Українською Центральною Радою З’їзді народів Росії (симптоматично, що одним із литовських представників був студент Київського політехнічного інститут Стасіс Чурльоніс — брат геніального литовського художника). З постанням незалежних України та Литви ці держави налагоджують між собою дипломатичні контакти, вельми цікавим епізодом яких були перемовини про встановлення у листопаді 1918 р.... спільного кордону між Україною та Литвою. Координація діяльності та обмін інформацією між державними структурами УНР та Литви не припинялися і після поразки наших Визвольних змагань (цікавою під цим оглядом була спроба утворити у 1920 р. т. зв. «Балтійську Антанту», до якої входили б і Литва, і Україна).

 

Регулярна і системна співпраця очолюваних Є. Коновальцем УВО та ОУН з литовцями — сюжет особливо цікавий і присмачений багатьма справді детективними подробицями. Представництво УВО діяло в цій країні, починаючи з 1923 р., і то діяло не у спосіб напівсонного переписування паперів чи канцелярського листування з кимось, а як правдиве представництво бойової і революційної організації.

 

Воно, наприклад, готувало план організації спільного збройного підпілля українців, білорусів та литовців на окупованих Польщею теренах (окрім української Галичини, Друга Річ Посполита якраз прихопила собі і литовський Вільнюс), яке б переросло у масове повстання. Розвідувальні структури УВО та ОУН надавали литовцям важливу інформацію про плани Варшави (у 1926 р. Є. Коновалець попередив литовський уряд та одночасно поінформував Британію та Німеччину про польські плани ще однієї атаки на Литву, внаслідок чого війни вдалося уникнути), натомість Литва підтримувала ці організації фінансово, дозволяла друкувати на своїй території підпільний часопис УВО «Сурма», забезпечувала чільних українських підпільників своїми паспортами. Литовський паспорт мав і Є. Коновалець, тож під оглядом формальним у Роттердамі він загинув саме як громадянин Литовської Республіки (тамтешнє литовське посольство оплатило і похорон лідера ОУН).

 

Певно, найцікавішим під цим оглядом епізод трапився у 1925 р. Тоді литовці придбали в Німеччині два підводнi човни і розмірковували над тим, як їх передислокувати, адже проходити вони мали вздовж берегів Польщі, у якої були всі можливості їх потопити. Відділ УВО у Гданську (тоді — вільному місті Данціг) отримав розпорядження допомогти литовцям... З цього матеріалу можна було б зробити шикарний художній фільм — з таємницями, переслідуваннями, конспіративними зустрічами в дорогих рестораціях, а у фіналі — з українцями і литовцями на одній субмарині під товщею вод Балтійського моря. По суті, нині, у 2019-му, ми так само перебуваємо на спільному підводному човні...